Десять фільмів про здоров’я

Здоров'я, як і хвороба - поняття не менш відносні, ніж самі люди. Те, що в одні часи вважалося патологією, у інші не виходить за рамки норми. Проте завше хвороба була викликом людині, її розуму, волі та бажанням. Подолання захворювань та вічне здоров'я і молодість -були найбільшою мрією у всі часи. Не обійшла ця тема і кінематограф. "Українська правда. Життя" представляє 10 фільмів про терапію та пошуки ліків від різних хвороб.

1. "Штам Андромеди" (1971)

Групу науковців викликають на секретну базу, розташовану у пустелі, аби дослідити чужопланетний вірус, який знищив ціле містечко. Вірус, який отримав назву "штам Андромеди", розповсюджується в повітрі за декілька секунд, і вбиває усе живе.

Невідома хвороба здатна уразити Лас-Веґас та сусідні міста. Лише двоє людей вижили після атаки Андромеди, і дослідники мусять знайти причину їхнього порятунку.

На початку своєї кар'єри в кіно, Роберт Вайз працював монтажером "Громадянина Кейна". Згодом уславився як постановник "Звуків музики", "Вестсайдської історії" та численних фантастичних картин, зокрема, культового фільму "Коли Земля зупинилась" та повнометражної версії "Зоряного шляху".

"Штам Андромеди" знятий у максимально реалістичній манері, у цій картині немає нічого зайвого - ані романтичних стосунків між героями, ані нав'язливого моралізаторства. Стрічка розповідає про чотири дні напружених досліджень невідомого вірусу, і її дія розгортається винятково в лабораторіях станції та у головах науковців. Це приклад наукової фантастики, в якій "науковість" переважає над фантастичним сюжетом. Вайзу вдалося зняти фільм, в якому лабораторний експеримент виглядає більшою пригодою, аніж перестрілка із переслідуванням.

У цій стрічці Девід Лінч намагався дослідити химери людської свідомості, які ховаються за химерами людського тіла. Це його друга режисерська робота (першою була незабутня "Голова гумка"), і його герой знову - потвора, проте цього разу не пекельний ембріон, а цілком реальний чоловік Джозеф (у фільмі Джон) Меррік, який жив у вікторіанській Англії.

Жахлива вроджена патологія перетворила Мерріка на монстра, рідна мати зреклася його, і хлопець потрапив у циркове шоу потвор в якості головної зірки. Власник балагану ставився до нього як до тварини, тримаючи у клітці. Там його і побачив молодий лікар Фредерік Тревіс і забрав до себе в лікарню. Джозефа тримали в окремій палаті і навчали усьому, що повинен був знати молодий чоловік того часу. Дуже скоро пацієнт виявився люб'язним джентльменом і тонкою душевною організацією та блискучими здібностями.

Меррік став улюбленцем світського товариства, проте для багатьох він так і залишився монстром. У "Людині-слоні" Лінч показав трансформацію істоти, які всі вважали неповноцінною, у розумні та інтелігентну людину, в той час як оточуючі його "нормальні люди" виявлялися справжніми виродками.

Знятий на чорно-білу плівку, фільм чудово відобразив перверсивний світ вікторіанської епохи, наскрізь пронизаної подвійними стандартами, лицемірством та заборонами. Зрештою, амбівалентна постать людини-слона якнайкраще відображає все витіснене та потаємне, що лякало, і так само притягувало людей того часу.

Одна із перших картин у режисерській кар'єрі Артура Пенна та перший його успіх у великому кіно. "Та, що сотворила диво" є екранізацією знаменитої однойменної вистави Вільяма Ґібсона, присвяченого дитинству американської письменниці Гелен Келлер, яка через хворобу стала сліпоглухонімою у ранньому віці.

Пенн був постановником цієї вистави на Бродвеї, і , взявшись за екранізацію, задіяв у картині акторський склад п'єси.

У фільмі йдеться про спроби виховательки Енн Салліван навчити сліпоглухоніму дівчинку спілкуватися з оточуючим світом. Гелен блукала в темряві, час від часу наштовхуючись на різні предмети, призначення яких вона не розуміла. Салліван знала, що ключ до сприйняття реальності - в образному мисленні, і намагалася навчити свою вихованку співвідносити речі із їхніми назвами та функціями. Також юній виховательці (а на той час їй було ледь за двадцять) доводилося боротися із батьками Гелен, які вважали свою доньку недоумкуватою і нездатною до навчання.

"Та, що створила диво" знята у академічній манері "старого Голлівуду", проте в деяких сценах картина доволі новаторська, у стилі "Бонні та Клайда". Пенн знімає свою "педагогічну поему" надзвичайно відверто та жорстко. Особливо запам'ятовуються сцени "приборкання" Гелен, в яких маленька дівчинка перетворюється на грізну фурію, здатну перегризти горлянку своїй виховательці.

У ці моменти чиниться справжнє, неприкрите насилля, у якому активну участь бере дитина. Втім, фінальний епізод, коли Гелен осмислює поняття "вода", стає правдивим катарсисом. Юна акторка Петті Дьюк відмінно зіграла людину, яка щойно вийшла із темряви на світло і зрозуміла, що довкола неї простягається цілий безмежний світ.

Фактично найвідоміший та найзворушливіший фільм Чарлі Чапліна. У цій стрічці актор грає волоцюгу, який закохався у сліпу продавчиню квітів. Чоловік відчайдушно намагається зібрати гроші їй на операцію, зрештою, домагається свого, хоча й доволі високою ціною. Він повертається з в'язниці, проте дівчина не впізнає свого благодійника: вона вірить, що їй допоміг якийсь багатий незнайомець.

І лише дотик до поношеного піджака Чарлі викликає в неї спогади про їхню першу зустріч. Благодійник виявляється зовсім не таким, як вона сподівалася. Чарлі запитує: "Тепер ти бачиш?", і багатозначність цієї фрази виражає увесь трагізм ситуації. Дівчина у буквальному й переносному значенні прозріла, тож навряд чи залишиться із неохайним волоцюгою. Їхні стосунки могли існувати лише за умови її сліпоти.

У "Вогнях великого міста" Чапліну вдалося поєднати ексцентричну комедію та любовну драму. Розпочинається картина із пробудження Волоцюги, знятій у манері слепстіку, а закінчується драматичною розмовою із вже здоровою дівчиною. А у сцені знайомства Волоцюги та прекрасної квіткарки Чаплін вповні проявив свій режисерський талант - всього за допомого кількох ґеґів та одного гудіння клаксону він розіграв історію трагічного кохання, облуди і розбитих мрій.

Одна із кількох стрічок, знятих режиссером Вільямом Дітерле за участю актора Пола Муні. У фільмі йдеться про життя відомого французького хіміка Луї Пастера, який зробив чимало відкриттів у мікробіології. Зокрема, він дослідив процеси бродіння, відкрив існування анаеробних бактерій та вивчав інфекційні хвороби в тварин та людей. Саме Пастер винайшов щеплення проти сибірської виразки та сказу.

У картині Пастер не лише працює на благо людства, але й бореться зі зарозумілими французькими медиками, які відкидали його ідеї та вважали їх абсурдними. У другій половині ХІХ сторіччя у Франції чимало жінок помирали після пологів від сепсису, а лікарні були розплідниками найрізноманітніших інфекції. Медики не хотіли вірити у те, що людину можуть вбити якісь маленькі організми, і вважали, що хвороба зароджується сама по собі.

"Історія Луї Пастера" - класична оповідь на тему боротьби прогресу та розуму із ретроградством та пихою. Втім, попри усі пережиті негаразди Пастеру вдалося переконати колег у своїй правоті та добитися тріумфу в Академії наук.

Режисер Даррен Аронофський завше знімав фільми про одержимість, а у картині "Фонтан" він розповів справжню притчу про фанатичні пошуки безсмертя. У стрічці йдеться про молодого науковця Томмі (Х'ю Джекман), який марно шукає ліків для своєї хворої на рак дружини (Рейчел Вайз). Тим часом вона пише книжку під назвою "Фонтан", де розповідає про конкістадора, який за наказом Королеви Іспанії відправляється у Новий Світ, шукати Дерево Життя, яке приносить безсмертя. Перед своєю смертю дружина просить Томмі закінчити книжку.

Дія відбувається у трьох вимірах: у нашому часі, у романі та у астральному вимірі, розташованому довкола помираючої зірки "шибальба". Коли всі вони зливаються в одне ціле, Томмі долає тілесну смерть і знаходить вічне життя.

"Фонтан" - неймовірно видовищна картина, при чому зроблена із мінімумом комп'ютерної графіки. Через проблеми із фінансуванням Аронофський створював свій "астральний вимір", використовуючи макрозйомку хімічних реакцій. Простір довкола "шибальби" весь час змінюється і переливається, заворожуючи своїм янтарним блиском. І режисерові вдалося зробити його дивовижно відчутним і живим. Ніколи ще безсмертя не виглядало настільки красивим.

Зворушливий австралійський пластиліновий мультик про дружбу австралійської дівчинки Мері та дивакуватого нью-йоркського єврея Макса, в основі якого реальні події. Восьмирічна Мері живе у передмісті Мельбурна у дивакуватій родині. Її батько працює на фабриці, де чіпляє мотузочки до пакетиків із чаєм, а у вільній від роботи час набиває опудала птахів, мати дівчинки безперестанку п'є шеррі, а також полюбляє красти у супермакетах. Мері не має друзів, тож одного дня їй спадає на думку написати листа першій ліпшій людині, чию адресу вона знайде у довіднику про Нью-Йорк.

Щасливцем виявляється Макс Горовіц - немолодий огрядний чоловік із синдромом Асперґера, якого листи Мері спершу лякають до нестями. Проте з часом він починає приязно ставитися до своєї подружки, і їхня переписка триває не одне десятиліття. Мері виростає і прагне знайти ліки від синдрому, від якого страждає її друг. Проте Макс сприймає це як зраду.

У цій стрічці режисер, сценарист та художник Адам Елліот розповідає історію довгої переписки, яка стає справжньою терапією для двох самотніх людей. Маленька Мері вчиться були впевненішою у собі, а самітник Макс нарешті починає розуміти цінність справжньої дружби.

Драматична родинна історія від творця "Шаленого Макса" та "Іствікських відьом" Джорджа Міллера. Картина знята за реальними подіями, які трапилися на початку 1980-х років у США.

Несподівано для себе родина Одоне стикається із незрозумілою хворобою семирічного сина Лоренцо. Хлопчик деградує на очах, і медики не знають як його лікувати, адже його синдром був виявлений лише недавно і ніяких досліджень ще не проводилось.

Відомо лише те, що Лоренцо бракує речовини під назвою мієлін, яка слугує "ізоляцією" для нервових волокон. Мієлін складається із певного виду ліпідів, тож Лоренцо необхідна дієта, яка би поповнювала їхню нестачу. Обурені некваліфікованістю медиків та пасивністю інших родин, де є діти із синдромом Лоренцо, батьки хлопчика розпочинають власні дослідження. Після двох років напруженого вивчення біохімії, батько Лоренцо, за професією фінансист, знаходить доволі просте рішення проблеми. І хоча його син вже ніколи не повернеться до норми, своїм відкриттям Авґусто Одоне врятував життя багатьом дітям.

Попри всю свою натуралістичність у зображенні страждань хлопчика, який з нормальної дитини швидко регресує до стану "овоча", "Олія Лоренцо" є справді життєствердним фільмом. Картина демонструє, що самовідданість, віра в успіх та стійкість перед життєвими негараздами здатні творити дива. І наполегливість, з якою родина Одоне шукала ліків від хвороби сина, може послугувати прикладом справжнього батьківського героїзму.

Блискуча комедія Гарольда Раміса за участю Роберта Де Ніро та коміка Біллі Крістела є однією із найкращих пародій на фільми про мафію. Головний герой стрічки психоаналітик доктор Соболь несподівано отримує нового пацієнта - хрещеного батька нью-йоркської мафії Пола Вітті, який знаходиться на межі нервового зриву.

"Аналізуй це" демонструє, що круті мафіозі відійшли у минуле, і тепер нащадкам цих американських легенд доводиться "тримати марку" та ще й справлятися із викликами та проблемами, про які їхні батьки навіть не здогадувалися. Роберт Де Ніро колись зіграв найзнаменитішого "хрещеного батька" у американському кіно - Дона Віто Корлеоне, але тепер його герой втратив впевненість у завтрашньому дні і вже не бачить перспектив свого "бізнесу".

"Аналізуй це" базується на грі зі стереотипами про "типового мафіозі" та "типового психоаналітика". Втім, знаходячись у їхньому полоні, обидва герої весь час намагаються подолати їх, і тут у нагоді їм стає психоаналіз. Врешті-решт, пацієнт та аналітик змогли порятувати один одного, радісно скинути з себе пута "батьківського закону", і забути про ідеал "справжнього чоловіка", поринувши у приємні родинні клопоти.

Драма від режисерки "Великого" та "Їхньої власної ліги" Пенні Маршалл. Картина розповідає про реальний епізод, що стався 1969 року у нью-йоркській клініці, яка спеціалізувалася на хронічних неврологічних розладах. Молодий лікар Малькольм Сойєр (Робін Вільямс) помітив, що групу пацієнтів з кататонією поєднує спільний розвиток хвороби - всі вони колись перехворіли енцефалітом, потім почали страждати на судоми, і згодом впали у заціпеніння.

Сойєр припустив, що пацієнтам допоможе новий препарат для людей із хворобою Паркінсона. Добившись дозволу на експеримент, він почав давати ліки одному з хворих - Леонарду Лоуву (Роберт Де Ніро), який вже тридцять років перебував у стані кататонії. Цей експеримент дав вражаючий результат - незабаром Леонард повернувся до нормального життя і зміг розказати про свої переживання та відчуття. Сойєр почав лікувати інших подібних пацієнтів, і також досягнув успіху.

Втім, йому довелося адаптовувати цілу групу пацієнтів, які заснули ще під час сухого закону, а прокинулися у епоху сексу, рок-н-ролу, гіппі та протестів проти війни у В'єтнамі. Ці пацієнти нагадали Соєру що таке любов до життя. Проте за кілька тижнів ефект від ліків почав зменшуватися, і усі хворі повернулися до свого заціпеніння. Лікарі ще кілька разів пробували повернути їх до нормального стану, та більше їм не вдалося повторити успіху тих днів у 1969.

У своїй стрічці Пенні Маршал вкотре використовує очевидну паралель із лікарнею та суспільством так званих "нормальних" людей. Для неї пробудження кататоніків співвідносне із недовгим "пробудженням" американців наприкінці 1960-х, коли вони почали виступати з гаслами "краще кохання, а не війна" та протестувати проти влади.