"Боятися повинні не потерпілі, а кривдники": інтерв'ю про домашнє насилля з Машею Єфросиніною та Віктором Березенком

4273
12 квітня 2021

Пандемія коронавірусу посилила проблему домашнього насилля в Україні.

У 2020 році за відповідною статтею 126-1 Кримінального кодексу було зареєстровано понад 2,7 тис. правопорушень (для порівняння у 2019 році – 1,5 тис.).

Щоб запобігати таким правопорушенням на початку 2021 року "Фонд Маша" Маші Єфросініної, Інститут когнітивного моделювання та Товариство Червоного Хреста України запустили онлайн-платформу "Мені здається", де потерпілі від насильства можуть анонімно розповісти свої історії.

Раніше "Українська правда. Життя" опублікувала 5 моторошних історій з цього ресурсу, тепер, щоб розкрити тему глибше, ми поговорили з телеведучою Машею Єфросиніною та Віктором Березенком, засновником Інституту когнітивного моделювання.

Віктор Березенко, засновник Інституту когнітивного моделювання, та
Маша Єфросиніна, телеведуча, засновниця благодійного "Фонду Маша"

Зокрема, ми поцікавилися про причини збільшення випадків домашнього насилля, перші результати кампанії по боротьбі з цим явищем, необхідні законодавчі зміни, подальші кроки та способи порятунку для постраждалих.  

– Про що свідчить статистика, яка зросла?

Це дійсно наслідок пандемії, чи просто більше випадків стало відомо і реєструється через обговорення цієї теми у публічній площині?

Маша: Думаю, справа і в тому, і в тому. Це логічно.

Особисто я, як людина, що займається просвітницькою діяльністю щодо домашнього насильства багато років, бачу, що збільшився рівень довіри. До правоохоронних органів, до інструментарію, який пропонує держава для вирішення проблеми, оскільки він є, і він ефективний.

Люди розуміють, що їм допоможуть. Ось чому інформаційна кампанія, яку ми запустили з Інститутом когнітивного моделювання та Товариством Червоного Хреста України, надзвичайно важлива, і зупинятися нам не можна.

І, звичайно, пандемія, що закрила людей вдома, теж є причиною збільшення випадків домашнього насильства. Типового аб’юзера категорично не можна залишати сам на сам з об’єктом, що викликає в нього роздратування. Це прямий шлях до того, що показники будуть катастрофічні. Так і сталося.

ПО ТЕМІ: Ґвалтував, бив кілька годин, підпалював ноги, проломив череп. 5 моторошних історій домашнього насильства

– Чи стало суспільство більш толерантним до потерпілих? За цей рік, наприклад.

Маша: Мені складно судити. Думаю, наше покоління, що поки живе стереотипами, ще навряд може похвалитися тим, що змінило свою думку щодо проблеми.

Я не впевнена, що мені мого життя вистачить, аби сказати, що я повністю змінила ментальність суспільства. Але головне – що про це вже стали говорити, що потерпілі почали йти від своїх насильників, розповідати частіше свої історії.

Громадських організацій, що допомагають у боротьбі з проблемою, теж стало більше, з’явилися масові рухи, марші. А ще п’ять років тому проблеми ніби не існувало, ніхто не говорив про неї. Стіну ми точно пробили.

– Вікторе, розкажіть, як ви почали співпрацювати з Машею, хто до кого прийшов із пропозицією?

Віктор: Насправді, з Машею ми знайомі доволі давно. Мій партнер, Дмитро Царенко, знає її ще з часів, коли вони обоє працювали на "Новому каналі".

Маша багато років займається темою домашнього насильства – більше, ніж багато хто у нашій країні.

Якось у бесіді ми обговорювали цю тему, Маша розповідала про свій досвід. І в якийсь момент ми вирішили об’єднати зусилля, аби ще потужніше боротися з проблемою домашнього насильства в Україні і підключити ще більше ресурсів та партнерів.

– Як виникла ідея створення сайту для підтримки людей, які страждають від домашнього насилля?

Віктор: Якось під час зустрічі ми обговорювали, що саме зараз заважає постраждалим від насильства заговорити.

У нас же або думають, що його немає, або що воно буває тільки фізичним і вчиняється лише стосовно жінок.

Потерпілі можуть мовчати або говорити про якийсь інший стан речей через страх бути неприйнятим.

Чи впевнені ви, що якщо поділитеся з кимось своїм секретом, вас зрозуміють?

Ми маємо відчувати певний рівень довіри до людини, якій розповідаємо. Тим паче, якщо ми хочемо ділитися чимось, що є неприйнятним – а це є неприйнятним.

Нормально було б говорити про цю тему, якби насильники були в нас людьми з "вовчим білетом".

Має бути довіра до суспільства, а хто в нас довіряє суспільству?

Саме тому з цивілізованого діалогу, як у нормальних країнах, починає вибудовуватися патерн довіри: одне до одного, до суспільства.

Потім вже будемо змінювати стереотипи. Це і складно, і водночас легко з погляду соціальних технологій та соціальної психології. Просто потрібно перейти межу та порушити мовчання.

Говорити, ось що важливо! Через усі джерела: Instagram, Facebook, телебачення, преса. Усі мають отримувати інформацію про те, що в Україні іде кампанія з протидії домашньому насильству.

У великій кількості випадків найстрашніше, що багато хто пише: "Не впевнена, що це насильство,
але ось історія…". Фото patronestaff/Depositphotos

Домашнє насильство – це погано, ви не маєте це терпіти, це залишки Радянського cоюзу, ми маємо з цим боротися, як і інші цивілізовані країни.

Коли це почне культивуватися всіма ЗМІ та підтримуватися людьми, ми поборемо ці стереотипи.

Наша ціль – розповісти людям, як ставитися до постраждалих, як розпізнати перші дзвіночки, а потерпілим – розповісти, як їм діяти у разі, якщо вони стикнулися з насильством.

Але перший, найважливіший крок – дати їм майданчик, де вони врешті зможуть заговорити, хай і анонімно. А також прочитати історії інших та зрозуміти, що вони у своїй біді не одинокі.

Наша платформа – місце, де вони нарешті можуть виговоритися. І ніхто їм не напише, що вони "самі винні" і тому подібні стереотипні фрази. Як це було у випадку з тими, хто брав участь у флешмобі #янебоюсьсказати.

У нас вимкнена функція коментування історій. Ми розробляли цю платформу разом із психологами та соціологами, і це перший сайт подібного формату в Україні.

– Які результати роботи платформи наразі?

Віктор: Власне, результати показали, що запит набагато більший, ніж ми очікували.

Понад 30 тисяч відвідувачів, приблизно 250 історій за два місяці, і пишуть не тільки українці. Ми не очікували, що одразу буде так багато.

І кожна історія – крик душі. Вони величезні, не два-три абзаци. Люди розписують, як все було – від і до. Емоційно. У кінці часто перепрошують за помилки, адже не можуть знайти в собі сили, аби перечитати це все.

А іноді видно, що люди пишуть це в закутку, поки насильник десь у кімнаті чи на годину вийшов із квартири. Хтось точно боїться, що аб’юзер прочитає історію на сайті і впізнає там себе.

– Як надалі сайт буде розвиватися та трансформуватися?

Віктор: Сам сайт – вже самодостатній, але в межах просвітницької кампанії у нас заплановано ще кілька кроків.

Один із найближчих – запуск вайбер-каналу. Там будуть інформативні пости з корисними контактами, термінами, міжнародними кейсами і т. д.

Віктор Березенко, Маша Єфросиніна та Максим Доценко, генеральний директор
Товариства Червоного Хреста України

– Можете навести кілька прикладів історій з платформи, які шокують?

Віктор: Їх настільки багато, що складно якісь виділити.

Тяжко читати про кожен випадок насильства. Особливо над дітьми, але це необхідно знати. Суспільство має визнавати свої проблеми, а не замовчувати їх.

У великій кількості випадків найстрашніше, що багато хто пише: "Не впевнена, що це насильство, але ось історія…". Тобто багато хто навіть спроби отруїти газом, аби ти втратила дитину, не вважає насильством.

Саме тому наш просвітницький проєкт дуже важливий, бо вирішення проблеми починається з її визнання. Тобто важливіше за все спочатку піднімати суспільний діалог.  

– Як розпізнати людину, яка схильна до домашнього насилля. Часто до одруження такі люди одні, а після розкривається справжня суть.

Чи є перші дзвіночки, у разі яких треба втікати не оглядаючись?

Віктор: Обмеження контактів із зовнішнім світом, приниження, знецінювання (газлайтинг) – це все ознаки психологічного насильства, яке може мати непрогнозовані наслідки. 

– Як говорити з людиною (і, зокрема, дитиною), яка зазнала насилля, як її підтримати, але не стигматизувати та не нагадувати про це?  

Маша: Якщо жінка, наприклад, саме зараз зазнає насилля та не може вирватися, їй в жодному разі не можна казати стереотипні фрази на кшталт "сама винна", "кому ти без нього потрібна", "подумай, що ти не так зробила", "мама терпіла, і ти терпи", "ти що, королівської крові" і т. п.

ВАЖЛИВО ТАКОЖ ЗНАТИ: Як мають говорити з дітьми представники органів правопорядку у випадку домашнього насилля

Що стосується тих, хто вже вирвався із замкнутого кола, я не візьмуся нічого радити, не буду брати на себе таку відповідальність, адже цим мають займатися спеціальні служби.

Але як людина та як жінка, знаючи, що для потерпілої чи потерпілого ця тема в минулому, ніколи не підніму її першою і не почну "колупати", з жалібним лицем казати: "Ой, Боже, Боже!".

Для мене ця людина – вже герой. Вона однією ногою в новому житті. Та якби зі мною все-таки почали про це говорити і запитали поради, я б сказала тільки одне: знайти психоаналітика. Тому що є травма, і над нею треба працювати. Іноді кілька років. 

– Як припинити домашнє насилля на побутовому рівні (захистити себе чи близьких)?

Віктор: Ця проблема виходить за межі окремої родини. Передусім це проблема всього суспільства, і її вирішення знаходиться у суспільній площині.

Але якщо насильство вже сталося – лише розірванням зв’язків з аб’юзером. Почати потрібно хоча б із мінімального – розповісти комусь, що страждаєте ви чи хтось близький вам.

Не тримайте це в секреті та не замовчуйте. Обов’язково звертайтеся за номерами, що вказані на нашій платформі у розділі "Твоя допомога".

Боятися повинні не потерпілі, а їхні кривдники. А от це вже питання ставлення суспільства до цієї проблеми. 

– Маріє, тепер більше до вас питання, оскільки ви вже займаєтеся цією проблемою кілька років. Що варто і можна зробити на загальнодержавному рівні?

Маша: Роботи – непочатий край. Має продовжуватися робота, за яку б несла відповідальність саме держава.

Почати варто хоча б із національної гарячої лінії 1547, про яку багато було сказано у 2019 році, яка працює у так званому тестовому режимі. Можна сказати, що вона зовсім не працює.

Для неї планувався абсолютно інший формат. Мали бути підключені медики, психологи, мобільні бригади. Цього немає, при тому що майже 2 млн постраждалих на рік. Це велика проблема.

Друге – це систематична інформаційна просвітницька кампанія. Як ось та, яку ми запустили з Інститутом когнітивного моделювання та Товариством Червоного Хреста України.

Мало хто знає алгоритм дій для свого порятунку, доки не стикнеться з цим – мовляв, зі мною такого не станеться, навіщо мені записувати телефон гарячої лінії. Куди бігти, кому дзвонити. А це має бути всюди, завжди як пам’ятка перед очима.

Також завдяки інформаційним кампаніям люди мають вміти розпізнавати насильство, адже, коли воно психологічне, його можуть сприймати як норму. Вони кажуть, що їм здається. Тому у нас і меседж кампанії такий: якщо тобі здається, що тебе ображають, то тобі не здається.

Дуже, дуже потрібні інформаційні кампанії! Лише з їх допомогою ми зможемо сформувати нульову толерантність до насильства та зробити так, аби людина не пройшла повз, наприклад, жінки, яка б’є дитину, аби не затикала вуха берушами, коли хтось за стінкою кричить "Допоможіть!", аби не було позиції "моя хата скраю".

І третє, глобальне. Головна ціль – ратифікація Стамбульської конвенції. У ній я бачу публічний пакт, що наша держава не припинить займатися цією проблемою.

Маша Єфросініна: Люди розуміють, що їм допоможуть. Ось чому інформаційна кампанія,
яку ми запустили, надзвичайно важлива, і зупинятися нам не можна

– Скільки притулків потрібно Україні та, зокрема, Києву, щоб потерпілі могли отримати допомогу? Хто має їх відкривати?

Маша: Згідно з тією ж Стамбульською конвенцією, один шелтер – на 10 тисяч населення.

Відкривати їх, згідно з указом президента про ОТГ (об’єднані територіальні громади), має місцева влада.

Саме тому зараз я з ООН поїхала містами та знайомлюся з міськими головами. Вони мають організувати взаємодію всіх важливих служб у місті: поліції, медиків і соціальних служб. Це надзвичайно важливо.

У нас настільки зламана система, що всі – самі по собі, кожен займається своїми проблемами.

Є міста, які дуже добре з цим впоралися: там є і шелтери, і кризова квартира, але вони пустують.

– Ви нещодавно побували у новому шелтері у Львові, у якому, судячи з фото, хороші умови. І написали в соцмережі, що він пустує… Чому так?

Маша: Там все не так різко, як могло здатися з моїх дописів. Насправді, шелтер відкритий три місяці тому, отже, він не може бути заповнений.

Водночас у Харкові стоїть черга у шелтер із 200 людей.

Одні міста заповнюють все листівками чи плакатами з контактами необхідних служб, а є ті, де нічого на цю тему не знайдеш.

Тому я з радістю продовжу знайомитися з мерами та проїдуся регіонами. А Фонд ООН продовжить свою консультаційну освітню місію.

ДО ВАШОГО ВІДОМА: Як з‘явився перший притулок для жінок на Київщині

– Які наразі успіхи, є перспектива відкриття шелтерів чи кризових кімнат/квартир цього року?

Маша: Поки що не готова говорити про це, але точно скажу, що мій фонд буде цим займатися.

Ми хочемо знаходити донорські кошти для пришвидшення відкриття кризових квартир. Тому що вони теж важливі, туди постраждалі можуть потрапити, не проходячи бюрократичний ланцюг. Це як швидка допомога, притулок, де можна знайти порятунок.

Шелтер – це вже певний період проживання, поки жінка пройде реабілітацію та почне нове життя.

– Як, власне, потрапити до такого шелтеру та не переживати, що кривдник знайде тебе?

Маша: Буває по-різному. Залежить від того, чи була заява на кривдника, від рівня травматизації, від того, є дитина чи ні, багато факторів. Але зазвичай дієвий спосіб один – 102.

Поліція приїжджає, оцінює ситуацію. Якщо є фізичні травми – це критична ситуація, і кривднику можуть зробити припис на 10 днів, саме на стільки він має умовно зникнути. Якщо є кризова квартира в місті, жінку можуть відвезти туди.

Також можна зателефонувати за номером 116 123 на гарячу лінію "Ла Страда", де нададуть психологічну підтримку та розкажуть про алгоритм дій.

Якщо у місті є мобільні бригади – раніше їх називали "Поліна", то вони можуть забрати жінку одразу в притулок. Але, як я вже казала, шелтерів катастрофічно мало, плюс там є вагома пастка: потрібно зібрати величезну кількість довідок, і через це багато хто не доїжджає.

Деякі міста спростили цю процедуру, підписали договори з місцевими лікарнями, наприклад, тому там це все легше. Якщо, приміром, було сексуальне насильство, то жінку одразу оглядають та дають необхідну довідку.

Фізичні травми – це критична ситуація, і кривднику можуть зробити припис на 10 днів.
Фото AllaSerebrina/Depositphotos

– Ви цього року створили "Фонд Маша", наскільки я розумію, він саме й буде займатися вищезгаданим. Розкажіть про цілі фонду докладніше.

Маша: У практичному полі фонд, як я вже згадала, буде займатися залученнями донорських коштів для відкриття кризових квартир.

Мені важливо, аби ми були причетні до початку консолідації міст у боротьбі з насильством, адже на них зараз лягла вся відповідальність. Хочу, аби вони в моїй особі бачили підтримку.

Також я хочу зосередитися на розробці просвітницької кампанії для підлітків, адже вся робота, яку наразі роблю я, робить Інститут когнітивного моделювання, Товариство Червоного Хреста України, Фонд ООН, більше направлена на вирішення вже наявних проблем, того насилля, що вже відбулося.

Важливо також почати проробляти новий вектор, у підлітків є право не страждати від насильства та побудувати хороше життя.

Ми розробляємо програму, будемо впроваджувати її в школах, всюди, де дитина може прочитати, що у неї є право на захист, підтримка суспільства, що протягне їй руку допомоги. І цей підліток буде будувати нову країну та нове майбутнє.

– І насамкінець. Як досягти цієї самої нульової толерантності щодо домашнього насильства в Україні?

Віктор: Говорити. Голосно і часто. Бороти страх. Привертати увагу держави і суспільства. Через усі засоби комунікації.

Для цього ми й запустили просвітницьку кампанію – аби потерпілі могли заговорити, аби інші прочитали ці історії та побачили, що вони не одинокі, і проблема набагато більших масштабів, ніж здається.

Та й, аби всі знали номери телефонів структур, куди можна звернутися по допомогу. У стані афекту чи сильного стресу можна й номер 102 забути.

І головне, щоб всі зрозуміли: якщо вам здається, що вас ображають, то вам не здається.

Світлана Панкова, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина stevanovicigor/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

В Києві з'явилось місце, де жертви домашнього насилля зможуть сховатися на 10 діб

15% користувачів платформи емоційної підтримки КМДА скаржаться на домашнє насилля

7 мільйонів незапланованих вагітностей за час карантину. Прогноз ООН

Як допомагають постраждалим від домашнього насильства в Україні і скільки це коштує

Як мають говорити з дітьми представники органів правопорядку у випадку домашнього насилля

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua