Дизайнерка білоруського походження Лєра Бруміна: Поняття "своя" – це вже не якась абстракція, а орієнтир
Лєра Бруміна – дизайнерка інтер’єрів, працює над оформленням громадських і житлових помешкань.
Вона народилась у Мінську, вже кілька років мешкає у Києві.
Нещодавно Лєра долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.
13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.
"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи. Раніше ми публікували розмови з:
Золою Кондур, українкою ромського походження, відомою правозахисницею, засновницею Ромського жіночого фонду "Чіріклі";
Алевтиною Кахідзе, українкою грузинського походження, відомою художницею та кураторкою багатьох мистецьких проектів;
Юлією Цой, українкою корейського походження, перукарем-стилістом, співвласницею відомого київського салону краси HAZE.
Мариною Карпій, українською фотографинею у жанрі portrait wedding, яка вже 10 років мешкає по черзі то в Україні, то в Грузії.
Зарою Гусейновою, соціальною підприємицею, яка народилась у Азербайджані, але останні роки проживає в Україні.
Світланою Панаіотіді, державною і громадською діячкою, яка має грецьке, болгарське та єврейське коріння.
З Лєрою Бруміною ми поговорили про те, чому вона раніше відчувала себе по-справжньому "своєю" у рідному Мінську, але нині їй комфортніше і вільніше у Києві.
Далі пряма мова.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
В мене білоруське громадянство, хоча за останні три з половиною роки, проведені в Україні, у деяких публікаціях мене вже стали "маркувати" як "київського дизайнера".
Особисто для мене ідентифікація за національністю – сама я напів білоруска, напів єврейка – не принципова.
Національність – це просто даність, а не предмет для гордості або сорому.
Та й більшість з нас настільки погано обізнані про свою власну генеалогію (хто може похвалитися тим, що знає свій родовід хоча б до середини 19 століття?), що всі міркування про національність втрачають сенс.
А коли ти багато подорожуєш і мешкаєш у різних країнах, то це поняття й зовсім розмивається.
Але у дизайні є поняття "національні мотиви". Наприклад, такі українські бренди як Gunia project або Litkovskaya створюють дуже сучасні і дуже красиві об'єкти, при цьому активно (але витончено) задіють національні мотиви як декоративну складову.
ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Заступниця міністра розвитку економіки Світлана Панаіотіді: У нас президент чи прем'єр може бути євреєм і нікого це не хвилює
Моя сім'я – це стовідсотково історія про безумовну підтримку і безпеку. Я взагалі росла без якогось тиску з боку батьків і завжди сама приймала рішення; навіть якщо ці рішення здавалися дивними або нелогічними, родина все одно була на моєму боці.
Зараз, коли я аналізую свої дитячі захоплення, то розумію, що схильність до професії дизайнера стала проявлятися в мене у дуже ранньому віці.
Але більшою мірою мене як дизайнера сформувало саме почуття внутрішньої свободи, яке дарували мені мої батьки. Завдяки цій безумовній довіри з їхнього боку в мене геть був відсутній страх перед невдачею, який так часто заважає творчості.
Три з половиною роки тому мені захотілося змін, і я вирішила спробувати пожити в іншій країні. В Україні в мене були проекти, приятелі і особиста історія, тому переїзд до Києва стався досить природно.
За весь цей час я жодного разу не зіткнулася з якимись негативними коментарями щодо мого білоруського походження – ні образливих випадів на свою адресу, ні навіть жартів.
Відсутність в Україні якихось стереотипів щодо білорусів, можливо, пов'язана з тим, що їх тут не сприймають як "інших".
А, можливо, це просто наслідок того, що у мене в Україні досить вузьке коло спілкування, у більшій мірі сформоване з людей моєї ж професії, тобто по відношенню один до одного ми дотримуємося інших форм ідентифікації. Ми всі різних національностей, але це не має для нас ніякого значення.
До речі, я нещодавно почула в інтерв'ю Дмитра Бикова з Дмитром Петровим, поліглотом і лінгвістом, фразу про те, що двоє людей різної мовної приналежності, але при цьому однієї професії, мають набагато більше шансів зрозуміти один одного, ніж професор математики і танцюрист балету, для яких спільна мова є рідною.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Я не стикалася з дискримінацією за походженням, проте не беруся стверджувати, що її взагалі немає.
З одного боку, мені здається, що українське суспільство саме по собі більш мультинаціональне, ніж білоруське, а відповідно, і більш толерантне.
З іншого боку, я розумію українську мову, тобто в мене немає мовного бар'єру, і тому мені складно уявити собі ситуацію, в якій опиняються люди, що стикаються з проблемою непорозуміння навіть у простих побутових ситуаціях.
[BANNER2]
Що стосується інших видів дискримінації – за гендером або сексуальній орієнтації – то в цьому плані в Україні все складніше. Всі ці фрази типу "особисто я нічого не маю проти, просто нехай не попадаються мені на очі" – це ознаки нерівності в правах і можливостях.
Напередодні виборів я поїхала до Білорусі, і у ті перші найстрашніші дні, коли рівень насильства з боку влади був просто неможливим для усвідомлення, отримувала величезну кількість слів підтримки навіть від незнайомих людей з України та багатьох інших країн.
Серед моїх білоруських знайомих не було жодної людини, яка б залишилася осторонь подій, що відбувалися. Було страшно виходити на вулицю, ніхто не знав, чи зможе повернутися додому; усі ці люди в чорних балаклавах, без облич та імен, але зі зброєю і відчуттям абсолютної вседозволеності, які захопили моє рідне місто; загиблі і покалічені мешканці, що вийшли на мирний протест, тисячі затриманих, багато з яких й досі не вийшли з катівень.
Спочатку ти відчуваєш жах, він накриває тебе з головою, потім проходять тижні, місяць, другий, і ти вже перестаєш його помічати, починаєш просто жити з ним. Це величезна травма для всього мого народу.
Різною мірою, але від подій минулого літа постраждав кожен білорус. І якщо раніше я відчувала себе у рідному Мінську по-справжньому "своєю", то зараз це відчуття зникло. Психологічно мені набагато комфортніше і вільніше у Києві.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Щодо поняття "своя". Півтора роки тому світ здавався величезним і відкритим. Проте в новій реальності з її закритими через пандемію кордонами, постійно змінюваними правилами і періодично виникаючим відчуттям непевності у майбутньому, я вже, чесно кажучи, не дуже розумію, на що саме треба орієнтуватися.
У цій новій реальності стало набагато складніше відчувати себе "своєю". Якщо раніше навколишній світ здавався фільмом з непередбачуваним, але логічним сюжетом, то зараз стало зрозуміло, що фільм цей має відношення до жанру "фантастика", а відповідно діапазон варіантів розвитку подій нічим не обмежений.
І в цьому контексті поняття "своя" – це вже не якась абстракція, а орієнтир.
Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина Денис Маноха, вcі інші з профілю героїні публікації у Facebook
Кампанія СВОЯ #SVOYA реалізується спільно з громадською організацією "Центр спільних дій", виданням "Українська правда" за підтримки Швеції, Національного Демократичного Інституту (НДІ) та Міжнародного фонду "Відродження".
Вас також може зацікавити:
#SVOYA: історії про різних на вигляд та різних за походженням українок
Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"
Українка корейського походження Юлія Цой: "Інакшість" іноді спрацьовує і як перевага
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.
Також ми ведемо корисний телеграм-канал "Мамо, я у шапці!".