Коли наука безсила: 5 історій від українських вчених про людей, які знають як треба і правильно

23877
21 вересня 2020

"Чому ви нічого не розповіли про підземні міста та підземний народ?" – до археологині Оксани Ліфантій звернувся чоловік із групи, якій вона щойно провела екскурсію археологічною експозицією Національного музею історії України.

"Спочатку я подумала, що він питає про якісь монастирські печери та ченців, які в них жили і попросила конкретизувати запитання", – згадує вона.

Виявилося, ні. Чоловік розповів, що знає про підземні ходи між Черкасами та Одесою, збудовані "давніми людьми".

Археологиня тактовно поцікавилася у співрозмовника, чи розуміє він відстань, про яку йдеться.

Звісно ж розуміє, ба більше – він сам був у тих печерах! А його знайомий навіть знайшов там дві монети.

На прохання розповісти більше про ці загадкові підземелля, чоловік відповів, що, мовляв, не буде про це говорити з людиною, яка так слабо розбирається в питанні. Нічого більш конкретного науковиця так і не змогла витягнути зі свого співрозмовника.

"Найдивніше в цій історії те, що моя екскурсія, яка, звісно, базувалися на цілком академічних уявленнях про наше минуле, цьому чоловіку справді сподобалася", – резюмує Оксана Ліфантій.  

Археологи в своїй роботі дуже часто стикаються з людьми, які до науки жодного відношення не мають, але сповідують дуже викривлене уявлення про те чим і навіщо археологія займається.

Від таких людей нерідко можна почути про "золоту карету" чи інші скарби, або неймовірні загадки, які "абсолютно точно приховує місцева земля" та різні теорії, які щонайменше жодного відношення до наукового знання не мають.

Деякі з них впевнені, що золото – єдине, що цікавить археологів на розкопках і переконати їх, що вони помиляються, практично неможливо.

Але представники інших напрямків науки в своїй роботі теж часто опиняються у когнітивній безвиході, коли намагаються порозумітися з людьми, далекими від науки.

Пропонуємо кілька історій від науковців про таке спілкування передані мовою самих учасників.

"Таємний німецький бункер"

ЄВГЕН СИНИЦЯ

археолог, доцент кафедри археології та музеєзнавства КНУ ім. Т.Шевченка

Євген Синиця, археолог

– Це трапилося одного спекотного надвечір’я під час студентської археологічної практики в Каневі.

Спека була така, що славнозвісні місцеві комарі влаштували собі сієсту, не кажучи вже про учасників експедиції майже в повному складі. В співробітників заповідника робочий день вже скінчився і вони також роз’їхалися у своїх справах. Одним словом, тиша і безлюдність.

Я сиджу в камеральці (місце, де готується для подальшої роботи знайдений під час розкопок матеріал – ред.), потроху розгрібаю свіжовикопане і роблю його опис.

Вийшов на поріг покурити і тут хтозна звідки прибігає незнайомий громадянин у явно збудженому стані – дуже радий, що в цій безлюдності таки знайшов до кого звернутися:

– А де тут начальство археологів?

– А хто саме вам потрібен? – цікавлюся в нього.

– Мені найголовнішого!

– Я вас слухаю.

Громадянин скептично оглянув мене. Якщо відверто, підстави для скепсису в нього були: якийсь незрозумілий чоловік в самих шортах із обрізаних джинсів та шльопанцях із магазину "все по 5". Це була вже друга половина експедиції, і борода моя красномовно про це свідчила.

– Та ні, мені головного! Синиця, начебто, його звати.

– Я і є Синиця, начальник експедиції, головнішого за мене вам не знайти, зуб даю!

– Правда?.. – недовіра на його обличчі плавно оберталася розчаруванням. – Добре, збирайся, поїхали!

– Та й куди ж це ми "поїхали"?

– Не пошкодуєш, поділимся порівну.

– Але що ділити будемо? Куди ось так летіти треба?

