Бігла в укриття за 2 години після пологів. Три історії материнства в умовах війни

19230
8 травня 2022

У час війни матері стикаються з новими викликами, зокрема – вимушеними пологами вдома, бо "швидкі" не пропускають окупанти, з браком памперсів, харчування чи ліків.

А ще – з відчуттям безпорадності, бо жодна мама не вимозі гарантувати безпеку своєї дитини під обстрілами.

"Українська правда. Життя" поспілкувалися з жінками, які народили під час війни та змінили своє життя, аби вберегти найцінніших. 

Бігла в укриття за 2 години після пологів

Юлія народила довгоочікувану донечку у Харкові на другий день війни під час обстрілів. 

– Це було страшно. 24-го ми, як і вся Україна, прокинулись від вибухів. У мене через стрес відійшли води, але перейми не почалися. Першу ніч я провела у підвалі з іншими породіллями та молодими мамами. 

Я народила донечку Ярославу 25 лютого о 3-ій дня. Як раз тоді у Харкові звідусіль лунали вибухи, було чутно обстріли. Хотіла спуститися в укриття, але у мене почалась кровотеча. Довелось лишитися у родзалі з лікарями. Я чула вибухи, а разом з тим медсестри заклеювали вікна скотчем. 

Лікарі зупинили кровотечу, тож вона з чоловіком та дитиною спустилася в укриття.

– Я не могла уявити, що вже за 2 години після пологів буду бігти в укриття. Але поруч був коханий чоловік, а на руках спала донечка. 

Мені здавалось, що війни в якийсь момент просто не існує, бо я мала все, про що так мріяла. Материнство – це безмежне щастя, але й це не описує всього спектру радості.

Замість трьох днів у пологовому Юля з Ярославою провели п'ять. 

 Фото з архіву Юлії

– Ми попросили лікарів відтермінувати виписку. А коли термін добіг кінця, то застрибнули в машину і поїхали до Запоріжжя. 

Нам пощастило виїхати у 15-хвилинний коридор тиші. Бо потім, кажуть, Харків накривали вогнем понад 2 години.

Юля каже, що раніше чула багато нарікань, а часом й сама була незадоволена квартирою чи якимись дрібничками. Але війна та маленька донечка докорінно змінили її життя.

– Я стала більше цінувати свого чоловіка, любити його. Бо він був зі мною весь час, за можливості – заспокоює мене та допомагає з дитиною.  

Найскладнішим для мене було поміняти свій образ життя: довелось перекроїти звички. Але коли бачиш, що дитина тобі посміхається – то забуваєш про все на світі. 

Вона додає, що втікали з мінімумом речей – без колиски чи візочка. Лише немовля на руках. 

– Звісно, хотілося б жити у своєму місті, возити доньку у візочку, який ми так довго обирали та заколисувати у ліжечку, яке шукали. А ще – гуляти улюбленим парком. 

Зараз ми у безпеці, можемо втрьох гуляти біля озера. Все сталося інакше, проте найважливіше бажання – проводити якомога більше часу поруч – здійснилося. 

Ілюстративне фото. Автор Aditya Romansa / Unsplash

Міркувала, що страшніше: якщо діти помруть від голоду чи від бомби

Запоріжанка Євгенія стала мамою вперше у 21 рік. Вона каже, що це було усвідомлене рішення. За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Женя стала мамою вдруге.

– Молодшому синові виповнилося 3 тижні, коли розпочалася війна. Пам'ятаю, як я стояла біля вінка, годувала Михасика грудьми і паралельно гортала стрічку новин. У кількох Telegram–каналах писали, що Запорізький аеропорт буде закрито до 7–ї ранку, але причину не вказали.

В цей момент над нашим будинком у спальному районі пролетів винищувач. Це було так страшно! Я, звичайно, миттєво в сльози. Чоловік забіг у кімнату та повідомив новини: що Одесу та Київ бомблять, почалася війна.

Того ж дня занедужала й старша донька Софійка. У неї різко підскочила температура, а у домашній аптечці закінчилося жарознижувальне. 

– Чоловік обійшов усі аптеки, вистояв усі черги, але потрібний препарат розкупили. Він приніс якийсь сироп, котрий зовсім не діяв. Тож доводилось діяти старим дідівським способом: обтирати, щоб збити температуру, а тоді бігти до молодшого сина годувати. Коли діти хворіють – завжди складно, а тут ще й війна та сирени. 

Євгенія розказала, що виїжджати вона не планувала, бо син надто маленький. Було багато страхів: наприклад, як бути, якщо він в дорозі захворіє, чи зникне молоко?

– У пріоритеті було зберегти лактацію. Бо стрес, новини та дефіцит певних продуктів тому могли посприяти. Друга складність, з якою ми зіштовхнулись – це відсутність готівки у перші дні. Бо деякі магазини відмовлялись приймати платежі картою, а "живих грошей" ніде нема. Навіть памперси не могли купити.

 Сімейне фото з хрестин Михайла. Світлина з архіву

Наступні дні війни не дуже відрізнялися один від одного. Була похмура та холодна погода, а по вечорах сирени вмикали ще й внутрішню тривогу. 

–  Я брала до себе в ліжко молодшого сина у перші дні війни. В один з вечорів уява малювала жахливі картини. Я продумувала, як зможу прикрити  дитину від осколків своїм тілом, якщо снаряд потрапить у будинок.

У сусідній кімнаті спала донька, якій ще немає 8 років. І я постійно думала, що вона там одна. Бували й геть песимістичні думки. Наприклад, я міркувала, що страшніше: якщо діти помруть від голоду чи від бомби.

Маленький Михайло прокидався не від сирен, а від загального занепокоєння. Воно ніби відчувалось у повітрі. А доньку спершу намагались заспокоїти, мовляв, все буде добре. Але за півтора місця війна не закінчилась, і між мамою й донькою відбувся дуже серйозний діалог.

Якось я прийшла побажати добраніч Софійці та вона запитала:

– Мамо, а у нас у країні війна?

– Так.

– Я тобі чесно хочу зізнатися: мам, мені так страшно!

Я сиділа поруч, у мене котилися сльози. Я не могла їй збрехати, що скоро все налагодиться, і чесно зізналася:

 – Доню, мені теж дуже страшно.

То справді був переломний момент для нас обох.

Звичайно, вона плакала, переживала. Але ми навчили її грати у карти. 

– Я замовила багато пазлів та настільних ігор. Тому ми намагаємося проводити якнайбільше часу разом, відволікатися від ситуації. Ми згуртувалися, стали проводити разом так багато часу, що навіть і не мріяли!

 Софійка розважає брата. Фото з архіву

Я зробила для себе багато висновків. Найважливіший: у материнстві дуже важливо не здаватися. Важливо показувати, що ти тримаєшся і не здався. Ти маєш бути не просто мамою – а воїном! Має бути войовничо налаштованим захищати себе та своїх дітей.

Вп'яте стала мамою під обстрілами

Анна і Садай у шлюбі рік. У жінки від попереднього шлюбу є двоє старших донечок – 22 та 21 рік, а ще – двоє хлопців віком 5 та 10 років. 

Коли почалась війна і їхнє село на Чернігівщині окупували, подружжя зрозуміло, що народжувати спільну дитину доведеться в окупації. 

– Першочерговим завданням було стати командою. До нас приїхала старша вагітна донька з Харкова з чоловіком та сквером. 

Ми бачили серед односельчан, як люди розсварилися настільки, що під час обстрілів розбігалися по різних хатах. Тож ми зробили все, щоб згуртуватися та розподілили обов'язки. 

 Вагітність під час війни. Ілюстративне фото Freestocks / Unsplash

Анна розказує, що коли старша донька була ще в Харкові, то була трохи вередлива. Але коли приїхала на Чернігівщину, зрозуміла, що тут не до капризів. 

– Ми з нею об'єднали сили: ходили вдвох по воду. Треба було пройти до сусіда через двір та через дорогу. В мирний час то невелика відстань, може метрів 150, але під обстрілом двом вагітним жінкам з водою – то нелегко! Ми брали тачку, набирали воду і, як два колобки, потихеньку рушали.

Ми побачили, що росіяни побожно ставляться до вагітних, і тим користалися. 

Пологи почались на кілька днів раніше за встановлений термін, у день, коли російські війська накривали вогнем все навколо. Анна народила вдома: кухню адаптували під пологовий зал, а чоловік, свекор та старша донька були за акушерів. 

– Пологи видались важкими: думала, що буде легше. Через сильні обстріли я розуміла, що доставити до лікарні мене не зможуть, це надо небезпечно. Але у нас вийшло!

Під час розмови Мирослава прокинулась і трохи агукала. Анна почала годувати найменшу доньку і продовжила:

– У мене цікаво вийшло із материнством. Дівчат я народжувала в глибинці у селі, де памперси не признавали. Тоді пройшла своєрідний курс молодої мами-бійця. Хлопці народжувались вже у більш цивілізованих умовах. А найменша Мирослава – вдома, під обстрілами. 

Навіть саме народження дуже відрізнялося: з дівчатами то було щось нове, з хлопцями – усвідомлене материнство і цінність синів у сім'ї, а Мирослава – по відчуттях дуже мудра і доросла. Ніби не я їй допомагаю, а вона – мені. 

Щасливий тато. Фото з архіву

Анна зізнається, що до народження доньки пакунок у пологовий був зібраний лише наполовину. Вона каже, що була лише маленька упаковка памперсів, які за кілька днів після народження скінчились. Тож у нагоді стали навички, коли жінка ростила дівчат майже в польових умовах. 

Старший син часто просинається серед ночі та плаче. Анна каже, у нього панічні атаки через війну. Після того хлопець прибігає обнімати батьків зі словами: "Ви ж будете жити?".

– Коли дуже прилітало, ми усією сім'єю сиділи під сходами у маленькому просторі, взявшись за руки, обнявшись. То він більше на нас дивився, ніж за себе переживав. Я з ним психологічно це пропрацьовую.

А менший – Андрій – такий молодець! Мені не треба було його заспокоювати. Він у сховищі каже: "А нумо співати! Ого! Салюти! Як на Новий рік!". Інколи гатили так, що доводилось закладати вату у вуха. Тоді ми голосніше співали.

Анна вважає найголовнішим у материнстві – впоратись і виростити здорових людей в усіх сенсах. 

Я б не сказала, що материнство – це аж так складно. Цим просто треба жити. 

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Вас також може зацікавити:

В Україні народилося майже 36,5 тисяч малюків з початку війни

Діти війни: як оформити новонародженого в Україні

15-річна дівчина з простреленими ногами вивезла 4 поранених з-під обстрілів

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті