Бюрократія, житло, робота і мова: до чого українці все ще не можуть звикнути у Німеччині

Українці, які з перших днів повномасштабної війни виїхали за кордон, вже пережили перші складнощі адаптації в інших країнах.

Без двох місяців рік вони вчаться жити за новими законами і правилами, вивчають мову, знаходять роботу і житло, комунікують з місцевими мешканцями.

Чи звикли українські біженці до життя за кордоном, що їм подобається, а що дратує, як вони оцінюють місцеву медицину і освіту і чи планують повертатися додому?

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з трьома жінками, які виїхали з різних міст України у Німеччину в перші дні війни і залишаються там досі.

Психологиня Ольга Сайфуліна:

"Довго не могла зрозуміти, чому німці так добре живуть"

Психологиня Ольга Сайфуліна родом з Макіївки Донецької області. Війна для неї почалася ще у 2014-му, вона виїздила з Донецька, де була по роботі, через блок-пости сепаратистів, які роздягали людей, зокрема жінок, щоб дізнатися, чи є в них татуювання. Ольга й досі згадує це з жахом.

Ольга Сайфуліна

До лютого 2022-го Ольга з чоловіком, дочкою і сином жили у Вінниці. У перші дні війни жінка з дітьми виїхала до Польщі.

Там їх зустріла родина з Вінниці, яка розмістила родину у волонтерів. Роботу швидко не вдалось знайти, як і нове житло.

Планували там лишатися до осені, однак пожили там лише кілька місяців. У господарів, де вони зупинилися, змінилися плани, і Ользі треба було терміново шукати житло і роботу.

На допомогу прийшла її клієнтка, яка забрала Ольгу з дітьми до Німеччини, у місто Штутгарт.

Там Ольгу зустріли також вінничани, які вже довго жили у Штутгарті: Дмитро і Людмила Файн, саме вони допомогли їй зорієнтуватися у місті.

Спочатку родину поселили у хостел, а потім дали кімнату у будинку престарілих від Червоного Хреста, де вони наразі і живуть.

"Житло оплачує соціальна служба. Будинок знаходиться на горі, з якої видно все місто. Однак добиратися до центру звідси треба півтори години", – розповідає Ольга.

Жінка працює коучем, поки немає підтвердження її диплому у Німеччині, вона надає консультації українським біженцям, зокрема, мамам дітей з інвалідністю, а також супроводжує породіль.

Роботу знайшла на зустрічах, які організовували волонтери.

За словами жінки, волонтерський рух та благодійність у Німеччині дуже розвинуті. Особливо її вразило те, що місцеві церкви не збирають кошти, як в Україні, а навпаки – по можливості допомагають дітям з інвалідністю. Купують їм все необхідне та оплачують відвідування цирку та інших розважальних закладів.

Адаптуватися у Німеччині Ользі дуже допомогла хорватка Сюзанна, батьки якої колись також тікали від війни, і вона народилася вже у Штутгарті. Сюзанна влаштовує заходи для дітей і їхніх батьків, а також піклується про біженців з України.

Читайте також: Рятуючись від війни, я сіла в машину до двох незнайомих, або Як зберегти себе за кордоном

За словами Ольги, робота за фахом зараз допомагає їй почуватися впевненіше.

Найважчим для жінки був перший місяць перебування за кордоном.

"Десь місяць ридала, і взагалі нічого не помічала, потім почала помічати людей. Коли я дивилася на німців, я думала: це – правнучка фашиста, це – онук фашиста. Я не стидаюсь зараз цього, адже мені вдалося подолати ці думки. Просто нас так виховували, і я не розуміла, чому вони так добре живуть, а ми, з СРСР, переможці, зовсім інакше", – говорить Ольга.

Психолога для себе жінка так і не знайшла, однак почала допомагати собі сама: виписувала все, що її дратує, і боролася з неконструктивними думками.

Донька Ольги у школі зіштовхнулася з булінгом, і йшов він не з боку німецьких учнів, а українських.

"Булінг був не тільки у школі. Він почався ще в хостелі, де ми жили. Діти-біженці були агресивні. Не задоволені, що залишилися без друзів, налякані війною і невідомістю, вони зганяли зло на слабших", – каже Ольга.

Утім, українка задоволена тим, як у німецькій школі вирішують проблеми з цькуванням у дитячих колективах, навіть попри те, що німецькомовні вчителі часто не розуміють, про що спілкуються діти-біженці.

"Вчителі не перекладають відповідальність на батьків, якщо дитина у школі когось цькує. Не вимагають від мами чи батька її покарати, а розбираються у ситуації самі, іноді із залученням учнів і батьків", – розповідає психологиня.

Також Ользі дуже подобається, як у Німеччині ставляться до дітей з інвалідністю. За її словами, тут дитина виходить зі школи вже з професійними навиками, незважаючи на особливості розвитку.

Здивувало Ольгу і те, що у Німеччині чоловіки беруть більше участі у вихованні дітей, ніж в Україні.

"На вулиці дуже часто можна побачити тат зі слінгами, візочками. У нас картина, де змучена мати тягне за собою трьох дітей – дуже часта. А тут іде задоволений татусь і веде трьох малюків на прогулянку! Мої прабабусі залишилися без чоловіків через Другу світову, бабусі і дідусі ростили без батька, і ніхто не розумів, як виховувати дітей разом. А тут немає такого", – розповідає Ольга.

[L]

Медичне обслуговування у Німеччині Ольга оцінює неоднозначно. Якщо йдеться про складну операцію чи пологи – все на вищому рівні, максимально комфортно і з повагою до пацієнта, а з менш значними проблемами зі здоров’ям до лікаря потрапити важко.

У Німеччині діють так звані "терміни" – тобто запис до лікаря на конкретний час. Однак чекати запису і прийому можна дуже довго.

"Записати дитину до лікаря неможливо. Я, наприклад, не можу півтора місяця", – говорить Ольга.

Утім, найбільшою проблемою Ольги наразі є німецька мова, яку вона так і не опанувала. З місцевими мешканцями вона майже не спілкується, а у магазині користується Google-перекладачем.

Жінка дуже довго звикала до того, що німці можуть лягати спати досить рано, о 21-й, а дітей вкладати о 19-й.

Також Ольга дуже сумує за своїм чоловіком, з яким до війни не розлучалася з першого дня знайомства. Каже, що відстань ще більше укріпила їхні стосунки.

Однак приїхати в Україну навіть на кілька днів до Львова Ольга не ризикує. По-перше, через те, що у її сина – круп (ураження дихальних шляхів), і він задихається, а по друге – Ольга і досі не може забути свій важкий досвід виїзду з Донеччини.

Ольга планує повернутися додому після війни. Вона хоче привезти на батьківщину весь позитивний досвід, якого набралася у Німеччині.

"Хочу взяти все позитивне, що побачила: повагу до пацієнтів, людей з інвалідністю, підходи до виховання дітей, заощадження ресурсів. Я хочу, щоб Україна вступила у ЄС", – говорить жінка.

Активістка Олена Розказова:

"Я не скажу, що ми тут люди другого сорту, але громадянами країни ми себе не відчуваємо"

Колишня жителька Луганщини, представниця громадянського сектору Олена Розказова з дочкою Сашею до повномасштабної війни жила у Харкові.

Олена Розказова з дочкою. Фото: Ірина Алмазова

Після нападу російських військ прямувала у Британію, однак на той момент були невідомі правила прийому біженців там, тому вирішила залишилася у Берліні.

"Нас там дуже добре прийняли, була суцільна хвиля солідарності з Україною, скрізь висіли наші прапори, а біженцям пропонували багато пільг: безкоштовний проїзд, евакуація в інші країни, моментальне оформлення тимчасової допомоги тощо", – говорить Олена.

За її словами, Німеччина дуже багато зробила для того, щоб прийняти українців, бо для них були набагато сприятливіші умови, ніж для інших біженців, зокрема з Афганістану.

Це власне і призвело до того, що українці почали їхати сюди з інших європейських країн: Польщі, Австрії тощо.

Олена ще не знайшла у Німеччині соціальне житло. Наразі вони з дочкою живуть у одній з квартир мецената, яку він виставив на продаж. Житло скоро можуть придбати нові власники, тому проблема з квартирою для жінки є дуже актуальною.

"У табір я не можу йти, бо у мене особлива дитина. Хоча у таборі там живуть і вагітні, і діти з інвалідністю. Черга на житло у Німеччині – непрозора. Ти заповнюєш анкету, вони набирають 600 охочих, 200 запрошують на огляд квартир, і з них лише 5 отримують житло. За яким принципом обирають – невідомо", – каже Олена.

Читайте також: Перша-ліпша робота. Чи можуть українки реалізуватися за кордоном

Взагалі у Німеччині оплачують соціальне житло і дають гроші на життя, поки ти вчиш мову і шукаєш роботу. Якщо людина отримує мінімальну зарплату, держава їй доплачує.

Сестра Олени, яка також живе у Німеччині, влаштувалася на роботу в академію музики. Наразі, крім зарплати, вона отримує доплату на дитину.

За словами Розказової, її знайомі українці в Берліні працюють маркетологами, перукарями, дизайнерами нігтів, кухарями, прибиральницями. Ті, хто володіє англійською, мають можливість працевлаштуватися у міжнародних організаціях.

За її словами, частина українців ще не вивчила німецьку, незважаючи на обов’язкові мовні курси. Сама Олена дуже добре володіє англійською, а ось німецькою може пояснити тільки щось побутове.

"Спостерігала, що українці питають щось у німців на вулиці українською чи російською і думають, що їх розуміють. А потім дивуються, що ні. Надія була на курси, однак вони швидкі і інтенсивні, і за півроку опанувати мову з нуля важко. Якщо українці навіть складуть екзамен, не факт, що будуть нею спілкуватися і зможуть знайти роботу. Особливо люди старшого віку", – розмірковує біженка.

Олена каже, що чимало людей повертаються назад в Україну. Зокрема, ті, хто не знайшов квартиру і у кого вдома залишилися родичі.

Ставлення німців до українців, на думку Олени, змінюється. Ті, які дивляться російську пропаганду, навіть звинувачують нас у подорожчанні електроенергії і зростанні цін. Є німці, які співчувають росіянам, особливо у колишній НДР.

Ще одна проблема – багато росіян.

"У квітні 2022-го була російська демонстрація, автопробіг з триколорами і колорадськими прапорами. Це було біля нашого будинку, у пам’ятника радянському солдату. Я в той момент почувала себе небезпечно, нібито на війну повернулася", – згадує Олена.

На наступний тиждень Олена підняла питання про росіян на заході, в якому брали участь офіційні особи Німеччини, їй пообіцяли вжити заходів. На 8-9 травня у Німеччині заборонили будь-які вуличні акції з прапорами, щоб запобігти ймовірним сутичкам.

У Німеччині Олену також пригнічує бюрократія.

"Я загубила дві українські книжки, які брала у бібліотеці. Приходжу і кажу, давайте, я вам або заплачу, або віддам книжки того ж автора. А вони кажуть, ми не можемо прийняти книжки, ми надішлемо вам листа про те, що ви загубили книжки, і ви з ним приїдете. Навіщо переводити папір?" – каже вона.

Одного разу Олена спитала у джоб-центрі, як оформити інвалідність, їй надіслали скріни нормативного акту німецькою мовою на 12 аркушів.

"Надсилають роздруковані листи, ти навіть їх у Google-перекладач не можеш забити. Кажуть, то захист персональних даних. Кожний раз з грошовими виплатами висилають купу документів, в рамках якого це закону. У мене стільки паперів, як за цей час у Німеччині, з роду не було, я їхала сюди з тоненькою папочкою", – говорить біженка.

Незважаючи на все це, жінка вдячна Німеччині за те, що біженців тут прийняли добре.

"Німці, звісно, думають, як покращувати сервіси для біженців. Вже створили спеціальний сайт, гарячу лінію, психологічну службу", – говорить біженка.

Повертатися в Україну, поки йде війна, Олена не планує.

"У мене – астма, мала лякається пострілів, літаків. Поки повітряні тривоги – не повернемося. Однак наразі я хочу сказати, що в Україні багато в чому було легше. Поживши в Європі, все одно відчула дискримінацію. Я не скажу, що ми тут люди другого сорту, але громадянами країни ми себе не відчуваємо", – говорить вона.

Доцентка Тетяна Запорожець:

"Ставлення до пацієнтів у Німеччині – просто космос"

Доцентка кафедри одного з вишів Тетяна Запорожець виїхала з міста Вишневе на Київщині 25 лютого після кількох вибухів. У 2021-му Тетяні поставили діагноз – рак молочної залози. У грудні 2021-го їй зробили операцію і вона встигла пройти одну процедуру хіміотерапії.

Тетяна з онуком

Її дочка з онуком виїхали у Трускавець у перший день війни. Тетяна добиралася до них дуже довго, їхали полями.

"Невизначеність, стрес, не зрозуміло, що з лікуванням. Тоді якраз росіяни Чорнобиль захопили, і ми всі вирішили їхати за кордон через Закарпаття. Ми шукали місце, де я зможу продовжити хімії", – каже Тетяна.

Клініку шукали у Болгарії, Польщі і Литві. Країна Балтії погодилася прийняти Тетяну на лікування, однак туди не захотіла їхати її дочка, мовляв, Росія дуже близько. Однокласниця дочки, яка живе у Німеччині, переклала медичні виписки Тетяни і розіслала у лікарні Німеччини. Одна з них у місті Галле запросила українку на лікування.

"Їхали три дні: сім людей у машині і собака. Приїхали увечері і нас відразу поселили у німецьку родину. Поки чекали заселення, на вулиці до мене підійшла літня фрау. Вона говорила мені щось німецькою, тримала за руки і плакала. Я плакала з нею. Вона дала мені 15 євро і пішла", – згадує Тетяна.

Жінка каже, що перші дні у Німеччині пережила сильний стрес.

"Адаптація була важка. Я почувалася так, ніби у яму впала, навіть важко було про допомогу просити, свідомість була сплутана. Одного разу я вийшла з дому, і дві години не могла знайти будинок, ходила колами",– каже біженка.

На прийом до професора Тетяна потрапила доволі швидко, навіть без реєстрації і страховки. Їй призначили хімію, правда, більш інтенсивну, ніж в Україні, хоча зазначили, що вітчизняні лікарі робили все правильно.

Вона каже, що коли дізналася ціну однієї крапельниці, вирішила, що її організм буде боротися з раком сам, бо таких грошей в українки не було.

Однак лікували жінку безкоштовно.Надавали навіть безкоштовно таксі, щоб доїхати на процедури, а потім додому.

Терапію Тетяна переносила важко. У неї почалася нейропатія (патологічний стан, пов'язаний з нервовою системою), вона майже не могла ходити.

Спілкуватися з лікарями Тетяні було непросто, спершу робила це через перекладач, а згодом їй допоміг волонтер, який володів німецькою.

Після проходження курсу лікування, контролю результату ніхто не робив.

Читайте також: Як українцям адаптуватись до життя за кордоном? Поради експертки

"Тут не так як у нас. Комп’ютерну томографію з контрастом не призначають зайвий раз. Лікар сказав, що хімія обов’язково має допомогти", – говорить пацієнтка.

Утім, ставлення до пацієнтів та умови перебування в лікарні у Німеччині прекрасні.

"Космос! Під час крапельниці відразу контролюють стан серця, тиск і судини. У палаті: 1-2 чоловіка. Крапельниці сучасні, коли викапується препарат, вона подає сигнал. Персоналу працювати зручно.

Але найбільше вразило навіть не обладнання, а повага до пацієнта", – розповідає Тетяна.

Паралельно з лікуванням жінка ходила на мовні курси німецької, виходило лише раз у два тижні. Зараз ходить щодня, однак каже, що "мова важко заходить".

Тетяна говорить, що німці доброзичливі.

"Особливо сильно спочатку допомагали, зараз вже не так, бо українці їдуть і їдуть. Є й такі німці, які звинувачують нас у зростанні цін, але думаю, таких менше", – говорить вона.

У німецькій родині Тетяна прожила два місяці. За цей час вдалося знайти соціальне житло, яким жінка задоволена.

Тетяні подобається, як у Німеччині ставляться до дітей та людей з інвалідністю.

"Ніхто тут людей не принижує. Діти мають свободу і кордони. У садочку вихователька мого онука сказала, що наших дітей не вчать слову "стоп", а це необхідно",– каже Тетяна.

У Німеччині жінка дуже сумує за українською їжею, за продуктами, до яких звикла. Каже, що дуже хоче вареників, однак їх продають лише у російських магазинах, куди вони не ходять.

Тетяна почувається у Німеччині більш захищено, однак також жаліється на надмірну бюрократію.

"Німці шлють листи поштою, у них телефони кнопочні, вони виписують газети, онлайн складно десь зареєструватися", – розповідає жінка.

В Україну Тетяна та її дочка повертатися планують, однак спершу треба закінчити лікування.

"Додому дуже хочеться. У мене чоловік служить у ЗСУ, літня мама живе у чужих людей. Я обов’язково повернуся", – каже Тетяна.

Яна Осадча, "УП. Життя".