Стежками художниці Олександри Екстер: рецензія на дебютну книжку Анни Лодигіної і Projector Publishing
Projector Publishing – нове видавництво, "дитина", онлайн інституту "Projector", який роками допомагає як робити перші кроки в дизайні, так і продовжувати професійне зростання.
Нині ж стаємо свідками того, як пишеться нова сторінка. До слова, досить амбітна, адже видавництво, яке презентує цілу серію книжок "Історії українських митців". І перша героїня – Олександра Екстер (1882-1949), художниця, сценографка, дизайнерка та ілюстраторка, життя якої читачам розкриває журналістка та дослідниця Анна Лодигіна.
Тож, як читати нову книжку про Олександру Екстер? Чи вдалося зробити художницю ближчою до читача? І кому саме варто читати новинку? З "Історії українських митців. Олександра Екстер" уже ознайомилася літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
Акт І. Наважитись на дебют
Гадаю, рішення говорити про історію українського мистецтва нині не лише не дивує, але й видається цілком закономірним: повномасштабне вторгнення запалило інтерес до історії, забутих постатей та вкрадених Росією геніїв, який не вщухає досі, наголошуючи на необхідності глибше пізнавати власну культуру, підсвічуючи численні білі плями та вкрай різко прокладаючи необхідні демаркаційні лінії, які вочевидь найяскравіше оприявнює саме культура.
Не дивує і вибір постаті. Олександра Екстер – за всіма параметрами, як-то кажуть, у яблучко. Вона – уже історія, до того ж історія напівукраїнська, напів-відверто-європейська, що лише резонує з сучасним бажанням привернути увагу до якомога більшої кількості точок дотику з Європою – як і тяглості існування цих точок. Екстер – забута (колись, звісно; нині спадок художниці цікавить усе більшу кількість людей, тож її постать радше мігрує в категорію "маловідома"). Вона, зрештою, – апропрійована Росією, яка, посилаючись на збережені в російських колекціях роботи та активні звʼязки художниці з російським мистецьким світом, є особливо зручним та піддатливим матеріалом.
Навіть на цьому етапі бачимо два основні виклики – або, простіше кажучи, дві теми для роздумів над питанням "чому про Екстер складно говорити?".
Анна Лодигіна на презентації
Перший: ідея розповісти біографію художниці не нова. Інтерес останніх років вилився у численні статті в медіа, а також дві повноцінні книжки: зокрема, монографію Георгія Коваленка "Олександра Екстер" (Родовід, 2021) та каталог виставки Українського Музею в Нью-Йорку під назвою "ALEXANDRA EXTER: The Stage is a World. ОЛЕКСАНДРА ЕКСТЕР: сцена – це світ", який щойно побачив світ у видавництві Родовід.
Відтак, уже існує монографія, яка детально описує життя та творчість художниці; і якщо не завдяки дорогим артбукам з повноформатними ілюстраціями на якісному папері, то за посередництва таких популярних майданчиків, як Vogue, усе більше людей, які зацікавлені саме у візуальній, мистецькій складовій, поволі призвичаюються до робіт Екстер, починають впізнавати їх серед решти. Тож питання того, як варто розповісти про Екстер цього разу, стає викликом.
Друге: звʼязок із Росією. У час, коли питання звʼязку з росіянами є особливо чутливим, а сучасні реалії екстраполюються на будь-який етап історії, передовсім не-таке-вже-й-давньоминуле ХХ століття, неправильним розставлянням акцентів можна як нашкодити публічному іміджу історичної постаті, так і допомогти йому, пояснити природу реалій певного часу, зацікавити в подальшому дослідженні, а не бездумних закликах забути окремого митця назавжди. Яскравим прикладом такого феномену є публічна дискусія довкола Павла Тичини – усе більша увага до генерації Розстріляного відродження та проговорення історій Наших 20-х допомогли помʼякшити категоричність висловів щодо поета, звільнивши простір як для раціонального аналізу, так і для емпатії. Щось схоже – і зі спробами повернути в український контекст Олександру Екстер, так міцно підшиту до російського мистецького світу.
