Це свідоме рішення – любити дитину. Досвід родини, яка усиновила 7-річного хлопчика під час війни

На початку 2023 року юристка Ірина Заремба з чоловіком взяли на виховання 7-річного хлопчика, позбавленого батьківського піклування.

Усе, що зараз робить жінка, так чи інакше спрямовано на те, щоб якомога більше українських дітей, які живуть в дитячих будинках та інтернатах, переходили на виховання в сім’ї.

Вона також є авторкою сайту #Наші діти, де розміщує інформацію, яка могла би стати у пригоді потенційним усиновлювачам, опікунам та піклувальникам.

Ірина поділилась своїм досвідом та розповіла про міфи щодо всиновлення, які можуть ускладнити процес.

Далі – її пряма мова.

Поїздка до інтернату розділила життя на "до" і "після"

Історія почалася на День Святого Миколая у 2016 році. Мені запропонували поїхати в будинок дитини у Київській області разом з волонтерами. Та поїздка розділила моє життя на "до" і "після".

Я сиділа на дивані в інтернаті, коли мене обступило кілька хлопців. Вони всі були дуже голодними, тільки не до солодощів та подарунків, які ми привезли, а до живого спілкування. Для мене це стало великим відкриттям. Я вийшла з інтернату виснажена, зла і розчулена водночас. Бо розуміла, що ці діти залишаються за стінами.

Але ж діти не мають жити ізольовано! А потім вони виходять у світ і чого можна від них чекати, хто їх навчить, як жити в цьому соціумі?

Усі фото надані Іриною

Інтернатське середовище – це "дідівщина", часто ламання тонких і спокійних душ.

Спочатку чоловік не готовий був прийняти в родину дитину, тому я просто робила те, що могла сама.

У липні 2022 року з колегою адвокаткою Євгенією Мегріш записали перший подкаст про усиновлення. Це, фактично, адвокація виховання прийомних дітей у своїх родинах. Вивчаючи тему, набуваючи і підтримуючи все більше зв’язків у цьому полі, я підійшла і до власної історії усиновлення. Але і зараз, коли з нами вже живе дитина, робота з іншими дітьми, з благодійними організаціями лише набирає обертів.

Читайте також: Як допомогти дітям, які залишилися без піклування дорослих під час війни?

Як усиновити дитину під час війни

Ми з чоловіком вирішили почати процес усиновлення рік тому, на його день народження. А 17 січня 2023 року дитина вже переступила поріг нашого будинку. Попри воєнний період в країні, все відбувалося дуже швидко і деякі речі ніби хтось "зверху" рухав.

9 вересня ми зібрали вже повний пакет документів і тут мені колега надсилає інформацію: "Ти бачила? Можна подати заявку на всиновлення через портал державних послуг ДІЯ!". Ми відсканували весь пакет документів, зареєструвалися і подали. Інформація про цю послугу була опублікована в той же день і, можливо, ми стали першими, хто подав заявку саме таким чином. Проте 12 вересня ми пішли до служби у справах дітей (далі ССД – авт.), бо ще не знали, чи спрацювала ця послуга, та вони побачили нашу заявку на порталі.

Огляд житлових умов пройшов теж швидко.

Довго чекали тільки на початок навчання, бо наразі є багато охочих взяти дітей в сім’ю. Але потім потрапили у першу інтегровану групу, де навчали альтернативних батьків: майбутніх усиновлювачів, опікунів, представників інших категорій. Інтенсивом, лише за один тиждень, ми пройшли всю програму. Для порівняння, зазвичай навчання триває три місяці. Так, ми були дуже виснаженими під кінець, але повністю занурилися в програму і це був фантастичний досвід.

Ірина разом з чоловіком та усиновленим хлопчиком

Після цього продивлялися анкети дітей на сайті Міністерства соціальної політики. Коли телефонувала, щоб дізнатися про дітей більше, то виявлялося, що вони зараз знаходяться за кордоном, тому знайомство неможливе (ред. – з 1 червня 2023 року така процедура вже доступна дистанційно). Інші вже перебувають у прийомних сім’ях чи дитячих будинках сімейного типу. А для нас неможливо ламати психіку дитини, якщо у неї є люди, яких вона вважає батьками, до яких звикла. Це прикро, що на сайті Мінсоцполітики доступ до анкет дітей, які фактично вже живуть в родинах, відкритий на тих же умовах, що і до інших.

Всі хочуть взяти маленьких, семирічного ніхто не брав

Оскільки я була в темі усиновлення, то знала, що абсолютна більшість сімей хоче взяти одну дитину до п’яти років, тож на неї можна чекати роками. Тому ми одразу заявляли, що готові взяти сімейну групу до двох дітей у віці до 12 років. І через два тижні після закінчення навчання нам скинули анкету сина (оскільки дитина проходить адаптацію в нашій родині, ми поки не виставляємо його фото і не називаємо імені у пресі). Такий милий хлопчик…

Не скажу, що я з першого погляду закохалася. Просто бачила дитину, якій потрібна родина. І ми поїхали до ССД, де знаходилася його справа. Хлопчик перебував менше року в "інтернатній системі", він був майже повністю здоровий. Але він не був цікавим нікому з кандидатів лише тому, що йому було сім.

Перед тим, як їхати знайомитися, ми поспілкувалися з багатьма відповідальними особами, які знали цю дитину. Тому що найстрашніше тоді було б приїхати, познайомитися з дитиною, дати йому надію, і більше не приїхати. З ризиків був один досить серйозний: хлопчик дуже добре пам’ятає свою рідну маму. Чекав на неї, але вона ніколи не приходила до нього… Тому нас попередили, що мінімум рік він буде постійно про неї розповідати та порівнювати нас з нею.

З навчання ми добре засвоїли, що є "кишенька" для кровних батьків і ми ніколи ними не станемо. Але для нас є своя – ми ті батьки, які завжди будуть поруч, готові дбати про нього щодня. І на цю "кишеньку" вже ніхто інший не буде претендувати.

Ірина та її син

Читайте також: Проблеми, про які не говорять: з чим стикаються сім'ї, які взяли на виховання дітей

Якісна адаптація вимагає важкої праці

Наш хлопчик – надзвичайно світла дитина. Він добрий, співчутливий та надзвичайно допитливий. Сину подобаються всі види активностей, які ми пропонуємо: футбол, баскетбол, лижі, бадмінтон, і просто гуляти з собакою у парку. За час, протягом якого він живе у нас, син сильно виріс. Можливо, навіть, не виріс, а розправив плечі: займається спортом, пізнає світ, вчиться.

У навчанні все важче, бо працювати розумово дитину ніхто не вчив. Йому зараз 8, але писати та читати не вміє, тому що є суттєва педагогічна запущеність.

У хлопчика була педагогічна запущеність, каже Ірина

Нам дуже пощастило зі шкільною вчителькою, яка чудово розуміє, що таке інклюзивність, і дозволила сформувати до сина особливий підхід.

Ми займаємося з ним як з дитиною, яку тільки готують до школи. У нас дійсно є прогрес. При цьому я передати не можу, як гарно він малює! У нього вимальовується гарний почерк. Зараз ми вчимо літери й дитина вже читає по складах. Ми дуже пишаємося результатами. І йому подобається, коли у нього щось виходить.

Прогрес був би більшим, але спочатку ми зайнялися здоров’ям: обходили усіх лікарів та робили операцію на повіку. У сина вона до кінця не відкривалася й оскільки в ока не було потреби нормально працювати, то воно могло осліпнути. Для цього ми зверталися до німецького професора, який спеціалізується на пластичних операціях у дітей і зараз син проходить постопераційну реабілітацію. Тепер у нього відкриті обидва ока і він добре бачить.

Ходимо і до логопеда, бо син не вимовляв всі шиплячі, "л" та "р". Він уже навчився говорити багато літер.

За словами Ірини, її син гарно малює

Не маєш права зірватися

За ці 6 місяців син навчив нас терплячості та безумовної любові. Якщо не приймати цю дитину з безумовною любов’ю і не мати достатньо терпіння, то можна зірватися. Тоді він почне думати, що з ним щось не так, його тут не приймають, а цього не можна допустити.

У нас з чоловіком є неймовірне коло підтримки – наша родина, яка з перших днів прийняла дитину та стала тилом та допомогою при адаптації її у новому середовищі. Також нас оточують високопрофесійні фахівці у різних сферах. І я їм постійно повторювала, що якби це була моя рідна дитина, то я б навряд чи змогла проявити такий же рівень терпіння.

Складно було проходити етап, коли дитина розслабилася в родині й почала показувати усі свої найгірші риси (після етапу так званого "медового місяця"), провокуючи тебе на кожному кроці, свідомо чи ні.

Бувало, емоції лилися через край, зізнається Ірина

Бувало, емоції лилися через край. Тоді зачинялася у ванній і ридала у рушник, щоб син не чув. А потім – витирала сльози, збиралася з силами, виходила і тримала себе в руках – ніби нічого не було.

Бувало, що син поводився агресивно, навмисно стукав дверима по стіні, що відлітала штукатурка, а потім підходив до тата і казав: "Дивися, що я наробив у вашому будинку!". Мій чоловік дуже добре справлявся з такими ситуаціями, зокрема в цій він сказав: "Та це ж просто стіна. Прибереш пізніше". Безумовна любов до усиновленої дитини не вмикається природно. Це свідоме рішення – любити дитину. Але якби не поява сина, то у мене б не сформувалося стільки терпіння і готовність любити людину, не зважаючи ні на що.

Читайте також: Після підвалів і смерті 12 родичів. Як психологи повертають до життя дітей, долі яких скалічила Росія

Міфи про усиновлення для тих, хто збирається взяти дитину

Міф 1. Моєї любові до дитини вистачить на те, щоб ми всі були щасливими.

Коли людина розраховує тільки на те, що вона буде любити дитину і цього вистачить, то породжує невиправдані очікування. Потрібна дуже серйозна підготовка, фахівці, до яких ви будете звертатися і прислухатися. І потрібно вчитися, читати, дивитися те, що радять фахівці, тому що це готує до найгіршого і вчить з цим справлятися.

"Виключно любові до усиновленої дитини вистачить на те, щоб ми всі були щасливими"

Міф 2. Всі діти з інтернатів – скалічені.

Це не діти жахливі, а ті умови, в які вони потрапили. Так, є травмовані і нелегкі діти. Але які діти легкі? Кровні? Це просто різний рівень складності, інструментів та спеціалістів, які допоможуть з цим справлятися.

Це не діти і інтернатах "жахливі", а ті умови, в які вони потрапили.

Міф 3. Мої подарунки зроблять дитину в інтернаті трохи щасливішою.

Ні, жодні подарунки цього не зроблять. Якщо ви маєте серце, яке потребує допомагати дітям-сиротам та позбавленим батьківської опіки, то знайдіть шляхи, які дійсно їм допоможуть. Наприклад, знайдіть прийомні сім’ї або дитячі будинки сімейного типу, дізнайтеся про реальні потреби родини, з якими ви можете допомогти. Якщо ви не готові взяти дитину у родину, але прагнете особистого спілкування з нею – розгляньте наставництво. Не вірите в таку форму спілкування – подивіться, які благодійні фонди чи організації працюють для дітей. Оберіть для себе ту, яка вам сподобається, роздивіться, які проєкти вона наразі впроваджує і допомагайте. Я пройшла всі етапи. Починаючи з подарунків. Можливо, саме тому тепер я знаю, що це – неправильно.

Подарунки не зроблять дитину в інтернаті щасливішою

Міф 4. Усиновлення неможливе під час війни.

Не зовсім так. В Україні можуть усиновити дитину там, де працюють суди. Адже саме суддя ухвалює фінальне рішення щодо влаштування дитини у нову родину.

Та крім цього під час війни виникає багато складнощів для батьків, які хочуть усиновити дитину. Наприклад, при евакуації інтернату втрачають документи дитини й потрібно їх відновлювати. Це усе відтягує час влаштування дитини у нову родину.

Ірина та її син

Міф 5. Не можна усиновити дитину-сироту, яку евакуювали за кордон.

До 1 червня цього року дійсно не можна було цього зробити. Бо батькам-усиновлювачам потрібно "встановити перший контакт" з дитиною, тобто познайомитись. Але зараз набула чинності Постанова Кабінету Міністрів №576 і цю процедуру можна зробити онлайн. Поряд з дитиною мають бути присутні представники українського консульства чи посольства, а також інші відповідальні органи. Якщо усе пройде добре, то усиновлювачам видають документи на тимчасову опіку і вони можуть поїхати за дитиною за кордон. А як повернуться додому, у батьків буде три місяці, щоб подати документи на усиновлення.

Зараз "встановити перший контакт" з дитиною можна онлайн

Матеріал підготовлений в рамках проєкту ЮНІСЕФ в Україні "Турботливі родини для 1000 дітей", що втілює Громадська спілка "Українська мережа за права дитини".

Костянтин Катишев, спеціально для УП.Життя