Микола Мартинюк: Моя повість - для вдумливого неквапливого сприйняття

Книжка "Під мурами твердині" науковця і видавця Миколи Мартинюка, яка потрапила в довгий список "Дитячої Книги року BBC", написана незвичною мовою, стилізованою під давньоукраїнські та давньоруські тексти. В інтерв'ю BBC Україна письменник розповідає, як працював над текстом та чому культура Київської Русі є дуже важливою для українців.

- Спробуйте в кількох реченнях описати, про що ваша книжка. Ідеться не тільки про сюжет, а й смислові акценти.

- Найперше книга про те, чого нас намагалися позбавити в усі часи й намагається дехто позбавити нині, – про нашу національну й історичну пам’ять.

У ній в художній формі з народних уст, фольклорно-етнографічних записів, документальних джерел реконструйовано, наскільки це мені вдалося, наші звичаї, вірування, традиції, побут, антураж, відтворено епохальні й рядові події далекої минувшини, розкрито душу та геній тодішніх державників і простолюду.

Усе, що колись, наприклад, вмістилося у кілька літописних чи яких інших документальних рядків, зазвичай вимірювалося не однією життєвою долею.

Загалом твір присвячений другій злуці Волині, власне – Волинського князівства, яка відбулася зусиллями молодих князів Данила і Василька Романовичів у 1227–1228 роках.

Те, що вдалося тоді зробити іменитим братам, важко переоцінити й до сьогодні. Зібрати в єдиний кулак розрізнене між удільними родичами-князями й усякими зайдами з-поза меж краю, пошматоване міжусобними чварами князівство – це було надзавдання. Можна сказати, й історична місія. І вони успішно з усім впоралися.

Споконвіку дуже часто долю держави вершили вісімнадцяти-двадцятилітні герої з числа знаті й не тільки. Ті ж Данило і Василько об’єднали Волинь, маючи віку всього-на-всього, відповідно, двадцять шість і двадцять чотири роки. А чи здатні на таке теперішні їхні перевесники?

Дуже хотілося б, аби ця книга допомогла нам викорінити в собі, в наших генах хоч дещицю інфантилізму, додати побільше віри в себе, у власні сили.

- Як би ви визначили жанр твору?

- Це класична, хоча й не без явних авторських словесних і стильових експериментів, історична повість, головно – для підліткової аудиторії.

- Як ви уявляєте свого читача? Його вік, інтереси, вподобання?

- Взагалі – це юнаки та панни середнього та старшого шкільного віку. Втім, віковий ценз потенційних читачів так категорично я б не обмежував. Радше так сказати: книга для тих, хто молодий душею, кому вона цікава і хто здатен знайти в ній бодай частиночку власного єства.

Інтереси і вподобання тут теж не є визначальними. Головне – аби мій читач відчув мене, зрозумів, міг підключитися на мою хвилю і пробути на ній до останньої крапки-трикрапки, а то й довше.

З перших рядків повісті я свідомо трохи ускладнив оповідь історизмами, об’ємними синтаксичними побудовами, докладними описами внутрішнього стану головного персонажа, десь суголосними з описом важкого, на позір містичного пейзажу. "Не-мій" читач цей текст не перейде, не читатиме далі, а той, хто прочує мене, прийме правила моєї оповіді, відтак прочитає твір на одному подихові.

Словом, ця повість - не для побіжного, поверхового легкого скорочитання, а для вдумливого неквапливого сприйняття.

- Якою, на Ваш погляд, повинна бути література для підлітків?

- Цікавою, пізнавальною, інформативною. Як на мене, обов’язково має спиратися на автентичні реалії й традиції, розповідати про щось близьке, зрозуміле.

То має бути оригінальна, самобутня, своя література, а не створена за якимось світовим аналогом. Зі скарбницею світової літератури підліток завжди встигне ознайомитися чи в оригіналі, чи в перекладах, але це ніяк не перекриє тієї внутрішньої потреби, тієї естетики, того духу, з’ясування комплексу проблем, які притаманні власне національній літературі.

- Чим Вас зацікавило ХІІІ століття?

- Період Київської Русі для мене в історії є найцікавішим. Можливо, тому, що це, без перебільшення, наші витоки, наші початки. В усіх відношеннях і смислах – і в державотворчому, і світоглядному, а найбільше – релігійному.

Не секрет, що за понад тисячолітню історію панування християнства на Русі десь глибоко в душі та свідомості ми все одно лишаємося язичниками. Язичництво живе у нас самих, наших звичаях, побуті, світобаченні, поведінці, вчинках, фольклорі, літературі тощо.

Дуже часто сьогодення ми так само звіряємо за аналогією з давноминулими часами, найчастіше – саме з цим духовним періодом нашої минувшини. А може, й проблеми й усі негаразди в нас нині від того, що колись відреклися від праотчої віри, то й митарствуємо отак між собою колишніми, справжніми, і собою нинішніми, підлаштованими до часу, ситуації, тілесних, на противагу духовним, потреб?

- У Вашій книжці відчувається дуже ретельна робота над матеріалом. Розкажіть, будь ласка, як Ви вивчали давньоруський побут, мову, соціальну систему? Ви викладач – не історії часом?

- За освітою я філолог. Зрештою, аби збереглися дотепер колишні історико-філологічні факультети, я, певно, був би випускником одного з них.

Оте відчуття ретельності, найшвидше, покликане до життя тривалістю творчої праці над книгою. Це трохи більше двадцяти років прискіпливої постійної роботи над собою і принагідної над текстом й виношування задуму.

За цей час опановано й опрацьовано чимало літописних і документальних джерел, досліджено особисто фольклор, говірку і звичаї тих місцевостей, які описані у творі, проштудійовано достатньо словників давньоруської та давньоукраїнської мов, праці Ізмаїла Срезнєвського, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, інших авторів.

Як результат - ця повість вдалася, і написана вона специфічною мовою, таким собі конгломератом давньоукраїнської й сучасної літературної мов. Усе інше, мабуть, інтуїція чи пам’ять роду – як хочете так і назвіть.

- Які книжки ви останнім часом читали? Що сподобалось, вразило?

- Попри те, що як читач я доволі перебірливий, читати доводиться багато - подекуди й не з "добровільного" вибору. Три роки поспіль у статусі почесного члена журі літературного конкурсу "Коронація слова" в анонімному режимі читаю по 20–25 романів - претендентів на лауреатство.

Найостаннішою на часі книгою не з обов’язку, а для душі, котру прочитав, отримавши безмір задоволення, в оригіналі, була книга білоруського автора Віктара Шніпа "Сабачыя гісторыі". Задумав навіть перекласти її українською.

Залюбки прочитав "Альтиста Данилова" Володимира Орлова. "Посмакував" текстом і сюжетом "коронованого" і справді талановитого роману Жанни Куяви "Нічниця". Перечитав уже "наспокійно" її ж "Із медом полин" і надзвичайно веселу, хоча й трагікомічну, книгу Зінаїди Луценко "Я, Миколайко…"

Зараз на робочому столі – "Львівська гастроль Джимі Хендрікса" Андрія Куркова. Чого запрагнеться надалі – сказати важко, бо це залежить і від настрою, і від внутрішньої духовної потреби, і ще від чогось такого, чого не описати словами.