Як не спаплюжити памʼять? Нотатки про майбутню меморіалізацію з виставки в Dymchuk Gallery
Говорячи про меморіалізацію або дискутуючи про її коректність, українське суспільство часто не доходить згоди. Не в останню чергу тому, що повномасштабна війна все ще триває, і ми не завжди можемо напрацювати конкретні рішення стосовно того, як доречно памʼятати про когось або про щось. Тож етичність тієї чи іншої меморіалізації лишається під грифом питань, а не відповідей.
Однак відповідям передує безліч питань, які, у свою чергу, потребують простору, щоб їх поставити й озвучити. Цього разу ним стає київська Dymchuk Gallery, де своїми варіантами меморіалізації та роздумами про памʼять діляться сучасні українські мисткині – Катя Бучацька, Інга Леві та Наталія Лісова.
УП. Культура розповідає, як у невеликому просторі галереї вдається побудувати велику розмову про памʼять.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
Повномасштабна війна підсвітила те, що памʼять насправді повсюдна. Вона в міському просторі, у монументах і меморіальних дошках, у загальнонаціональній хвилині мовчання, у відкритих на честь загиблих героїв закладах, у розмовах про довоєнне життя. Матеріалізована й емоційна водночас, вона покликана нагадувати про важливе, розпорошуючись різними формами в повсякденності.
Мистецтво в умовах історичних потрясінь зазвичай бере на себе роль пропонувати і створювати різні проєкти памʼяті. Для українських митців і мисткинь це виявляється і викликом, і способом розгорнути суспільну дискусію, і дослідженням простору, у якому вони перебувають.
Практика художниці Каті Бучацької і раніше стосувалася роботи з памʼяттю, зокрема в її дослідженнях спадщини Параски Плитки-Горицвіт чи в проєкті "Рекорд болю", де мисткиня міркувала, як музей формує історичну оповідь. Цього разу на виставці "Проти забуття" в Dymchuk Gallery Катя презентує відео "Йде запис". У ньому авторка опиняється на краю воронки в селі Мощун на Київщині й міркує про майбутні меморіали російсько-української війни.
"У процесі роздумів про живий меморіал в Україні в мене виникали запитання, від сенсовних – про способи пам’ятати події, про сутність комеморації, про плин значень монументів – до більш практичних: як обрати територію для проєкту, які дерева підходять, чи це можливо згідно з законом, як впливають дерева на врожай тощо", – говорить мисткиня в описі до проєкту лабораторії "Земля повернення, земля турботи".
Одне з питань, яке Катя порушує в роботі, – це вибірковість памʼяті, адже в порядку денному зафіксують далеко не все, що відбулося. А отже, як ми будемо вибирати, що саме стане для нас важливим, що саме ми будемо увічнювати – те, що формує рамку дискусії про меморіалізацію.
Певною мірою монументальність звичних матеріалів протиставляється роздумам Каті про те, що в просторі є рослини, природа, і вони також можуть бути вмістилищами памʼяті. Мисткиня залишає питання: "Можливо, ми будуємо меморіал не для того, щоб не відбулося наступного разу, а саджаємо сад, щоб нам було, що втрачати".
"Йде запис" стає приводом подумати про те, як багато ми можемо запамʼятати і як багато всього забути. А ще про те, наскільки памʼять, яка завжди з тобою, може зцілювати й давати впевненість.
Для Інги Леві, на відміну від Бучацької, проєкт "Пандус" виявляється першою спробою подумати про можливу меморіалізацію. Мисткиня ділиться, що тривалий час не наважувалася підступитися до цієї теми.
"Цього разу я підходжу до теми меморіалізації з погляду міського простору. Мене цікавило, що йому може бракувати, де в ньому є проблеми", – пояснює Інга.
Усе почалося з протесту студентів КПІ у 2023 році. Ініціатива щодо благоустрою району, до якої долучалося керівництво інституту, пропонувала побудувати мурал поруч із неінклюзивним сквером, і замість вшанування памʼяті тих, хто боролися й борються з російською агресією, проєкт спотворював архітектурну спадщину. Повагу замістив пафос, а увагу до потреб людей з інвалідністю – тотальне нерозуміння цих потреб.
Інга Леві створює альтернативний проєкт – про практичну турботу, а не монументальне вшанування, що насправді не спонукає до роздумів про памʼять і її цінність. "Я подумала: якщо я бачу в цьому проблему, то що я можу запропонувати? З цього моменту я вирішила, що просто запропоную свій, так би мовити, непроханий варіант. Як опцію того, якою може бути меморіалізація зараз", – додає Інга.
Інга Леві розповідає про антимонументалізм і контрмонументалізм, які зʼявилися на противагу уславленню й пафосу.
"Цей підхід виробився після Голокосту, уже в 60-х роках, коли світ постав перед необхідністю меморіалізувати той жах, що стався під час Другої світової. Памʼятники, які прославляли, абсолютно не підходили, і всім довелося шукати нову мову. Так, власне, і утворився цей рух, що протиставляється монументалізму, пафосним пам'ятникам".
Поруч із вугільним рисунком пандуса мисткиня додає 3D-модель, який одразу переносить запропоноване рішення в практичну площину.
"Цей проєкт запитує про те, чи доцільно продовжувати попередні практики меморіалізації? Що таке вшанування взагалі? Чи не є турбота про потреби людей, яких ми хочемо вшанувати, доречнішою, ніж мурал, який насправді не дає жодної підтримки?", – говорить Інга Леві.
Для своїх роздумів про памʼять художниця Наталія Лісова обирає графічні інструменти – вугілля, крейду, пастель.
"Це зручні та звичні мені матеріали, якими можна швидко та влучно відобразити задум, які відповідають моєму образу мислення та сприйняття простору і часу. Спочатку це були начерки альбомного формату без претензії на вічність, а потім думку було перенесено до галерейного формату проєкту "Проти забуття"", – додає Лісова.
Художниця переосмислює вже наявну памʼятку – Алею Слави в Одесі. Як і Інга Леві, вона міркує про доречні наголоси у вшануванні, а у своєму проєкті Алею Слави перетворює на Алею Памʼяті.
"Я запропонувала реформувати меморіал як візуально, знявши всі радянські символи, освіживши оздоблення, так і контекстуально: узагальнити його історичне підґрунтя та поєднати воєнне минуле Одеси з нашим сьогоденням спротиву в російсько-українській війні. Це збереження досвіду війни для нащадків, пам’яті про людей, які віддали своє життя заради нашого майбутнього, заради сьогоднішньої України", – пояснює Наталія.
Радянська стела стає фонтантом, який випускає сльози, що рухаються всією алеєю. Місце, що мало нагадувати про постійний героїзм, перетворюється на простір, де можна подумати та вшанувати, який легітимізує і те, що ти можеш пишатися, і те, що ти сумуєш.
Те, що меморіалізація є колективною справою і потребує обговорень, доводить і те, що всі роботи на виставці створювалися під час мистецьких лабораторій і співпраць. Катя Бучацька зверталася до кураторки платформи культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" Оксани Довгополової, природоохоронної менеджерки Всесвітнього фонду природи WWF-Україна Олесі Петрович, менеджерки проєктів напряму «Ліси» у фонді Ганни Лобченко.
Куратором для роботи Інги виступив Гжегож Кламан – відомий гданський художник. Крім того, помічними виявилися польські практики вшанування памʼяті. Так само роботи Наталії створені в межах "Лабораторії практик меморіалізації", кураторками якої були Ольга Балашова, Оксана Довгополова, Катерина Семенюк та Юлія Гнат.
Як багато вмістить наша памʼять, і що вона пропустить повз себе? Чи потрібен пафос, коли можна створити місце для турботи й памʼяті? Чи справді ми прислухаємося до історичного контексту просторів, у яких живемо? Як робити ці простори і інклюзивними для сучасників, і такими, що вшановують тих, кого вже немає? З такими питаннями виходиш із Dymchuk Gallery. Головне не розгубити їх дорогою. Памʼять надає гордості й певності, але й болю також.