Саме тому дебютувати з книжкою про Екстер – це сміливо та амбітно, адже йдеться про незвичайного героя у незвичайних обставинах, про розмову, яка потребує особливої гнучкості та скрупульозності.
"Історії українських митців. Олександра Екстер"
Акт ІІ. Написати біографію епохи
Книжка "Історії українських митців. Олександра Екстер" стала втіленням бажання видавничої команди "показати мисткиню справжньою, реальною особистістю, без недосяжного ореолу геніальності", познайомити з мисткинею, яка "так само як ми, ухвалювала складні рішення, сумнівалась, змінювалась". Проте на ділі книжка вийшла радше біографією епохи, зліпком часу, а не популярним життєписом відомої мисткині. І це зовсім не погано, а радше закономірно.
Намагаючись популярно розповісти про історичну постать, ми: а) неодмінно спрощуємо історичний контекст, обираючи особливо цікаві факти, які би зародили первинний інтерес у читача; б) вдаємося до численних пояснень, хто ж був хто, чому було так, а не інак, як сталося так, а не навпаки тощо.
Анна Лодигіна обирає другий варіант, відтак контекст переважує фокус-тему. І водночас дає досить обʼємний портрет часу, в якому жила Екстер, викликів, з якими вона мала справу та мистецьких тенденцій, якими надихалася. Олександра ж Екстер перетворюється у вихідну точку, з якої зручніше роздивлятися усе довкола.
Анна Лодигіна
Такий формат може не пасувати тим, хто прагнув прицільного погляду на Екстер, проте буде вкрай цікавим будь-кому, хто хотів би не лише глибше пізнати життєві злети та падіння художниці, але і дізнатися більше про її оточення, Київ початку ХХ століття, українську інтелігенцію, яка вивчала мистецтво в Європі, та побут митців у найдраматичніші періоди української історії. Попри дещо вибірковий підхід про приміток зацікавлена людина отримає масу фактів та прізвищ і зможе продовжувати власне дослідження епохи – інформації, аби зробити це, більш ніж достатньо.
Акт ІІІ. Зрозуміти глибше
Впадає в око й цікава композиція книжки. Вона складається із дійових осіб та чотирьох актів, що відсилає нас до сценографічної пристрасті Олександри Екстер.
Також, окрім авторського голосу Анни Лодигіної, який власне розповідає історію Екстер, присутній інший голос – він належить мистецтвознавиці Оксані Баршиновій і має на меті дати читачеві глибше розуміння певних деталей, про які йдеться в основному тексті – наприклад, чому авангардистів так цікавили утопічні ідеї, або як і навіщо утворювалися артілі тощо.
Це безумовно цікаве композиційне рішення, проте його потенціал лишився не до кінця реалізованим. Особливо доречною така композиція виглядала б, якби основний текст повсякчас лишався легким, захопливим, навіть наближеним до белетристики. Проте, здається, "голос" в основній частині вагався, який саме обрати тон, звертаючись то до відверто художніх пасажів, то майже зливаючись із другим, есеїстичним "голосом", нівелюючи таким чином необхідність розділення.
Водночас доповнення Оксани Баршинової у жодному разі не зайві, навпаки – вони влучно доповнюють зміст того, про що йдеться Анні Лодигіній.
Христина Бойко, директорка Фундації ЗМІН, Гліб Капоріков,
креативний директор Projector Publishing, Анна Карнаух, головна редактор
Projector Publishing, Марія Громова, випускова редакторка Projector Publishing
Акт ІV. Тренувати відвертість
Якщо поміркувати над тим, чому Олександра Екстер така цікава сьогодні, можна, гадаю, назвати кілька причин – окрім, звісно, найочевиднішої: вона неймовірно талановита художниця, новаторка, яка вплинула на сучасне мистецтво, дизайн та сценографію.
По-перше, Екстер – жінка-художниця, яка лишає завузькі для себе рамки далеко позаду. Це про все ще не закритий гештальт із жінками-генійками, які би впевнено конкурували з найяскравішими чоловіками своєї доби. Хто вони? Які вони?
По-друге, Екстер – жінка-художниця з України, яку радо вітають у найдобірніших європейських мистецьких колах. Це вже трохи про те, що нам досі хочеться тішити свою меншовартість. Мовляв, ого, українка – і поруч з Пікассо, Аполлінером… Що ж вона аж такого зробила? Як досягла такого рівня?
По-третє, Екстер – жінка-художниця з України, яку наполегливо забирає у свій культурний простір Росія. Якщо забирає – то, значить, може. І тут вже найцікавіше – чому може, навіщо хоче та що з цим (і таким іншим) робити?
Презентація книги
Зрештою, Екстер – просто талановита людина, на долю якої близько ста років тому випало безліч випробувань, а саме війна, окупація, бомбосховища, еміграція. Щось таке нині знайоме, щось таке, що змушує вести далекосяжні паралелі, емпатувати, шукати порад. Хіба ні?
Книжка вдало й досить вичерпно працює з першими двома питаннями (тож, якщо вас, окрім усього іншого, цікавлять саме вони – це метч), проте не з двома останніми.
Цілковито зрозумілі та справедливі тези про те, що "мистецтво, яке Росія колись прицільно знищувала, тепер використовується з метою прославлення вєлікой русской культури", без додаткових нюансованих розʼяснень у випадку Екстер лише загострює суперечність "наша-чужа" – надто багато епізодів із неймовірно близькими контактами художниці та російських колег, поїздками в Москву й активною залученістю до російського мистецького життя (взяти, наприклад, хоча б роботу з тим самим Станіславським, від впливів якого досі так звитяжно намагається звільнитися український театр, особливо театральна освіта).
Книжка безумовно наголошує на тому, якими життєво важливими для художниці були Київ, українське народне мистецтво та її українське оточення, проте аж ніяк не пояснює читачеві, чому (і зараз, попереджаю, прозвучать крамольні речі) Росія не має права на спадщину Олександри Екстер (а це справді варто пояснити, знайти мову й пояснити – раз і назавжди, усім, без винятку) і чому те, що робить країна-агресор, – апропріація.
Читач складає власні теорії з маленьких деталей біографії, проте не отримує чіткого й вичерпного формулювання авторок. А "російське" питання – таки вкрай складне, болісне та багатопланове, тож потребує значно більше розʼяснень та значно сильнішого градуса відвертості.
До цього ж жанру належать й аналогії між емігрантським досвідом Екстер та нашим, сучасним: так, можливо, близький; так, певно, знайомий, проте й тут дещо бракує нюансованості. Й питання того, "чи така вже велика між нами дистанція" так само потребує ширшої, довшої та відвертішої розмови.
Епілог
Підсумовуючи, перша книга з серії "Історії українських митців" про Олександру Екстер від Анни Лодигіної – безумовно важлива та необхідна історія про вкоріненість в українську традицію, важкі вибори в буремний час, бажання змінювати та змінюватися попри все. Історія ж самої художниці, її неймовірна енергійність, працелюбність та відсутність страху перед експериментами – навряд лишить когось байдужим, особливо в час, коли до найбільших чеснот (принаймні якщо вірити масовій культурі) належать ультрапрацьовитість, надпродуктивність та неймовірна креативність. У цьому сенсі Олександра Екстер випередила свій час й могла би легко стати role-model сучасних креативних індустрій, до чого, сподіваюся, дасть поштовх зокрема й ця книжка.
Однак входження в цю розмову оприявнює не лише захопливі факти, але й помилки, яких нині повсякчас припускається більшість гравців культурного поля на різних рівнях. А це лише зайвий раз звертає нашу увагу: важливо не те, яку постать ми дістаємо з пісків часу. І навіть не те, що ми в принципі таки змогли – часто попри неймовірні труднощі – її дістати.
Важливо, з якою метою.
Важливо, як.
