Режисерка Керолайн Стейнбейс: Українські актори надзвичайно артистичні та дисципліновані
Одна з характерних особливостей українського театрального простору – герметичність. Український театр вже досить довгий час "вариться" сам у собі: ні на кого не впливає, не зазнає зовнішніх впливів.
Це через відсутність серйозних міжнародних театральних фестивалів з держпідтримкою, постійна проблема недофінансування галузі та багато інших причин.
Про збереження традиції говорити в контексті даних обставин досить складно, тут скоріше вже йдеться про виродження.
В живій природі ізольовані групи видів зазнають деградації за відсутності дрейфу генетичного матеріалу. Так само і в ізольованій культурі, в даному випадку театральній, відірваність від інтернаціонального контексту нічого хорошого принести не здатна.
Тому не можна оминути увагою таку визначну (без іронії) подію, як приїзд британської режисерки Керолайн Стейнбейс на постановку в Київський академічний Молодий театр.
Якщо ж взяти до уваги той факт, що ставити Керолайн буде не Шекспіра, не Мольєра і навіть не Чехова, а п’єсу сучасного українського драматурга Оксани Савченко "І мене більше не хвилює, як ти там" прецедент взагалі унікальний.
Прем’єра вистави відбудеться у листопаді.
БРИТАНЦІ СМІЮТЬСЯ НАД ТИМ, НАД ЧИМ ЗАЗВИЧАЙ ІНШІ ПЛАЧУТЬ
- Як і коли відбулося ваше знайомство з українською драмою?
- Під час ворк-шопу, який проводив Royal Court в Україні.
- Чому саме українські тексти надихнули вас на подальшу роботу? В чому їх унікальність?
- Я не думаю, що таке явище як "сучасна українська драма" існує монолітно. Просто Оксана Савченко написала дуже хорошу п’єсу. Під час роботи з українським драматургами я зрозуміла, що всі вони дуже різні та однаково самобутні.
Не можна сказати, що їх об’єднує один стиль чи тематика.
- Яке враження на вас справили українські актори? Чим і як вони відрізняються від британських?
- Мені дуже подобаються українські актори. Вони надзвичайно артистичні, дисципліновані та уважні до деталей, глибоко занурюються у те, що роблять. Але основна відмінність українських акторів від британських у тому, що вони мають набагато більше часу для роботи.
У Британії виставу зазвичай створюють від 3 до 5 тижнів. Тому британські актори звикли приймати рішення небагато швидше, вони звикли швидше думати. Тоді як українські можуть глибше зануритись в образи.
- Про що, на вашу думку, п’єса Оксани Савченко? За словами авторки, вона писала її як драму, а британці сприйняли її як комедію.
- Це не зовсім так. Просто у британців дуже "чорне" почуття гумору. Британці сміються над тим, над чим зазвичай інші плачуть. Від тебе пішла дружина, ти втратив роботу – ти смієшся. Це як у шоу Монті Пайтон.
А п’єса Оксани – про сильну особистість, яка, не зважаючи ні на що, продовжує боротися і не втрачає надію. У будь-якому випадку не варто впадати у відчай, треба в усьому знаходити позитив.
Герої у п’єсі Оксани проходять крізь пекло, вони відчувають нестерпний тиск обставин, але не втрачають надію. Особливо це стосується головної героїні, яка мужньо протистоїть обставинам.
Вона втрачає коханого, у неї немає грошей, навіть квартира, в якій вона мешкає, їй не належить. Та вона не зневірюється. Можливо, у іншого режисера вистава за цією п’єсою була б набагато депресивніша.
НАСПРАВДІ ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ЗАВЖДИ "ВИЖИВАЛО". ЦЕ ЗАКЛАДЕНО У ПРИРОДІ ТОГО, ЧИМ МИ ЗАЙМАЄМОСЬ
- Ви довгий час співпрацювали з лондонським театром Royal Court. Розкажіть, будь ласка, про цей театр, його художню програму та цілі?
- Я пропрацювала в Royal Court близько двох років. Починаючи від часу свого виникнення (50-і роки ХХ ст.) і аж до тепер, цей театр займається постановками виключно найновітніших п’єс.
Сюди приїжджають на роботу режисери з усього світу аби отримати унікальний досвід, долучитися до міжнародних програм з розвитку нової драматургії. Художня мета Royal Court – це не лише постановка нових п’єс, але і пошук нових драматургів та підтримка драматургічної традиції як у Британії, так і за її межами.
Royal Court складається з двох відділів: перший має справу з вітчизняними текстами, другий – зорієнтований на міжнародну співпрацю. Я працювала саме у міжнародному відділі.
За час моєї роботи ми мали спільні проекти з драматургами з Мексики, Чилі, Грузії та України. Зараз у театрі тривають проекти з драматургами з Палестини та Північної Африки, почали налагоджувати зв’язки з китайськими.
- Як саме відбувається співпраця з драматургами? Що входило у ваші обов’язки?
- У цих проектах я виступала не лише як режисер. Велику частку моєї роботи складала робота з текстами. Я допомагала драматургам побудувати структури їх майбутніх п’єс та написати такі тексти, як вони хочуть.
Ми ніколи не прагнемо, аби іноземні автори писали "британські" п'єси, а заохочуємо їх писати про свої місцеві реалії. Набагато цікавіше побачити те, як власне українські драматурги хочуть писати, дозволити проявити їм свою самобутність, знайти дзеркало свого життя у драмі та вступити таким чином у культурний діалог зі світом.
Ми просто допомагали авторам прояснити їхні наміри. Допомагали зрозуміти, що саме вони хочуть написати і яку форму використати для цього.
Результатом такої роботи інколи стають чудові відкриття на межі прозрінь. Така співпраця дає можливість чути голоси людей, яких ніколи, ні за яких обставин я не зустріла б у житті. Думаю, це дивовижна програма.
 |
- Чи є аналогічні чи подібні театри у світі?
- Royal Court по-своєму унікальний. Взяти хоча б той факт, що професійний рівень людей, які співпрацюють з театром дуже-дуже високий. Це особистості, які мають глибоку ступінь усвідомлення того, що вони роблять.
Тому і якість роботи Royal Court дуже висока. Але у Британії досить багато театрів зорієнтовано на роботу виключно з новою драматургією.
Royal Court, в першу чергу, унікальний своїми драматургічними майстернями, які він організовує по всьому світу.
- Чи має Royal Court державну фінансову підтримку? Та і взагалі, чи підтримує уряд Британії театральне мистецтво? Якщо так, то яку частку бюджету складає ця підтримка?
- Так, держава підтримує мистецтво у Британії. Для цього існує спеціальна державна структура arts council. Ця структура має бюджет, який вона розподіляє між театрами по всій Британії.
Наскільки я знаю, на даний момент ця підтримка складає близько 30% з бюджету театру. Проте зараз діалог між arts council та театрами досить складний. Бо чинний уряд вірить у те, що мистецтво може вижити і з меншою часткою держпідтримки.
Зараз відбуваються гарячі дебати з цього приводу. Британський театр – це величезна індустрія, урізання державної підтримки може бути для нього вкрай небезпечним.
Театральна сцена ніколи не була такою "живою" та багатоманітною, якою вона є зараз. Але насправді театральне мистецтво завжди "виживало". Це закладено у природі того, чим ми займаємось.
Театр намагається знаходити шляхи подолання проблеми недофінансування, і це йому вдається. Така ситуація потребує від людей бути винахідливими та кмітливими аби з нею впоратися.
У БРИТАНІЇ ВСЕ БІЛЬШЕ КОШТІВ НАДХОДИТЬ ДО МИСТЕЦТВА САМЕ З БОКУ НЕЗАЛЕЖНОГО КАПІТАЛУ
- Чи може справжнє драматичне мистецтво бути прибутковим? Чи готове британське суспільство до того, аби витрачати значні кошти не на розважальні шоу, а на серйозний театр?
- Інколи так, інколи ні. Люди начебто зацікавлені у справжньому живому театрі і готові платити за нього гроші. Але театр дуже залежить від преси, театральних оглядачів, критики та позитивних відгуків. Якщо цього не відбувається – театр переживає суттєві збитки.
Тому театральне мистецтво завжди пов’язане з певним мистецьким ризиком. І це до питання, яке ми обговорювали вище (державної підтримки). Тому що, якщо ви не можете піти на мистецький ризик – ви мертві у творчому відношенні.
Це дуже звужує мистецький діапазон. Театри вигадують різні "компенсаторні" механізми аби утримати цей баланс: репертуар більшості з них містить як популярні шоу, так і некомерційні проекти реалізовані в площині мистецького експерименту. Кожний театр знаходить свій шлях у подоланні цієї проблеми.
- Чи підтримують театральне мистецтво незалежні підприємці у Британії? Якщо так, то які у них мотивації робити це?
- Треба зауважити, що "ландшафт" театральної підтримки у Британії дуже змінюється. Ми зараз рухаємось до більш філантропічної моделі фінансування мистецтва.
Ця модель набагато ближча до того, що відбувається у США, ніж до дійсної системи, що існує у Британії зараз.
Це передбачає індивідуальну підтримку меценатів, залучення до співпраці фондів, благодійних організацій, банків. Все більше і більше коштів надходить до мистецтва саме з боку незалежного капіталу.
Ця культура активно розвивається останні 10-15 років. Така підтримка часто буває досить щедрою, бо люди починають усвідомлювати цінність мистецтва і хочуть бути пов’язані з ним. Той же Royal Court має дуже значну підтримку з боку приватних осіб та організацій.
Безумовно, це передбачає встановлення окремого особистого діалогу між меценатами та художніми директорами театрів. У професійних театрах це досить стандартна модель.
- Чи може театр впливати на суспільну думку, наскільки важливою є цей інститут у Британії?
- Особисто я дуже скептично ставлюся до подібних міркувань. Театр у Британії може бути політичним і він, власне кажучи, дуже часто саме таким і є. Але як би там не було, люди хочуть отримувати насолоду від видовища. Вони хочуть, аби їх розважили.
Дуже складно вкласти у виставу якесь конкретне політичне висловлення і при цьому не впасти в дидактику, що дуже часто буває нудною для людей. Тут є тонка грань.
Театр має бути одночасно і таким, і таким – і розумним, і не нудним. Інколи це вдається. Власне у цьому певним чином полягає секрет успіху вистави.
Взагалі, історично Британія дуже політична країна і це не може не відображатись у театрі. І все ж розваг, люди потребують набагато більше, ніж провокацій.
У цьому проявляє себе людська природа. Я не думаю, що Британія є винятком у цьому правилі.