Перетворив темряву на союзника. Історія сапера, який втратив зір, але навчився жити заново

Іноді доля підкидає нам несподівані випробування, які кардинально змінюють наше життя. Спершу вони здаються нам нездоланними. Утім, у такі моменти ми відкриваємо в собі невичерпні резерви мужності, стійкості та сили.
Навіть у найскладніші часи втрата може бути шансом для нового старту. Це як ніхто інший знає 30-річний колишній піротехнік Дмитро Слепкань.
У 2019 році під час виконання робіт з розмінування на Донеччині, Дмитро постраждав від вибуху саморобної міни і повністю втратив зір.
Та замість того, щоб потонути у темряві, Дмитро не здався та знайшов у собі сили жити далі: пройшов тривале лікування, реабілітацію, а сьогодні працює гуманітарним координатором Асоціації саперів України – найбільшого українського оператора протимінної діяльності, що займається гуманітарним розмінуванням та інформуванням населення про мінну небезпеку. Чоловік допомагає тим, хто також зазнав мінно-вибухових травм.
Історія Дмитра – не розповідь про трагедію, а про те, як зіткнувшись із важкими випробуваннями, знайти новий сенс життя.
"Я хотів допомагати людям та робити Україну безпечною"
30-річний Дмитро Слепкань з дитинства мріяв бути військовим та працювати у силових структурах. Спочатку чоловік навчався у військовому ліцеї, а згодом вступив до Харківського національного університету цивільного захисту населення, опанував фах сапера.
"Я хотів бути корисним суспільству, допомагати людям та робити Україну безпечною.
Після випуску з вишу, у 2017 році, розпочав службу у відділенні піротехнічних робіт у Державній службі з надзвичайних ситуацій на Донеччині. Дослужився до заступника начальника групи піротехнічних робіт. Мій підрозділ тоді базувався у Слов’янську", – зізнається Дмитро.

Дмитро працював на Донеччині у "сірій зоні", поблизу бойових дій. Це місце, де завжди чатує небезпека, але навіть там, серед руїн і вибухів, залишаються люди, які потребують допомоги.
"Одного разу ми працювали під селищем Луганським, відновлювали лінію електропередач. Коли ми поверталися з роботи, нас зупинив літній дідусь. Він попросив обстежити та розмінувати його город, бо боявся туди зайти, але хотів посадити городину.
Хоча роботи в цій зоні вимагали узгодження, ми вирішили допомогти. Провели розмінування, але не встигли закінчити того дня. Залишили дідусеві їжу та гроші, а наступного дня повернулися, щоб завершити роботу та привезти йому продукти й засоби гігієни. Цей чоловік настільки мене зворушив, що ми не могли проігнорувати його прохання про допомогу", – розповідає Дмитро.
Дмитро каже, його робота у ДСНС – це не щоденна рутина, а пригода, сповнена викликів і нових можливостей. Вона наповнювала його життя змістом. Утім, у 2019 році життя сапера перевернулося з ніг на голову – Дмитро зазнав мінно-вибухової травми та втратив зір.
"Після вибуху перед очима розпливалися червоні й чорні плями. У голові було лише одне питання: невже це кінець?"
Чоловік пригадує, як навесні 2019 року його група отримала завдання у Бахмутському районі. Через пошкоджений водогін без води залишилися тисячі людей, і сапери мали розмінувати шлях, щоб ремонтники змогли безпечно дістатися до місця аварії.
"Ми зайшли в "сіру зону". Спланували маршрут, дотримувалися заходів безпеки. Часу було обмаль – режим тиші тривав лише 8 годин, тому діяти потрібно було швидко. Все йшло за планом, поки один із саперів не натрапив на вибуховий пристрій.
Команда зупинилася для обговорення. Офіційне погодження підриву могло затягнутися надовго, а дорогу треба було розчистити негайно. Вирішили знешкоджувати пристрій вручну.
На перший погляд, він не мав складних механізмів, але всередині виявився прихований підривач. Вибух пролунав раптово. Старший сапер загинув на місці. Я отримав тяжкі поранення, ще один сапер постраждав від уламків", – з сумом каже Дмитро Слепкань.
Чоловік пригадує, що після вибуху опинився на землі. Перед очима розпливалися червоні й чорні плями. У голові не було чітких думок, лише одне питання: "невже це і є кінець?".
"Я спробував порухатися, відчув, що руки теж були поранені. Я ввів собі знеболювальне, але турнікет вже не зміг накласти. Незабаром з безпечної зони прибули медики. Нас стабілізували. Потім мене доправили спочатку в Бахмут, а потім у лікарню Мечникова в Дніпрі", – розповідає сапер.
Внаслідок вибуху чоловік отримав серйозні поранення – праве око довелося ампутувати. Водночас ліве вдалося зберегти, утім зір не відновився. Дмитро став незрячим.

"Я зрозумів, що зір не відновиться, і прийняв нову реальність"
Втрата зору для Дмитра стала серйозним випробуванням, а прийняти це було нелегко.
"Такі новини – це важкий удар. Але мої рідні та дружина не дали мені впасти у відчай. Вони казали, що ми все подолаємо, що зір відновиться, а якщо ні, то ми знайдемо спосіб, як жити далі.
Їхня підтримка стала для мене ліками. Я знав, що вони переживають, можливо, дружина та мама плакали ночами в подушку, але переді мною завжди були сильними. Я неймовірно вдячний їм за підтримку", – зізнається Дмитро Слепкань.
Понад два роки чоловік намагався відновити зір, лікувався в Україні та за кордоном. Дмитрові навіть робили ін’єкції стовбурових клітин, утім це не принесло результату.
"Шлях відновлення після травми – надзвичайно складний і довгий процес. Це не лише про фізичну реабілітацію, а й емоційні етапи. Від заперечення і гніву до депресії та прийняття – я пройшов через усе це.
Після лікування вирішив зосередитися на соціальній реабілітації, прийняти себе таким, яким є", – розповідає Дмитро.
Сапер пригадує, найважчим для нього виявився період після завершення лікування, а саме повернення додому. Тоді Дмитро відчував себе безпорадним, немов дитина, яка потребує сторонньої допомоги.
"Будь-яка спроба щось робити закінчувалася невдачею. Було ніяково від того, що доводиться просити допомоги у рідних. Але мені дуже допомогла моя дружина. Коли просив її щось подати, то вона відповідала: "Ти що сам не можеш?". Це підбадьорювало, і я почав робити перші маленькі кроки у побуті", – каже Дмитро.

Переломним моментом для Дмитра стала реабілітація в Західному реабілітаційно-спортивному центрі. Там колишній сапер працював з ерготерапевтами та психологом. Додому повернувся, немов на крилах.
"Я налаштував телевізор та телефон для себе – встановив програми, які озвучують те, що є на екрані. На мікрохвильову піч та газовий котел зробив спеціальні об’ємні мітки, щоб орієнтуватися в режимах чи самостійно змінити градус. Також намагався готувати їжу, доглядав за собакою. Навіть пиріжки смажив та робив сам тісто.
Попри те, що я не бачу, розрізняю предмети на дотик і не плутаю їх з речима моєї дружини. Наприклад, зубну щітку я завжди зберігаю у футлярі. Таким чином розрізняю її від чужої. Свій рушник вішаю на одне і те ж місце. Коли я чи дружина купуємо гель для душу, я його запам'ятовую на дотик – розмір та форма банки.
Я можу викинути сміття, сходити в магазин, аптеку чи на пошту. У громадському транспорті ще не їздив, але планую з ним ознайомитися. Це велика робота, мені треба підготуватися. Немає нічого неможливого", – наголошує Дмитро Слепкань.
Окрім того, втрата зору радикально змінила Дмитрове сприйняття світу, відкривши нові грані реальності.
"Зараз я вже не пам'ятаю всього, що бачив, а що мені описували. Тобто деяких людей, речей я вже не бачив, але я склав собі у голові їхній образ.
Людей я сприймаю через голос. Після спілкування уявляю їхню зовнішність. Також важливі запах та енергетика, а обійми допомагають відчути фігуру.
Простір я сприймаю через атмосферу місця, звуки, запахи, шум, голоси людей. Якщо є бажання, тоді цікавлюсь в когось, хто може розказати, про вигляд цього місця. І вже на основі цього формується уявлення цієї локації в голові", – пояснює Дмитро Слепкань.
"Я хочу, щоб мої рідні пишалися мною, адже я чоловік – голова та опора сім’ї"
Чоловік зауважує: темрява поглинула його світ, але він не дозволив їй поглинути себе. Навіть попри цілковиту втрату зору Дмитро зумів взяти життя під свій контроль.
"У мене є дружина, мама та бабуся. Я – опора для них, я хочу, щоб вони пишалися мною. Чи пишатимуться вони чоловіком, який сидить та нічого не робить? Звісно, що ні. Чи буде моя дружина щаслива поряд з таким чоловіком? Теж ні.
Тому почав роботу над собою. Досить себе жаліти. Так, я потрапив в халепу, але життя не закінчилося.
Щоб адаптуватися, потрібно переосмислити себе. Питання в тому, як ти себе сприйматимеш. Ти – така ж людина, як і всі, просто з певними особливостями, з якими можна жити.
Я адаптувався до нових умов життя і перетворив темряву на свого союзника. Не варто зупинятися – життя триває", – наголошує Дмитро.
Окрім того, у 2024 році життя Дмитра кардинально змінилося – він став батьком. У родині народився хлопчик, якого назвали Геннадієм.

Чоловік каже, що бути незрячим батьком – виклик, але водночас і надзвичайний досвід. Це вимагає терпіння, креативності та уваги до деталей. Попри це Дмитро безмежно любить свого сина та понад усе прагне бути для нього зразковим батьком.
"Коли син був зовсім маленький, було трохи лячно брати його на руки, я боявся нашкодити. Зараз йому вже виповнився рік, ми граємося разом, будуємо пірамідку, кидаємо м'ячик, розкладаємо фігурки. Я ношу його на руках, катаю у візочку.
Коли почне бігати, я куплю йому кросівки з пищалками, щоб чути, де він. Я впевнений, що завжди знайду вихід.
Я прагну бути прикладом для свого сина. Я не хочу, щоб він соромився мене, а з гордістю розповідав, хто його тато. У моєму дитинстві не було гідного прикладу чоловіка, але я хочу ним стати для свого Геннадія", – каже Дмитро.
Через травму Дмитро ніколи не бачив сина, утім каже, що за словами дружини та мами, хлопчик дуже подібний до нього.
"Я пам'ятаю, свої фото із дитинства. Мені кажуть, що мій син – моя копія. Нещодавно мама надсилала дружині мої фото, і коли вона їх описувала, я миттєво згадав ці знімки. Дружина стверджує, що на тому фото – мій син, настільки ми схожі, – каже колишній сапер.

"Отримавши цю роботу, я відчув, що це моя найбільша перемога в житті"
Через два роки після травми, у 2021-му, Дмитро Слепкань почав пошуки роботи. Утім, чоловікові відмовляли, коли дізнавалися про його проблеми зі здоров’ям.
Одного дня, переглядаючи оголошення про роботу, Дмитро натрапив на вакансію в Асоціації саперів України. Він подав резюме і незабаром отримав запрошення на співбесіду. Керівник організації поділився своїми планами і з впевненістю сказав: "Ти впораєшся, я в це вірю". Ці слова стали стартом нового етапу в житті Дмитра.
Тепер він працює гуманітарним координатором, допомагаючи тим, хто постраждав від вибухонебезпечних предметів.
"Спочатку освоїв нові інструменти: Google-таблиці, електронну пошту та програму Screen reader для озвучення дій на комп’ютері. Хоч було нелегко, з кожним днем я став все впевненіше працювати і нині не відстаю від колег.
"Отримавши цю роботу, я відчув, що це моя найбільша перемога в житті", – додає Дмитро.
Його головна мета – допомогти тим, хто пережив те ж, що і він. Розуміння труднощів, з якими стикаються люди, що зазнали мінно-вибухових травм, дає йому сили продовжувати.
"Це не просто робота, це місія, якою я живу", – підсумовує Дмитро.

Окрім того, колишній сапер займається просвітницькою діяльністю та розповідає, як правильно поводитися з вибухонебезпечними предметами.
"Мінна небезпека залишатиметься актуальною ще багато років. Масштаб проблеми, з якою зіткнулася Україна, є безпрецедентним для світу з часів Другої світової війни. Тому і діти, і дорослі мають знати, як захистити себе від мін та вибухонебезпечних предметів.
Найбільше мені болить за дітей. Моя мрія – щоб вони не знали війни, не зазнавали мінно-вибухових травм. Щоб їхні очі не бачили руйнувань. Щоб їхній світ був наповнений не звуками "повітряної тривоги" та вибухів, а сміхом та радістю. Щоб їхні сни були спокійними.
Я хочу, щоб у них було щасливе дитинство у вільній та незалежній Україні", – підсумовує 30-річний Дмитро Слепкань.
Віра Шурмакевич, "Українська правда. Життя"