Втекти від імперії. Якими є ідентичності відомих мисткинь та митців, що емігрували з України
Євгенія Буцикіна досліджує, як себе ідентифікують відомі митці і мисткині, які свого часу емігрували з радянської України. Її робота відбувається в межах деколоніального напрямку Дослідницької платформи PinchukArtCentre, який розпочався після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Цей текст може допомогти трактувати художників з України, що мають гібридну ідентичність. Публікується у партнерстві з PinchukArtCentre.
Розмова про сучасне українське мистецтво часто зводиться до питання ідентичності. Хто є представницею чи представником українського сучасного мистецтва, чи то пак – сучасного мистецтва з України? Ця людина інтегрована в контекст світового мистецтва, її твори входять до видатних музейних колекцій, вона народилася та/або працювала в Україні, сама ідентифікує себе як українця чи українку, присвячує свої проєкти проблемам і темам, пов’язаним із Україною…
Досліджуючи ключові європейські музейні колекції, я звернула увагу на біографію та творчість Іллі та Емілії Кабакових, Ігоря і Свєтлани Копистянських, Юрія Лейдермана і Бориса Міхайлова. Усі вони народилися в Україні, але, прагнучи творчої реалізації, емігрували – спершу до Москви, а потім на Захід.
Радянська система сприяла такій тенденції, перетворюючи Україну на "провінцію" імперії. Це вплинуло і на ставлення самих художників до власного походження: вони не завжди чітко визначали свою національну ідентичність. Декотрі уникали теми, інші ж поступово почали переосмислювати своє коріння і мистецьку спадщину.
Про ідентичність
Вінсан Декомб у книжці "Клопоти з ідентичністю" розрізняє індивідуальну та колективну ідентичність, спираючись на підхід Еріка Еріксона, для якого ідентичність є необхідною умовою ментального здоров’я й формується впродовж усього життя. Аналізуючи новочасну моральність, Декомб посилається і на Геґеля: суб’єктивність стає обов’язком бути собою, а кантіанський імператив закликає індивіда визначити себе та свою належність до спільноти, передусім нації.
Ентоні Сміт у праці "Національна ідентичність" вказує на її роль у подоланні забуття, відновленні гідності та зміцненні спільноти через символи й ритуали. Він також досліджує радянську політику щодо національного питання, яка еволюціонувала від номінального визнання самовизначення до побоювань щодо його "розкольницького потенціалу". Гомі К. Бгабга в "Локації культури" розглядає постколоніальну ідентичність як гібридну та підривну, що руйнує імперські уявлення та опирається владі через мімікрію й повернення погляду колонізаторам.
В Україні після здобуття незалежності поняття ідентичності стало ключовим для мистецтва. У 1990-ті та 2000-ні роки цей дискурс розвивався переважно в рамках мистецьких спільнот, але після 2014 року питання "хто ми?" і "що таке українське мистецтво?" набули загальнонаціонального значення.
З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році ідентичність українських художників стала ще більш важливою темою на світовій сцені. Багато митців, які раніше дистанціювалися від будь-яких національних маркерів, почали публічно визначати себе як українських художників, а їхні роботи набули нового контексту та глибшого історичного сенсу.
Радянська культурна політика зосереджувала мистецьку активність у Москві та Ленінграді (нині Санкт-Пітербург), витісняючи провінційні школи на периферію. Ця ситуація змушувала талановитих митців виїжджати з України, де було менше можливостей для кар’єрного розвитку. Водночас, частина художників, які залишалися, намагалися створити власні локальні мистецькі середовища, такі як Харківська школа фотографії або одеський концептуалізм.
Кабакови та Копистянські: між Радянським Союзом і Заходом
Ілля та Емілія Кабакови вважали себе радянськими художниками, попри народження в Україні. Їхні роботи з радянськими мотивами привернули увагу західного мистецького середовища у 1980-ті та 1990-ті роки. Вони емігрували до США, а на міжнародній сцені їх сприймали як "радянських" митців. Поступово вони дистанціювалися від цієї ідентичності, фокусуючись на універсальних темах утопії й мистецтва.
У середині 2000-х творчий дует Кабакових наголосив на переході від "радянської утопії" до "утопії мистецтва". Вони уникали прив’язки до національності — української, російської чи єврейської — і змістили фокус своїх робіт із рефлексії про радянське минуле на ідеї космізму, утопії та загальнолюдських страхів. Попри це, в той самий період Росія активно апропріювала Кабакових, підносячи Іллю на п’єдестал "найдорожчого російського художника другої половини ХХ століття".
Після 2022 року Емілія змушена була відповідати на питання про Україну, повторюючи тезу про те, що мистецтво вище за політику і війну, а їхні твори не належать ані Росії, ані Україні. Однак у підсумку для Кабакових обидві країни залишилися простором радянського абсурдизму, а війна лише посилила цей розрив — Емілія заявила, що ніколи б не повернулася на територію, яка була "за залізною завісою".
Ігор і Свєтлана Копистянські (народилися у Львові й Воронежі відповідно) пережили становлення в межах спільноти львівського андеграунду 1970-х, згодом увійшли в спільноту московського концептуалізму, емігрували до Німеччини і в США.
Вочевидь, донедавна світ не знав Копистянських як художників, пов’язаних з Україною та Львовом. Хтось пояснює це принциповим оминанням дуету такої асоціації. Україна так і залишилася для них провінцією, яка не спромоглася надати достойну інституційну та кураторську підтримку, щоб організувати "повернення додому", адже з 1991 року Копистянські не взяли участь у жодному мистецькому проєкті тут.
Міхайлов та Лейдерман: рідне місто як точка відліку і тяжіння
Борис Міхайлов – один із найвпливовіших фотографів пострадянського простору, представник Харківської школи фотографії. Його роботи досліджують (пост-) радянську реальність крізь призму Харкова – міста, де він сформувався як художник і де не знайшов платформи для розвитку, що змусило його шукати можливості в Москві та Берліні.
Протягом 1990-х і 2000-х років Міхайлов жив у Берліні, продовжуючи працювати в Харкові, і здобув міжнародне визнання. Його серії "Сутінки" (1993), "Історія хвороби" (1997-98) та "Чай, кава, капучіно" (2000-2010) відображають абсурдність української пострадянської дійсності. У 2007 і 2017 роках він представляв Україну на Венеційській бієнале, а його виставка в MoMA у 2011 році стала кульмінацією кар’єри.
Після повномасштабного вторгнення Росії на територію України ретроспектива "Boris Mikhailov: Ukrainian Diary" була представлена в Європі та світі, а медіа назвали Міхайлова "найвідомішим фотографом" і "найвеличнішим художником" України.
Його роботи переосмислюються крізь призму української стійкості, а серії "Національний герой" (1991) та "Скринька для трьох літер" (в межах "Групи швидкого реагування", 1993) отримали нові деколоніальні трактування. У свіжих інтерв’ю художник наголошує, що Харків залишається для нього незмінним символом дому: "Мій дім там. Сподіваюся, що моє очікування не буде марним".
Юрій Лейдерман, народжений в Одесі, став частиною московського концептуального мистецтва. Його ранні роботи досліджують символічний розрив із радянським минулим, а з 2000-х він працює над проектами, що аналізують пам’ять, простір і національну приналежність.
Після Революції гідності Лейдерман став активним учасником українського мистецького процесу, дистанціювавшись від російських інституцій та колег. У 2014 році він оприлюднив маніфест, закликаючи міжнародну художню спільноту бойкотувати Manifesta 10 в Ермітажі. У 2016 році в межах проєкту "Пісня Товариш" він здійснює ритуальний жест, закреслюючи зображення колег, які продовжили співпрацювати з Росією.
Лейдерман неодноразово критикував узагальнене поняття "одеський концептуалізм", пропонуючи аналізувати творчість кожного одеського митця окремо. Наприклад, на виставці "Fragments of a reality that once was" (2024–2025) в Аахені, робота "Одеса. Фрагмент 205" Лейдермана (із спільного з Андрієм Сільвестровим проєкту "Бірмінгемський орнамент", 2015) присвячена Валентину Хрущу та Олегу "Перцю" Петренку, які відіграли важливу роль в одеській арт-сцені. Лейдерман наголошує, що подібна деколоніальна робота необхідна і в Україні.
Гібридні ідентичності
Гібридність ідентичності є ключовим моментом у творчості багатьох художників із України. Кабакови дистанціювалися від будь-яких національних маркерів, Копистянські свідомо працювали з космополітичними темами, а Лейдерман і Міхайлов знайшли опору у своїх рідних містах – Одесі та Харкові.
Це свідчить про складність мистецької ідентичності, особливо в постколоніальному контексті. Багато українських художників змушені балансувати між міжнародним визнанням і національною приналежністю. І цей баланс постійно змінюється залежно від історичних та політичних обставин.
Євгенія Буцикіна, культурологиня, спеціально для УП.Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
