Під час обстрілів я закривав очі та думав: "Все, йду до батьків". Історія осиротілого хлопця з Маріуполя

21-річний Тарас – чемпіон України серед юніорів зі снукеру (різновид гри на більярді), призер міжнародних змагань. Він мав отримати диплом бакалавра з політології наприкінці 2022 навчального року.

Але 24 лютого замість поїздки у Київ, а тоді у Німеччину на ще одне спортивне змагання, лишився "перечекати" війну вдома у Маріуполі.

Місяць він прожив у підвалі. Російські снайпери вбили його батька.

У хлопця лишилась онкохвора бабця. Йому дивом вдалось пройти фільтрацію та виїхати до Німеччини через Росію.

Тарас розповів "УП.Життя" про страх, смерть, надію та диво евакуації.

Далі – його пряма мова.

Хотів перечекати війну вдома

У мене буди квитки до Німеччини на 25 лютого – я мав летіти на турнір зі снукеру. Зранку 24-го числа пішов на залізничний вокзал купувати квиток у столицю. На шляху до каси побачив новини, що почалась війна. Я вирішив лишитися.

Тарас займається снукером. Фото з архіву

У 2015-му, коли обстрілювали мій мікрорайон, я отримав парення в п'яту. Тож вже знав, що таке війна і морально був готовий перечекати. Але й уявити не міг, що буде отак, як воно сталося у Маріуполі.

Ми з батьком одразу переїхали до бабусі у західну частину міста. Було декілька авіаударів: ми чули літаки, вибухи, але без обстрілів.

Перший тиждень жили новинами: дивились, що відбувається в Києві, Харкові, Херсоні.

1 чи 2 березня вимкнули зв'язок, зникло світло і вода. Тільки газ залишився. Постійно літали російські літаки, бомбили житловий масив Кірова, центр, район "Азовсталі". Наступного дня обстріли були вже близько, а зранку 4 березня – прилетів снаряд у 10 метрах від нашого вікна.

Життя в підвалі

Того ж дня я тато, бабуся, сусіди – усі спустилися в підвал. Ми жили там місяць. Але це не було обладнане укриття – звичайний півтораметровий підвал. Нас було 18 людей, з яких 14 – похилого віку. А ще – сім'я з 4-річною дівчинкою. Я не виходив 3 тижні, бо могли забрати "ДНРівці". Ніхто не знав, чи справді заберуть, а ризикувати не хотілось.

До 10 березня біля нас ще стояла Нацгвардія, але потім росіяни її відтіснили. Вони почали скидати бомби на житлові будинки. За кілька днів знову попали через будинок від нашого. Там повністю обвалилась частина дому, а у сховищі загинуло близько 30 людей. Поряд була така воронка, в яку цілий дім можна "вставити".

Вид з вікна та знищений будинок від бомби

14 березня до нас приїхали "ДНРівці". Вони вимагали, щоб чоловіки вийшли з підвалу, погрожували кинути гранату всередину.

Жінки прокричали у відповідь, що тут – люди похилого віку, маленькі діти, усі цивільні. Окупанти все одно наказали, аби чоловіки вийшли до них. Пішов мій батько та ще декілька чоловіків. Вони просто дивилися на документи. Мене не пустили жіночки з підвалу, бо невідомо чим би все завершилось.

На наступний день "ДНРівці" оселились в нашому будинку, багато квартир взламували та мародерили, але якщо знаходили власників – чемно просили відчинити двері.

У нас взяли ключ. Вони випили весь алкоголь та з'їли шоколад, забрали з собою ордени моїх прабабусі та прадідуся з Другої світової.

Читайте також: З повагою, Неллі: щоденник маріупольчанки, яка вижила у квартирі з вікнами на Азовсталь

Смерть, страх та прийняття

15 березня снайпер застрелив мого батька, коли він вийшов з підвалу. Тоді я пообіцяв бабусі, що зроблю усе можливе й неможливе, але витягнути нас звідти.

Сусіди розповіли, що вбили чоловіка, який вийшов з підвалу за їжею. Спершу його поранили в ногу: він почав кричати, що цивільний. Але пролунав другий постріл – в голову. І якусь бабусю, яка виносила сміття, теж вбили.

Хоронили цивільних прям у дворах. Навпроти нашого дому був дитячий садок з мініпарком. Там було близько 60 могил. І так – біля кожного будинку. Але тіло тата забрали окупанти, я досі не знаю, де він.

"Трапеза" біля дому

В якийсь момент я змирився з тим, що не виберусь та скоріш за все загину. Мені було дуже страшно, особливо від гулу літаків та звуків вибухів, через розповіді про спалені та зруйновані будинки, кількість вбитих маріупольців.

У мене мама два роки тому загинула. Батька – застрелили. Тож коли я чув літак, то вже налаштовувався на те, що закрию очі і "відправлюся" до батьків.

З того страху мене "вивела" 4–річна дівчинка, яка була з нами в підвалі. Вона завжди лягала спати біля мене та своїх батьків.Спершу не дуже розуміла, що відбувається: ми всі панікували, а вона гралася.

А одного вечора, після вибухів, вже перед сном, спитала: "Чи прокинемося ми завтра, мамо?".

Тоді я подумав: якщо доля – виживу.

Сусіди-квартиранти та агресія

"ДНРівці", які жили в наших квартирах, часом з нами говорили, коли ми виходили приготувати їжу на вогнищі. Якось прийшов один напідпитку, сам з Амросіївки, з 2014–го року там "служить". Ми запитали, нащо вони цивільних вбивають. Він сказав, був такий наказ: вбивати всіх, хто не в підвалі.

Тих "вояків" було легко визначити – у них не було ані броні, ані касок – жодної екіпіровки. Хіба що – автомат. А так – звичайні куртки, штани, кросівки.

У нашому будинку вони прожили 2,5 тижні. Хоч вони й не люди, щось віддалено людське у них було: ділились з нами своїми сухпайками, тож ми мали їжу, а не полювали за голубами.

Десь у 20-тих числах березня окупанти почали нам розповідати, що вже захопили Київ, Харків, Одесу, Миколаїв, а Зеленський втік з країни. Навіть якби це була правда, то чому у Маріуполі все ще бої? Ніби й нелогічно, але й спростувань немає.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

30 березня "ДНРи" з'їхали з наших квартир, ми повернулися додому. Окупанти казали, що обстрілів у нашому мікрорайоні більше не буде. Але 10 ночей поспіль бомбили мікрорайони біля моря, десь за 2 км від нас. Стіни будинку тряслись, знову було страшно.

У квітні окупанти приганяли машину з водою і давали наповнити по 2 баклажки. Одного разу, після тривалого бомбардування, за водою прийшли заплакані люди, які штовхали візок з хлопцем з інвалідністю. Вони були з району, який знищили вночі.

День за днем люди ставали агресивнішими один до одного. Могли один на одного стрибати, щоб отримати їжу, стати в чергу першим, встигнути отримати харчі. Це нагадувало фільм жахів, але – в реальному житті. Дивишся на місто і будинки – все чорне, знищене, а люди – мов зомбі. Мені навіть жіночка в черзі погрожувала, що здасть росіянам, бо я – за Україну.

Планування виїзду

На початку квітня біля магазину "Метро" почали роздавати стартові пакети "Фенікса" (російський мобільний оператор, який працює на окупованих українських територіях – ред.). Чутки про це ширились швидко, тож я зарядив телефон та отримав зв'язок.

Друзям і родичам повідомив, що я і бабця вижили, розповів новини. Усі одностайно сказали, що виїхати в Україну напряму – неможливо.

Тарас у Німеччині з новим кудлатим другом

Можна лише з "евакуацією" через Донецьк в Росію. Про це й люди в чергах говорили, найбільша небезпека була – фільтрація.

Моїй 80-річній бабці ще до повномасштабного вторгнення поставили діагноз "онкологія" і призначили операцію на 4 березня. Єдине, на що я розраховував, що мене випустять, як родича для супроводу важкохворої людини.

16 квітня мав бути рейс до Вугледарська, а тоді – до Росії. Я пішов сам-один йшов містом під обстрілами дізнаватися про цю евакуацію. Мені дуже було страшно, чи зараз снаряд прилетить, чи куля. Я розумів, що смерть ходить дуже близько.

Фільтрація і допит

У двох автобусах "евакуаційного рейсу" було 114 людей. Нас відвезли до Ленінського райвідділку поліції в центрі Донецька. Чимало пасажирів казали мені, що я не пройду фільтрацію.

Коли підійшла моя черга, спершу відправили на 5 поверх будівлі. Там запитали контактні дані, сфотографували. Поверхом нижче перевірили телефони та соцмережі, запитали про мету поїздки. Мені пощастило, що у бабці були родичі в Росії, у Таганрозі. З ними ми сконтактували перед тим, тож нам було до кого їхати.

Читайте також: Четвертий місяць в полоні: історія 22-річної маріупольчанки, яку забрали окупанти після "Азовсталі"

На другому і третьому – проводили огляди і допити. Чоловіків роздягали, роздивлялись руки, татуювання, опіки, шрами. Я колов дрова не дуже вміло, і поранив руку. Але, пощастило, що вони мені повірили.

Отак спустились до 1 поверху, нас сфотографували ще раз, взяли відбитки пальців. А тоді міліціонер мені каже: "Давай військовий квиток". У мене його нема, я навіть кафедру в універі не проходив. Тож сказав, що я – студент і є лише студентський квиток. Він підозріло подивився на фотографію, тоді – на мене. І каже: "Добре".

Тоді посадили в автобуси та відправили до кордону.

Російський кордон

На кордоні, в селі Успенка, де нас чекали знайомі, мою бабусю та інших жінок з дітьми пропустили одразу. А чоловіків та молодих дівчат залишили.

Усім роздали анкети. Треба було написати ім'я, прізвище, мейл та відповісти на кілька питань:

Як ви ставитеся до влади в РФ?
Як ви ставитеся до спецоперації Російської Федерації в Україні?
Як ви ставитеся до дійсної влади в Україні?
Як ви ставитеся до нацбатальйонів в Україні?

Я здивувався, але сидів тихо і заповнив так, щоб мене випустили. Хоча були й чоловіки, які обурено питали: "А як я маю ставитись до спецоперації, якщо місто моє зруйнували?".

Фото з Twitter

Далі людей з анкетами та документами по троє заводили до таємної кімнати. Там було двоє людей у військовій формі та один – у цивільній, але з битою в руках. Знову почався допит, огляд, нас роздягнули.

Зі мною зайшов чоловік, який служив у ЗСУ в 2014-му. Його одразу по нозі вдарили. Думаю: що робити? Зараз і мене будуть бити.

Взяли мою анкету, і перш за все сконцентрувалися на моєму імені – Тарас. Про Майдан одразу запитали, але під час Революції Гідності мені було лише 12.

Були питання про нацистів, про моє ставлення до батальйонів та наявність родичів у силових структурах України, про батьків та рідних загалом. Мій допит тривав хвилин 40, але завершився успішно.

Найстрашніше вже позаду

Автобуси довезли нас в Росію, ми добрались до родичів, нормально помились вперше за півтора місяця, поїли. Наступного дня сконтактували з тіткою, що живе в Німеччині.

Знову у дорогу рушили через тиждень, коли трохи відновили сили.

Наш маршрут був таким: Ростов – Владикавказ – Тбілісі – Стамбул – Дюссельдорф. Ми здолали його за 3 дні.

Тарас з бабусею на кордоні з Грузією

Коли прилетіли до Німеччини, я одразу почав навчатися, виконувати завдання, бо хотів отримати бакалавра у червні.

У серпні подався на магістратуру у свій рідний Маріупольський державний університет на дві спеціальності: політологія та міжнародні відносини. Не забуваю й про спорт, вчу німецьку.

Я не хотів, щоб хтось ще пережив таке, як я. Це нереально складне випробування, яке надламало мене, а потім – зробило сильнішим та дорослішим.

У мене вже немає страху: за свої 21 рік я пережив автокатастрофу, обстріли міста, жахи цієї війни, втрату батьків. Думаю, найстрашніше я вже пройшов.

Я, на жаль, не можу допомогти Україні силою. Я не військовий і, яким би не був сміливим, я боюся йти на війну. Але намагаюсь якось допомагати країні так, як можу: розповідати свою історію, перемагати на чемпіонатах, матеріально допомагати.

Мої друзі лишились в Україні і я дуже за них переживаю. Подумки я лишаюсь в Україні та мрію повернутися в український Маріуполь.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: Повернення з Мордору. Як депортованих українців витягують з Росії