"Він – мій подарунок долі": як це – самостійно виховувати "народжених серцем" дітей
За останніми даними "Української мережі за права дітей", в Україні – близько 70 тисяч дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. З них понад 13 тисяч залишилися без батьківського піклування і більш ніж 1700 стали сиротами внаслідок бойових дій.
За кожною цифрою у статистиці – дитина, яка вже пережила чимало на свій вік. Тому головне завдання державної соціальної політики зараз – розвивати в Україні сімейні форми виховання, аби якомога більше дітей зростали у прийомних родинах, патронатних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу або були усиновлені.
При цьому усиновити дитину можуть як одружені пари, так і одинокі матері чи батьки. Так зробили Аліна (ім’я змінено на прохання жінки) з Києва та Олександр Поліщук з Львівської області.
"Українська правда. Життя" розповідає історії новоспеченої мами 10-річного хлопчика та багатодітного батька, які власним прикладом довели, що чужих дітей не буває.
Соло-материнство
Аліні – 41. Вона родом із Запоріжжя, однак вже 13 років живе і працює у Києві.
Свідоме бажання усиновити дитину з’явилося у неї після того, як померли батьки – спочатку мама, а за кілька років і батько – ще до повномасштабної війни.
"Хтось народжує, хтось усиновлює. У моєму світі це щось абсолютно нормальне. У школі у мене була подруга, в якої загинули батьки, і вона фактично виросла в нашій родині.
Я захотіла саме усиновити дитину після того, як у мене померли мама і тато. Мені було дуже складно це пережити. Розуміння і відчуття, що ти не маєш батьків, дуже вплинуло на мене. Згодом я усвідомила: якщо мені так тяжко, то як же діткам, які не мають батьків? Я доросла, але це все одно було дуже складно психологічно. Ось чому я ухвалила таке рішення", – пояснює Аліна.
Однак вторгнення РФ в Україну поставило питання усиновлення дитини на паузу, адже розуміння, що буде далі, тоді не було.
Декілька місяців після початку повномасштабної війни жінка прожила за кордоном, але зрештою повернулася до Києва. У 2024 році Аліна вирішила, що час здійснити задумане, тож звернулась до Служби у справах дітей і подала відповідну заяву. Наголошує, якби не війна – вона зробила би це раніше.
"Мені було все одно, якого кольору будуть його/її очі"
За словами Марини Римар, консультантки лінії турботи платформи про усиновлення, сімейні форми виховання і послугу патронату над дитиною "Україна для кожної дитини", більшість усиновлювачів хочуть взяти в родину дитину до 5-ти років – у віці, коли дещо простіше скорегувати поведінку. Натомість Аліна хотіла усиновити більш дорослу дитину – від 8 до 12 років.
"Деякі люди бажають усиновити маленьку дитину, зокрема ще й тому, що хочуть приховати цей факт. Я не планую цього приховувати, але і з афішею на вулиці теж не ходитиму.
Хто знає мене, той розуміє, що дитина усиновлена. Хто не знає – не бачу сенсу розказувати передісторію, насамперед через дитину. Ми ж не ходимо по вулиці і не кажемо: "О, дивіться, у мене кучеряве волосся", – зауважує вона.
Аліна зізнається – їй було все одно, буде це хлопчик чи дівчинка. Неважливо, якого кольору його/її очі або волосся. Єдине, що було важливо – аби він чи вона були здоровими.
"Враховуючи, що я неодружена, я боялася брати дитину, яка потребує особливого догляду. Не була впевнена, чи потягну, адже треба мати дуже багато вільного часу. А загалом я була налаштована взяти будь-яку першу вільну дитину з урахуванням моїх очікувань, так би мовити", – розповідає жінка.
На той момент Аліна вже пройшла підготовчі курси для усиновлювачів і отримала довідку про те, що може усиновити одну-дві дитини віком 4 – 12 років, тож сподівалася, що процес не затягнеться надовго. Тим паче тоді в Україні вже спростили процедуру усиновлення, і дитина могла б переїхати до рішення суду.
"Утім, у Києві не знайшлося дитини, яка відповідала б моїй довідці. Тоді мені дозволили шукати по країні. Звісно, це відбувалося через сайт, хоча спершу близько місяця не працювала база – оновлювалась", – розповідає Аліна.
Як Аліна усиновила хлопчика
Після низки невдалих дзвінків врешті-решт їй вдалося знайти дитину, яку можна усиновити – 10-річного хлопчика – у Житомирській області. Жінку одразу запросили приїхати на знайомство.
Аліна взяла з собою кілька ігор, аби розрядити атмосферу. Зустріч з Артемом (ім’я змінено на прохання жінки) була настільки довгоочікуваною, що вся тривога "вивітрилася" дорогою до дитячого будинку сімейного типу, де перебував хлопчик.
На вході Аліну зустріла фахівчиня служби у справах дітей, яка й познайомила її з дитиною.
"Коли я побачила фото на сайті, у мене було відчуття, що це мій хлопчик. А коли я з ним зустрілася, воно лише підтвердилося", – визнає вона.
Артем був сором'язливим і спокійним.
"Я розуміла, що він не буде на радощах кидатися мені на шию, а просто приглядатиметься. Ми поговорили, а оскільки було зрозуміло, що часу в нас дуже мало і треба швиденько щось вирішувати, я одразу сказала, що ми будемо продовжувати процес аж до самого усиновлення. Я приїхала зі свідомим бажанням усиновити дитину, і він (Артем – ред.) був не проти", – ділиться Аліна.
Після першої зустрічі жінка одразу запропонувала почати оформлення всіх необхідних документів. Однак не все сталося, як гадалося – за її словами, працівниця служби у справах дітей почала переконувати її "подумати ще".
"Вони давали мені час подумати, хоча я вже мала щонайменше рік на всі роздуми, збори документів і проходження необхідних консультацій. Я була впевнена у своєму рішенні і не потребувала додаткового часу", – розповідає жінка.
Відтак, процес усиновлення відтерміновувався, хоча на той момент – у березні-квітні – вона вже мала право забрати хлопчика додому до офіційного рішення суду.
"Я подавала скарги до різних інстанцій, включаючи область і міністерство, за допомогою адвоката.
Я була абсолютно впевнена у своєму рішенні і лише прагнула дати цій дитині шанс на краще життя", – наголошує Аліна і стверджує, що і вихователі, і працівниця служби навіть намагалися налаштувати її проти усиновлення хлопчика.
Так тривало два місяці – аж до рішення суду, але протягом цього часу жінка щотижня навідувалася до Артема, аби підтримувати зв’язок.
"Служба у справах дітей вирішила чекати засідання суду. Мені не могли пояснити, чому не хочуть віддати дитину одразу, хоча моя заява була офіційно подана. Обґрунтували тим, що хлопець має закінчити навчальний рік у школі. Але для мене було очевидно, що кожен день затримки лише шкодив дитині", – наголошує жінка.
Зрештою, у травні Аліна змогла забрати Артема додому.
Новий дім
Відколи Артем приїхав до Києва, усе для нього було приємним шоком, пригадує Аліна.
"Велике місто, великі будинки, безліч машин. Він виріс у маленькому містечку. Тому у нього був вау-ефект від цього всього. За його емоціями було дуже приємно спостерігати", – зізнається вона.
Запитання про складність адаптації до нової сторінки у житті Аліна відкидає одразу. Каже – очікувала, що буде набагато складніше, однак сесії у психолога, підготовка до соло-батьківства, курси та перехід на частково дистанційну роботу дали свої плоди.
"Водночас Артем з першого дня поводився так, наче від кожної його дії залежало все. Він мені постійно хотів допомогти, дуже старався. Боявся, що я передумаю, після того як вихователі про це говорили. Я запевнила, що він залишається зі мною назавжди", – каже жінка.
З першого дня Аліна помітила, що Артем – "невичерпне джерело енергії" – дуже активний хлопчик. Тож вони разом майже відразу почали шукати спортивні секції, аби ходити на тренування. Навіть попри всі активні заняття, здається, йому цього замало, щовечора він ще грає у футбол з хлопцями у дворі.
Артем швидко знайшов собі друзів, хоча іноді соромиться у спілкуванні з дорослими або тримає їх на відстані. Утім, серед однолітків у нього не виникає жодних проблем, каже Аліна.
"Особливо, коли справа доходить до командної гри, як-от футболу, де хочеш/не хочеш, але доводиться взаємодіяти з іншими", – зауважує вона.
За її словами, хлопчик дуже швидко адаптувався до нового життя. Звичайно, є моменти, коли він відчуває страх або невпевненість, іноді сам про це говорить, але загалом спільне життя практично налагодилося.
За словами Аліни, вони з Артемом одразу встановили стабільний режим дня: "встаємо, заправляємо ліжко, йдемо до душу, снідаємо".
"Звичайні речі, такі як прийняти душ зранку і ввечері або щодня змінювати одяг, спершу здавалися йому незвичними. Проте він дуже відкритий до змін і слухає мене, коли я пояснюю, чому це важливо.
Нещодавно він сам сказав, що після тренування мусить повернутися додому, щоб прийняти душ перед наступним заняттям. Я була приємно вражена, адже це означало, що нові звички прижилися", – говорить вона.
У перші місяці Аліна приділяла сину майже весь свій час: змінила формат роботи, щоб проводити разом багато часу.
"Він допомагає мені з різними домашніми справами, разом готуємо, і йому це дійсно подобається. Щовечора, коли є можливість, я читаю йому на ніч.
Хоча це може здатися дрібницею, але для нього це особливо важливо, бо раніше ніхто не читав йому казок на ніч. Навіть прості моменти, коли я допомагаю йому з зубною щіткою, він сприймає з вдячністю", – тішиться жінка.
Аліна визнає, що з появою дитини у її житті стало менше особистого часу, однак вона вже почала налагоджувати власний режим: знайшла час для тренувань і піклування про себе.
"Я готувалася до того, що буде непросто. Однак реальність виявилася значно приємнішою. Він – мій подарунок долі.
Незважаючи на всі складнощі з установою, судом і затягуванням процесу зі сторони служби, я завжди була впевнена у своєму рішенні. Мені здається, зараз ми обидва відчуваємо, що можемо бути справжньою родиною", – говорить Аліна.
Як це – бути батьком трьох дітей
Олександр Поліщук разом з колишньою дружиною не могли мати біологічних дітей, тому у 2014 році зважились на усиновлення – стали на облік кандидатів та почали проходити курси.
За його словами, на той момент у Львівській області було не так багато дітей, яких можна було усиновити. Охочих взяти в сім’ю дитину було значно більше. Водночас цей період припав на початок війни в Україні, тож тоді дуже багато дітей перевозили, зокрема на захід країни, з Криму, Луганської та Донецької областей, пригадує Олександр.
До того ж більшість усиновлювачів хотіли стати батьками для немовлят, а вони були в меншості.
Тоді подружжя вирішило не обмежуватися пошуком маленьких, а було готове усиновити старших дітей – від 6 до 12 років.
Згодом майбутнім батькам почали пропонувати варіанти, тож вони їздили знайомитися з дітьми.
"Нарешті ми познайомилися з трьома дітьми – двоє молодших перебували в дитячому будинку, а старший вже був в інтернаті. Їм було 2, 3 і 4 роки. Це були рідні брат і сестри.
Але ми не хотіли втрачати контакт із дітьми, тому відвідували їх щодня. Кожен день хтось із нас їхав до дітей, навіть якщо вони були в різних місцях. Вихователі та психологи готували їх до того, що вони переїдуть до нової сім’ї. Зрештою ми спочатку ми оформили опіку над ними, бо усиновлення – це значно довший процес", – розповідає чоловік і додає, що увесь процес – від взяття на облік і аж до усиновлення – тривав орієнтовно пів року.
Як діти адаптувалися до нової родини
Кожна дитина проживала адаптацію по-різному. Найважчими виявилися перші дні: середня донька, Соломія, взагалі попросила відвезти її назад того ж дня, коли переступила поріг нового дому.
"Ми розмовляли з нею, пояснювали і просили, що "сьогодні вже пізно, переночуєш тут з сестрою, а завтра вже подивимось, як буде". Вона знала, що це (молодша Олександра – ред.) її сестра, але вони були в різних групах.
Коли аналізуєш тепер, то здається, що перші місяці були водночас найлегшими. Діти тоді самі ще не адаптувалися, боялися щось сказати чи зробити", – говорить чоловік.
Загалом, за спостереженнями Олександра, дітям знадобилося близько року, аби звикнути до нової родини. Старший син Андрій і найменша Олександра пристосувалися дещо швидше, ніж їхня сестра. Адаптація Соломії тривала до 1,5 року. Однак тепер діти називають його татом.
Розлучення
Через рік Олександр із дружиною розлучилися. Жінка не зникла з життя дітей одразу, а приїжджала і проводила час із ними перші пів року.
"Фізично, звичайно, стало важче, тому що ти постійно чимось зайнятий, вирішуєш купу побутових питань.
Малим також було тяжко у перший час, але потім вони поступово адаптувались, бо це не відбулося аж так різко. Жінка приїжджала перші пів року, поки не поїхала з кінцями. Будь-які діти важко переносять розлучення батьків", – визнає чоловік.
Олександр зізнається, що і йому психологічно було важко, однак згодом рутина з трьома дітьми поступово почала затьмарювати цей стан. Його головним завданням як батька тоді було зробити все, аби діти знову не відчули себе покинутими. У цьому допоміг і дитячий психолог.
Місія "знайти баланс" (не)здійсненна
В Олександра є кілька "секретів", як (принаймні спробувати) знайти баланс, коли сам виховуєш трьох дітей і ведеш підприємницьку діяльність. Передусім це чіткий графік для кожного члена родини, достатня зайнятість дітей, а також часткове делегування – іноді з дітьми Олександру допомагає мама. А з домашніми справами, зокрема прибиранням – хатня робітниця.
"До того ж діти вже більш дорослі і самостійні, тому з кожним днем дедалі простіше", – говорить Олександр і додає, що Андрію вже 14 років, Соломії – 13, а Саші – 12, вони школярі.
Зараз життя остаточно стабілізувалося, каже чоловік. У кожного з дітей є свої захоплення: старший син займається футболом і грає на баяні, середня донька спробувала себе в гімнастиці та волейболі, а наймолодша захоплюється різними активностями – від танців до рибалки.
За 10 років в родині сформувалися певні традиції – щороку вони вчотирьох їздять з наметами на природу на кілька днів. А щовихідних Олександр намагається збирати всіх за спільною вечерею.
"Це важливий момент для обговорення того, як пройшов тиждень, і для підтримки зв’язку між нами", – наголошує чоловік.
При цьому визнає, що конфлікти трапляються – як і в будь-якій родині діти іноді сперечаються, намагаючись з’ясувати, "хто головний". Олександр вважає, що це відбувається через незначну різницю у віці.
"З найменшою (Олександрою – ред.) часом найскладніше. У неї багато енергії, вона доводить свою думку з кожного приводу. Але це підлітки, і це нормально", – наголошує чоловік.
Найбільші труднощі – з навчанням
Найбільші складнощі виникають із навчанням дітей, адже з кожним треба зробити уроки, що не зрозуміло – пояснити, ділиться чоловік.
Спочатку пандемія COVID-19, а згодом і вторгнення РФ в Україну поглибило ці труднощі через дистанційне навчання. А ще додало нових. З огляду на небезпеку і нерозуміння, що буде далі, на початку повномасштабної війни діти на деякий час виїжджали за кордон із мамою, але через пів року повернулися додому.
"Це був дуже тривожний період, коли кожна ніч могла закінчитися в підвалі через обстріли, але ми пристосувалися і до цього.
Вже зараз спробував перевести дівчат до школи повного дня, де вони перебувають до 17:00. Зараз намагаємось приділяти якомога більше часу навчанню", – говорить Олександр.
Чи вдається знаходити час для себе?
Раніше Олександр частіше знаходив час для себе – він захоплюється мисливством, тож їздив на полювання з рушницею. Діти у цей час відвідували бабусю. Утім, після початку повномасштабного вторгнення він практично не має часу на своє хобі.
Чоловік додає, що нудьгувати не доводиться, адже він намагається привчити дітей до активного способу життя і частіше "відривати їх від гаджетів".
"Моя порада тим, хто планує усиновити дитину: якщо ви твердо вирішили, не варто чекати на "ідеальний" час. Життя проходить швидко, і якщо у вас є бажання та можливість, не варто відкладати це рішення. Щодо віку дитини – це дуже індивідуальне питання. Головне – це знайти контакт із дитиною і відчути, що вона підходить вам, а ви – їй. Решта прийде з часом", – підсумовує багатодітний батько.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"