– Бункер. Німецький. СС-івський. Офіцерський. Вони всі там залишилися зі свої добром. Я точно знаю!

– О… – гадаю собі. – Хоч не чергова золота карета чи бібліотека Ярослава Мудрого, прости Господи…

З подальшої плутаної розмови з’ясувалося, що археологи, з якими він готовий поділитися, йому потрібні зовсім не для того, щоб надати усій цій історії хоча б видимість законності (про науковість навіть не йшлося). Просто йому ліньки копати. А в мене тут студенти, мовляв, відомо на що страждають (при цьому він театральним жестом вказав на уламки переддавньоруської кераміки, розкладені для просушки).

Ледве здихався я цього ентузіаста – так він намагався мене переконати, що не розумію я свого щастя. І здихався наглухо, навіть ухилився від "ти подумай" та церемонії обміну контактами.

Тому, якщо хтось тепер захоче під Каневом знайти бункер СС-івський та офіцерський, то доведеться добряче пошукати цього носія цінної інформації.

"Рідкісний вид мухоморів"

МАРІЯ ЗИКОВА

мікологиня, наукова співробітниця Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України

Марія Зикова, мікологиня

– Коли незнайомі люди дізнаються, що я займаюся мікологією, тобто, досліджую гриби, в них зазвичай виникають два уточнюючих питання з приводу об’єкту дослідження.

Перше: печериці та гливи?

Друге: галюциногенні?

Вони дуже дивуються, коли чують негативну відповідь на обидва. Адже для багатьох з них інших грибів немає, а якщо і є, то зовсім не зрозуміло, навіщо їх можна досліджувати.

Але часом нам трапляються "експерти", зрівнятися з якими у нас немає жодних шансів.

Якось такого зустріли в одному з Нацпарків на Закарпатті. Це цікава з точки зору міколога територія, де трапляється низка червонокнижних видів грибів. Того разу нас особливо цікавив рідкісний мухомор Amanita caesarea.

В лісі до нас підійшов місцевий чоловік і почав розпитувати, що ми робимо. Вигляд грибів, які привернули нашу увагу в той момент його зовсім не вразив.

Та й загалом було видно, що він не розуміє, що цікавого можна знайти на гілках дерев, занурених у воду (а там просто купа всього цікавого – ціла окрема екологічна група грибів, що полюбляють таке середовище).

Тому ми вирішили показати чоловікові фотографії рідкісних видів (для таких випадків зручно мати при собі ілюстрований атлас).

Щойно чоловік побачив зображення того самого рідкісного мухомора, він помітно пожвавився. Сказав, що знає цей гриб, в сезон його тут повно і з діда-прадіда його тут збирають. А сам він розводить його!

Але проблема в тому, що цей мухомор належить до групи мікоризних грибів, які вирощувати майже нереально, є багато проблем та нюансів. Якби все було легко з ними, то й білі гриби та багато інших теж можна було б розводити в промислових масштабах.

У відповідь ми почули, що "ми науковці нічого в цьому не розуміємо, сидимо по кабінетах, раз в сезон виїжджаємо в природу і все".

Але методикою вирощування рідкісного мухомора він з нами все одно поділився. Виявляється, треба назбирати грибів у лісі (варто брати великі екземпляри), принести домів, залити їх водою і нехай покиснуть пару днів.

Потім зварити рисову кашу, змішати з ферментованими грибами, і обов’язково добре заправити майонезом!

Все це ще має постояти кілька днів, а там вже можна йти або до лісочку найближчого або просто в себе у саду під деревами розкласти і поливати. Врожай грибів буде гарантований!

Але ми, як науковці, вирішили не проводити цей експеримент. Так і продовжуємо "сидіти в своїх кабінетах та раз в сезон виїжджати в природу".

"Зміїна королева"

ЛЕОНІД ГОРОБЕЦЬ

палеонтолог, старший науковий співробітник Національного науково-природничого музею НАН України

Леонід Горобець, палеонтолог

– Ця історія трапилася минулого року, коли я був зі студентами на практиці в Канівському заповіднику.

Місцеві пожежники переадресували мені прохання жителя села Пекарі (це під Каневом) зловити змію, що поселилася в нього на подвір'ї. Я, звісно, погодився і поїхав на місце.

Чоловік – типовий сільський мешканець, трохи старше за 30 років, як здавалося, без жодного інтересу до усіляких паранормальних явищ. Тим більш вражаючими невдовзі виявилися його погляди.

Перш за все здивувало, що "зміїне питання" він вирішував не лопатою, як це робиться дуже часто, а звернувся з проханням до фахівця зловити тварину. Це дуже добре, але такої "екологічної свідомості" я просто не очікував.

Як виявилося, вона має своє пояснення: "Це точно відомо і не раз провірено, що якшо змію вбити, то інші змії приповзуть за неї відомстити!". Тому потрібно лише живцем ловити. Так я несподівано відкрив для себе користь забобонів у охороні природи.

Змії не знайшов, але цілком могло бути, що чоловік справді її бачив – неподалік від подвір'я починався ліс. Заповзти могло все, що завгодно: вуж, мідянка, гадюка, або веретільниця (яка не змія, а ящірка, але часом нефахівці їх плутають).

Я вирішив розпитати, який вигляд вона мала. Характерною ознакою чоловік назвав… щось подібне до корони на голові: "Люди кажуть, шо то зміїна королева".

В тім поява того дива у матеріальному світі за версією чоловіка виявилася геть не казковою. Неподалік від села Янукович свого часу побудував майданчик для гелікоптерів і там досі інколи щось літає. Так ось, "люди бачили, як з вертольота над лісом мішок викинули. Мабуть там і були ті гадюки".

На це я був геть не готовий наводити якісь наукові контраргументи. Та беручи до уваги, що на території садиби є малі діти, вирішив розповісти про першу допомогу при укусах гадюк.

З перших речень моєї розповіді на обличчі чоловіка з'явилася недовіра і нудьга. Врешті-решт він не витримав і сказав: "Та кажуть, шо як укусить, то лучче за все сто грам бахнуть і виспатися".

Цей випадок особисто для мене показав, що, на жаль, є велика прірва між тим, як бачать світ зоологи та як його бачать люди, що живуть поруч із природою, але мають дуже мало об’єктивного знання про неї.

Щоб подолати цю прірву ми вчені мусимо принаймні знати сучасні міфи. Якби хтось із етнографів дослідив сучасні народні уявлення про тварин, то зоологи були б краще готові до подібних ситуацій.

"Надзвичайно рідкісна викопна корова"

ОЛЕКСІЙ КРЮТЧЕНКО

археолог, науковий співробітник Інституту археології НАН України

Олексій Крютченко, археолог

– Це було років приблизно вісім тому, коли я працював головним зберігачем Каразінського (Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна – ред.) археологічного музею.

Мені зателефонував директор місцевого центру краєзнавства і сказав, що направив до нас людину із цікавим матеріалом.

Такі "краєзнавці" до нас зазвичай приходять розповісти щось із приводу того, що на центральній площі Харкова впав метеорит, або якісь казки про харківські катакомби. Тому ми, археологи, звісно тікаємо від них, як тільки можемо.

Але цього разу історія виявилася трішки іншою. Чоловік розповів, що коли на його подвір’ї копали канаву для трубопроводу, робітники знайшли рештки якогось невідомого чудовиська. До кого лиш чоловік не звертався – ніхто не вірить, "науковці нас обманюють" і так далі.

Чоловік протягнув флешку з фотографіями і мені, звісно, було цікаво побачити, що то за "рідкісний звір". На фото я побачив викладені на землі кістки звичайнісінької корови без жодних ознак археологічної чи палеонтологічної цінності.

Але розташовані вони були у протиприродний спосіб: лопатки – на місці де мали б бути копита, хребці перевернуті догори ногами (утворювалось враження наче вздовж хребта йде лінія шипів), а один із рогів тварини був поруч з її носом. Вийшла якась потворна і дуже дивна істота.

Я почав пояснювати, що це корова. Наприклад, якщо збільшити зображення зубів, то можна побачити, що це звичайні коров’ячі зуби – такі самі, як намальовані на стенді в музеї. 

Але він, звісно, мені не повірив і я відправив його до нашого таксидерміста – Владислава Львовича Бондаренка. Завершення історії я знаю саме з його слів: "Я його ледве вмовив, – похвалився Владислав Львович. – Сказав, що це таки корова, але дуже рідкісний різновид!".

Щойно краєзнавець почув про "рідкісний різновид", він вже не сперечався, що це корова і задоволений пішов геть, пообіцявши привезти череп у колекцію музею.

"Нетипова історія"

НАТАЛЯ АТАМАСЬ

орнітологиня, наукова співробітниця Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України

Наталя Атамась, орнітологиня

– Років шість чи сім тому я з напарником була в експедиції на Десні. Ця річка активно меандрує тобто, звивається, і завдяки цьому на ній утворюються піщані коси.

Саме тут гніздяться різні цікаві види птахів, такі, як наприклад, червонокнижний малий крячок, але не тільки він. Ми плавали байдаркою, щоб зібрати інформацію про популяцію цих птахів.

Проблема в тому, що на цих косах не лише гніздяться птахи, але й відпочивають люди. І чим ближче до Києва, тим більше людей. Вони розбивають табори, ставлять шезлонги, привозять із собою собак і очевидно, що все це не йде на користь червонокнижним видам птахів.

Наприклад, одного разу я спостерігала, як хтось позбирав яйця у гніздах і виклав із них якісь фігури на піску. Таке враження, що це могли зробити діти, але не зрозуміло, куди дивилися дорослі, та й птахам від того зовсім не легше.

Крім того, яйця малих крячків мають маскувальне забарвлення – їх дуже важко помітити на піску, а як такого гнізда в нашому розумінні у них немає. Тому людина може наступити на кладку навіть через неуважність.

Ми підпливли до однієї такої коси відносно не далеко від Києва, на якій є велика колонія малих крячків та різних куликів, і раптом, в наш бік мілководдям починає рухатись незнайомий чоловік.

В руках в нього щось на зразок дрючка, а судячи з його лексики та інтонації, бачити нас тут він зовсім не радий. Рішуче налаштований, напівголий і засмаглий чоловік спочатку справді нас налякав. Але скоро з’ясувалося, що він не за тих нас прийняв.

Він вже не вперше оселяється тут влітку на якийсь час, щоб охороняти птахів від людей, які відпочивають поруч. Простий чоловік років п’ятдесяти, який не належить до якоїсь природоохоронної організації і робить це лише тому, що вважає це правильним.

Ми звісно пояснили, що ми науковці, досліджуємо птахів, показали наші фотоапарти, GPS-и, польові щоденники і сказали, що в будь якому разі не збираємося затримуватися тут після того, як зберемо необхідну нам інформацію. Він, звісно, розслабився і ми поговорили про те, як важливо охороняти птахів.

Таке було враження, що йому не часто трапляються тут люди, яким можна вилити душу на тему охорони природи. Тоді я лиш пошкодувала, що в нас із собою не було якихось матеріалів на зразок буклетів про птахів та їхню охорону, щоб залишити йому на згадку.

Дмитро Сімонов, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина xload/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

20 км в обіймах зі сплячим тигром та похибка 1,33 мм, яку шукали роками: кумедні історії українських науковців

8 додатків на смартфон, які можуть перетворити вас на справжнього науковця

7 науково-фантастичних серіалів, які допоможуть втекти від реальності

"У науки немає статі": комікс про легендарну Марію Кюрі

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua