Міріам Драгіна: Українська жінка може бути одна, в парі, мати коханця. У неї є право бути такою, якою вона хоче

26851
15 серпня 2021

Міріам Драгіна – відома літераторка, журналістка, радіоведуча, сценаристка, засновниця Kyiv Market.

Нещодавно вона долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.

13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.

"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи.

Раніше ми публікували розмови з:

Золою Кондур, українкою ромського походження, відомою правозахисницею, засновницею Ромського жіночого фонду "Чіріклі";

Алевтиною Кахідзе, українкою грузинського походження, відомою художницею та кураторкою багатьох мистецьких проектів;

Юлією Цой, українкою корейського походження, перукарем-стилістом, співвласницею відомого київського салону краси HAZE.

Мариною Карпій, українською фотографинею у жанрі portrait wedding, яка вже 10 років мешкає по черзі то в Україні, то в Грузії.

Зарою Гусейновою, соціальною підприємицею, яка народилась у Азербайджані, але останні роки проживає в Україні.

Світланою Панаіотіді, державною і громадською діячкою, яка має грецьке, болгарське та єврейське коріння.

Лєрою Бруміною, дизайнеркою інтер’єрів, яка народилась у Мінську, вже кілька років мешкає у Києві. 

Лаурою Марті, українською джазовою співачкою вірменського походження.

З Міріам Драгіною ми поговорили про те, як Франція стала її другою домівкою, чому диктат однієї релігії на окремій території здається їй обмеженням свободи волі і вибору, чого катастрофічно не вистачає українському суспільству, чому вчать нас діти, який чоловік ніколи не зможе стати її партнером, а також намалювала портрет сучасної української жінки.

Далі пряма мова.

 Міріам Драгіна – відома літераторка, журналістка, радіоведуча, сценаристка, засновник Kyiv Market

Я народилася в Києві. Батько багато років працював в науково-дослідному інституті, а в дев'яності став журналістом, створив газету. Мама − перекладачка з іспанської.

Разом з сестрами я росла в середовищі звичайних київських дітей в центрі міста. Там були намішані різні соціальні класи, від "нових багатіїв" та інтелігенції до дітей двірників. Всі ми разом будували "халабуди", грали в козаки-розбійники і збирали кишенькові гроші на жуйки зі вкладишами або на тархун з гастроному.

Я навчалася грі на віолончелі в "музикалці" та в мистецькій студії Будинку художника. Ходила до кінотеатру ім. Чапаєва, зараз йому повернули стару назву "Ліра", дивилася там все підряд. Як і всі інші, читала книги, любила мультики, обривала плодово-ягідні дерева на Гончарці − це частина Києва, до якої тепер прилягає район Воздвиженка. Колись там жили гончарі і ремісники, а у моєму дитинстві тамтешні схили були рясно засаджені абрикосами, грушами, яблунями, аличею, кизилом, тому в народі ці місця називали "Ташкентом".

Зараз важко виміряти, наскільки мою особистість сформувало все це середовище. Чесно, я не знаю − вже точно нічого ні додати, ні відняти, просто з цього складаюся.

До Франції я вперше поїхала у 9 років з організацією "Діти Чорнобиля" і дуже зріднилася з французької сім'єю з Ельзасу, в якій опинилася. Стала їздити до них знову і знову, залишаючись надовго.

Я була слабкою худесенькою дитиною, для здоров'я якої життя в Ельзасі було порятунком. Франція стала другою домівкою. На контрасті з київськими дев'яностими там мені відкрилося щире і безпечне середовище, людинолюбство і делікатність спілкування, повага до особистості і справжнє бажання допомогти. І усе це ґрунтується не на релігійних принципах, а виключно на культурних. Цінність людського життя в цілому − ось основа того середовища.

У дорослому житті бажання повернутися до Франції постійно виникало в мене. Зараз, на жаль, це неможливо через закриті кордони. Але якби був шанс жити одночасно на дві країни, то я, напевно, скористалася б ним, мені властиво постійно перебувати у русі.

Колись я робила генетичний тест, і виявилося, що окрім ашкеназі, в мені є американські індіанці, французи, балканці, піввідсотка фінів і якісь прикордонні народи, назви яких генетики не знають.

На жаль, вибудовувати ідентичність на основі національних і релігійних чинників було прийнято в усі часи. І судячи з історичного досвіду, це нескінченно небезпечний і суперечливий шлях. А в епоху розвитку генетики, коли будь-хто здатен перевірити своє походження і переконатися, що "чистота раси" − це маніпулятивний міф. Майже в кожного знайдуться в роду не те, що євреї або індіанці, але й навіть неандертальці. А після всіх геноцидів XX століття, такі способи ідентифікації виглядають особливо цинічно.

Була одна історія в Києві, коли група підлітків зірвали з моєї шиї Маген Давид – Зірку Давида. А одного разу гуляла по Варшавському гетто з двома друзями з Ізраїлю, вони були у кіпах, а поляки кричали нам услід juden raus!

Але зовнішність в мене пересічна, тому всюди, включно з Ізраїлем, я можу зійти за свою. Хоча стикалася безліч разів з некоректними висловлюваннями відносно євреїв від людей, які не знали про моє походження або не помітили моєї присутності поруч. Від некрасивих жартів до абсурдних довгих тирад на тему провини євреїв у всіх бідах людства.

Чула таке й в своєму затишному столичному соціальному міхурі, і від людей з маленьких містечок, де під час Другої світової були знищені всі євреї. Не хочу хизуватися, але я завжди вступаю в розмову, коли чую таке. Ставлю питання. Я прямо кажу людині про його страх перед невідомим, а то й просто про його обмеженість мислення. До речі, щодо інших національностей я також не дозволяю образ в свою присутність.

Буває, що чиїсь негативні висловлювання про моє єврейське походження стають на заваді мого подальшого спілкування з такою людиною. Хоча не завжди.

Багатьом людям мені вдається розтлумачити базові речі − ненависть до "несхожих" викликана страхом, а страх призводить до агресії, це просто спосіб захистити себе, коли не вистачає інших засобів. І я розумію, що недолік освіти і відсутність досвіду міжкультурного обміну створюють такі страхи й помилки.

Звідки цей недолік освіти, брак елементарної культури? Ці базові елементи суспільства були знищені війнами і НКВД на території нашої країни і зараз перебувають лише в зародковій стадії. Звідси й ноги ростуть у всіх цих "путін, пріді, порядок навєді" в Криму і на Донбасі. Бо людям на сході України страшно − їм з телевізора цей самий "путін" розповів про страшних бандерівців з Галичини. Причому, багатьом з них ці "бандерівці" здаються такими ж кровожерливими і підступними, якими пропаганда нацистської Німеччини малювала євреїв. Такий ось історичний сюрреалізм.

Я вважаю, що нинішнє українське суспільство зовсім не толерантно. Ні до інших національностей, ні до "інших" взагалі. Навіть по відношенню до своїх, що відрізняються по якихось ознаках, українське суспільство в своїй більшості демонструє неготовність поважати, приймати і тим більше допомагати.

Нам катастрофічно не вистачає усвідомлення цінності людського життя. Звідси небажання облаштовувати інфраструктуру людям з інвалідністю, ігнорування і засудження матерів-одиначок, жорстоке ставлення до дітей, презирство щодо людей не "свого" класу, будь вони нижче або вище за статусом − неважливо. Ми не виховуємо командних гравців, не вміємо підтримувати один одного. Та й моральних авторитетів немає − після травматичного досвіду минулого їх просто не залишилося. Довіряти нікому.

Спостерігаючи за американцями і їхнім вмінням спілкуватися, підтримувати, знаходити потрібні слова, мені спало на думку, що, ймовірно, нам активніше потрібно розвивати серед дітей культуру командних ігор. Щоб в школах всі діти поголовно грали в футбол, баскетбол та інші ігри, в яких важливо бути частиною та вміти програвати і вигравати разом з усіма. А якщо вже не спорт, то треба займати дітей театральними постановками або зйомками фільмів. Тобто, займати чимось таким, де необхідно працювати в команді.

Гендерне питання складне для мене, тому що я досить пізно зрозуміла, що оточуючі абсолютно по-різному ставляться до жінок і чоловіків. У моїй родині ніколи не було цього поділу, і ролі не залежали від гендеру.

Відвертий сексизм викликає в мене якесь безсилля, до сих пір не зрозуміла, як правильно реагувати на нього. Тому що грати за його правилами марно − в програші залишаються всі. Коли жінкам дозволили займатися наукою і брати участь у діловому житті, людський прогрес досяг нових висот. Так, "скляна стеля" і нині тут, але й змін дуже багато. І це тішить мене.

 "Нам катастрофічно не вистачає усвідомлення цінності людського життя"

Моїм партнером не може стати чоловік, якому здається, що доля всіх жінок − "кухня-діти", а його доля − "займатися автомобілем". Або що в родині можливі лише одноосібні рішення з принципових питань, тому що він глава осередку суспільства.

Бажання панувати у сім’ї здається мені психічним розладом. Звичайно, будь-які узагальнення призводять до помилкових висновків, і гендерні ролі можуть бути варіативними, складними, мінливими. В цьому немає нічого поганого. Але що я знаю точно: дітьми слід займатися обом батькам. Це потрібно перш за все саме дітям. А скидати все на одного з батьків під прикриттям заробляння грошей або, навпаки, брати все на себе зі страху втратити контроль − дикий перекіс.

Що стосується релігії… Диктат однієї релігії на окремій території також здається мені обмеженням свободи волі і вибору. Добре, коли є можливість приходити до висновків самостійно, вірити, не вірити, змінювати переконання. Саме зі змін і пошуків, на мій погляд, і складається життя.

Місіонерство особисто мене приводить в стан дискомфорту. А коли релігія ще й врегульована законом, якому повинні підкорятися всі, то й зовсім стає моторошно: ніби хтось пробирається до тебе у саме нутро і починає розпоряджатися твоїми внутрішніми органами.

Я люблю єврейські традиції, але не впевнена, що тут, у Києві, можливо глибоке занурення у них, якщо не жити виключно релігійним життям. Вдома ми з дочкою завжди запалюємо свічки в Шабат. Частково дотримуємося і деяких ритуалів в інші свята. Намагаюся не пропускати Йом Кіпур.

Я не релігійна, але поважаю ритуали, вони створюють для сім'ї ритмічний цикл, який проходить через покоління, формує відчуття безпеки і привносить багато добрих роздумів про минуле і майбутнє. Я бачу, що для дочки важлива ця приналежність.

Що стосується кухні, то деяких правил кашрута ми також дотримуємося, але водночас я готую їжу різних національних традицій, а не тільки ашкеназьку.

Я вважаю, що при вихованні дітей слово "не можна" має бути присутнім в малих дозах. Та й зводитися це "не можна" має всього лише до однієї фрази: не шкодити собі та іншим.

Тобто, назвати мене суворою матір'ю навряд чи можливо, але я стежу за тим, щоб зберігати авторитет. Суджу по собі: часом дуже потребую авторитету, до якого можу прийти і знайти відповідь, пораду або навіть просто мовчазну підтримку. Намагаюся бути тією, що чує, намагаюся не тримати міцно, намагаюся бути поруч, коли потрібно. Але, звичайно, дуже переживаю про все. Про безпеку дочки і про те, щоб нічого не упустити для її повноцінного розвитку.

А взагалі-то діти самі багато чому нас вчать. У першу чергу турботливості і любові. І концентрації, вмінню відкидати зайве. Діти ростуть швидко і кожен раз ставлять нас перед новими викликами. Це невпинна гонка, шахова гра з комбінаціями на кілька ходів вперед, нескінченний самоконтроль і страх втрати.

Я намагаюся організувати життя дочки таким чином, щоб їй не доводилося їздити у громадському транспорті серед чужих дорослих, тому що будь-яка жінка в нашій країні стикалася з тим, що в транспорті тебе намагаються "лапати", причому, незалежно від того, скільки тобі років. І це огидне явище наших переповнених вагонів метро або тролейбусів нікуди не зникає.

Кілька років поспіль я займалася популяризацією науки як радіоведуча різних програм і організатора науково-популярних заходів, тому що завжди з великою повагою ставилася до процесу навчання, до нових знань.

Сучасна наука – досить широке поняття. Але не може бути "української науки", як не може бути "французької науки" або "китайської". Це завжди результат зусиль багатьох поколінь вчених різних держав. В нашу епоху взагалі неможливо уявити будь-яке нормальне дослідження без активного міжнародного обміну інформацією та досвідом.

Існує безліч міжнародних наукових проектів, в яких беруть участь українські вчені, включаючи ЦЕРН. І всередині країни також проводяться наукові дослідження, за якими стежать зовні. Нам є чим пишатися. А ось українська наукова інфраструктура часто є, на жаль, лише уламками радянських структур.

Після перших репортажів з окупованого Криму і на початку війни з Росією я, поїздивши і поспілкувавшись з людьми на сході нашої країни, вирішила для себе, що знання можуть бути потужним антидотом цій війні. Будь-якій війні. Озброївшись знаннями людина стає сміливіше, а отже − розчиняє ворожість до оточуючих, будує соціальні зв'язки, творить, знаходить ґрунт під ногами.

Зараз я вивчилася нової професії і останні два роки, крім літературної діяльності і викладання сторітеллінгу, працюю UX/UI дизайнером в сфері інформаційних технологій. Допускаю, що повернуся до створення медіа-продуктів і до формату подкастів, але що це буде, поки не скажу.

 "Сучасна українка ходить пішки, їздить в маршрутці, водить автомобіль або користується громадським самокатом, а може, керує інвалідним кріслом або трактором в селі, забезпечуючи тим самим всю сім'ю"

Хто така сучасна українська жінка? Це мікс національностей та цінностей.

В неї може бути різне дитинство − її можуть бити вдома або ростити як принцесу. У дорослому віці її можуть носити на руках або примушувати до сексу за вечерю у ресторані. Можуть кидати одну з дитиною, не платити аліменти, не доплачувати зарплату і соромити за зайву вагу. Можуть мріяти про неї, хвалити її красу, вміння готувати і створювати затишок.

Її обожнюють або зневажають підлеглі, її поважають або намагаються обдурити партнери по бізнесу.

Її бояться вороги, коли вона бере в руки снайперську гвинтівку.

Сучасна українка ходить пішки, їздить в маршрутці, водить автомобіль або користується громадським самокатом, а може, керує інвалідним кріслом або трактором в селі, забезпечуючи тим самим всю сім'ю.

У побуті вона розмовляє українською, вірменською, кримськотатарською, російською, суржиком або ще якоюсь мовою або діалектом.

Сучасна українська жінка може бути чайлд-фрі або виховувати п'ятьох чарівних дітей на заздрість всього інстаграма.

У неї може бути три диплома або незакінчена середня освіта.

Вона може бути одна, в парі, мати коханця, бути коханкою.

Вона релігійна або атеїстка, потомствений лікар або у вічному пошуку професії.

Ймовірно, вона тільки що зробила аборт, а може бути, наукове відкриття. Відпрацювала нічну зміну в магазині або нагодувала малюків дитячого садка.

Можливо, вона курить, або навпаки, стежить за здоров'ям і бігає вранці. Вона байдужа до будь яких пластичних операцій, а можливо, їй нещодавно видалили груди через рак або поставили імплантати виключно для краси.

Вона різна, ця сучасна українська жінка. Тому що ми живемо в молодій і великій країні, і у кожного тут є право бути таким, яким він хоче

Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

#SVOYA: історії про різних на вигляд та різних за походженням українок

Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Дизайнерка білоруського походження Лєра Бруміна: Поняття "своя" – це вже не якась абстракція, а орієнтир

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua