Густа проза

"Густа, відверта, багатюща проза Лілії Максименко": рецензія на книгу Лілії Максименко "Перо Маат", видавництво "Ярославів вал".

"Перо Маат" - у цій книжці шокує все, починаючи від обкладинки, на якій використано фрагмент однієї з кращих картин Сальвадора Далі. У колоритному письмі Лілії Максименко - оголена правда, яка припалює рани, щоб вони не гноїлись, а загоювались. Не сюсюканням чи менторством, а жорсткою відвертістю власних прозрінь, совісністю вона лікує душу читача.

Екзотичну назву книжці про наше українське буття, його повітря, психологію, "дав" ключовий твір "Перо Маат" (Маат - єгипетська богиня істини, правосуддя і гармонії, учасниця створення світу), в якому є фраза: "Навіть думка про гріх переважить на терезах правосуддя перо Маат".

Лілія Максименко як письменниця піднялася над копирсанням у життєвих драмах (хоча їй вдається щоденниковий, сповідальний стиль) до висот усвідомлення сенсу буття, який відкривається тим, хто здатен у жорнах страждань, помилок, нещасть удосконалюватись. Вона пише про простих людей велично, трагедійно. Так писали Григір Тютюнник та Василь Шукшин...

Максименко ніби кричить-шепоче, що ніхто не дасть нам десятків років на зрозуміння простих моральних істин. Чи зрозуміємо ми, що тільки всередині нас і від нас - добро й зло, любов і ненависть, свобода й рабство? Чи обставини, що склалися, все ще недостатньо екстремальні й ми чекатимемо нових криз і катастроф, нових нещасть і принижень?

Про що ще пише Ліля Максименко? Про можливість щастя, для якого, виявляється, не так вже багато й треба. Для старенької Серафими Порфирівни ("Портфелівна") сенсом у житті є стара хата й чужі діти-помічники, які її шалено люблять. В новелі "А на ранок - убила" "Марина зрозуміла, що й стадіонів, вокзалів-фестивалів у її житті більше не буде. Вона - жінка, якій нікого, окрім так по-дурному втраченого чоловіка, вже не треба".

Третя героїня, Петрівна ("У патологоанатома - весілля"), "раділа з того, що вранці здогадалась обірвати кущі пізньої хризантеми, померзли б до завтра - думала. Петрівна ще не знала, що "клумбу", яка яскравіла в кутку її хати, доведеться розподіляти на дві могилки".

Має рацію Василь Шкляр, який відгукнувся на прозу Максименко так: "Мало кому вдається перейти цю межу, за якою прозирається темна безодня світлої душі". Щоправда тим, хто метушиться між Канарами й Багамами, "Ролс-Ройсом" і "Феррарі", ці глибинні людські цінності, певно, будуть незрозумілими.

Ні, я не хочу сказати, що Максименко - співець старих хат і розпачу на тлі сільських краєвидів. Вона для цього занадто сучасна, і психологія її письма сучасна, іноді модернова: кліпова, рвана, калейдоскопічна, але не поверхнево-строката, коли від блимання "потоку свідомості" голова паморочиться, бо змісту насправді кіт наплакав.

[VR]"Максименко ніби кричить-шепоче, що ніхто не дасть нам десятків років на зрозуміння простих моральних істин. Чи зрозуміємо ми, що тільки всередині нас і від нас - добро й зло, любов і ненависть, свобода й рабство?"[/VR]

Максименко докопується до джерел нашої підсвідомості. Особливістю її письма є те, що воно обпікає читача здогадом "Та це ж про мене!" Від можливості побачити себе істинного нині затуляється чимало людей, бо - страшно. А від того дедалі страшніше жити в суспільстві, де люди також не бачать один одного, бо зациклені на власних амбіціях.

Лілія Максименко - це і є можливість зазирнути в себе, щоб побачити ближніх, посвітліти душею та сповнитися радістю, що світ все ж таки прекрасний! Для цього треба лишень позбутися пекла у власній душі. І один із не найгірших засобів - заземлити громи й блискавиці іронією.

"То ж вибачать мені ті, кого втратила в рік активного сонця; хто зачудовано зазирав до прірви, сподіваючись на житню соломку? Хіба ж воли ревуть? Має резон якийсь пан чи пані (хтось жував, а іншого змушують ремигати?) Хіба ж.., так у яслах ані стебельця. Словом, увертюра для розтерзаних сердець з оркестром у діапазоні від Панаса Мирного до Джерома Селінджера, Мілорада Павича і Віктора Пинзеника з компанією. Останній, хто не знає, стверджував, що "Коні не винні", услід за... але це ви, мабуть, знаєте. Писати ж про скоєне (яка мука!) мушу з гумором. Бо інакше чесна, мало чесна й почесна публіка просто втече, й навряд чи спроможуся на її увагу я - далебі не людина вже - розшарпаний жмут болю, здатний хіба на посмикування, як та жаб'яча лапка, через яку під веселий регіт школяриків пропускають струм. Така селявушка: або ти смієшся, або ж з тебе.

Отож, пасталакатиму під веселе думок щебетання".

Але це зовсім не означає, що читач може розраховувати на любесеньку багатьом захопливо-легковажну попсу. Проза Лілії Максименко непомітно затягує і скаталізовує вир думок, в якому тонеш і очищуєшся, переживши катарсис смерті й любові: "Я приходила перед закриттям цвинтаря. Сутеніло. Йшла манівцями, не головною дорогою. Пробиралася крізь бур'яни, й бездомні собаки (чиїсь душі) зачудовано проводжали мене, справляючи потреби на горбочках - тлустих крапках чиїхось мрій.

Якось я заблукала. Не повірите, але злякалася. Думала, ніколи не виповзу з хащів, в яких поруч з бур'янами сусідили білі ангели. Ні, не описуватиму власний розпач. Лише здивування, коли раптом, попри всі закони фізики, попри весь досвід земного буття, над цвинтарем з'явився дороговказ ВЕСЕЛКИ. Злизуючи чи то дощові краплі, а чи сльози, я прямувала туди, куди вказувало небесне коромисло. І, вірите ви чи ні, але до виходу дійшла. Він - БУВ! А тепер переконайте мене, що все того дня було випадковістю. Як і бджілка на могилі в передноворічну ніч... Мертві бджоли не гудуть. І серед снігів не літають. Але ж я її ба-чи-ла..."

Дай Боже кожному з нас віднайти дороговказ.

Володимир Коскін, Київ, читач сайту Бі-Бі-Сі Мій Світ