Тарас Прохасько: Ми дозволили нашим героям і нашому світу жити далі

Попередня книжка Мар'яни і Тараса Прохаськів "Хто зробить сніг" (Львів, Видавництво Старого Лева, 2013) перемогла у конкурсі Книга року ВВС у 2013 році.

У продовженні пригод кротячої родини - "Куди зникло море" - йдеться про його крадіжку, а також про пошуки моря та його повернення до Букового лісу.

Один із авторів, Тарас Прохасько, розповів ВВС Україна про те, як старі герої почали жити своїм життям, а також про нових героїв, поява яких виявилася передбаченням письменників.

- Назва Вашої нової книжки - "Куди зникло море" - якось одразу привернула мою увагу, бо як для людини, яка народилася на морі, в Криму, цього року це питання має певне особисте забарвлення. Тому від самого початку для мене у продовженні кротячої історії був свій підтекст. Але для вас, як для авторів, про що ця книга?

- Коли є якийсь вигаданий світ, коли він сконструйований, вигаданий, і коли у ньому так багато усього, то у певний момент стає зрозуміло, що цей світ є значно ширшим, ніж його можна вкласти у будь-яку книжку. Це, напевне, звичайна практика, для тих, хто пише: щоб написати якусь історію, треба знати набагато більше від того, що зможеш викласти. І, якщо назвати це якось метафорично, чи поетично, чи ще якось штампово, герої починають жити своїм життям.

- Перша наша книжка ("Хто зробить сніг" - ред.) показала, що цей світ здатен до розширення, до розвитку. І ми побачили, що у цьому світі є надто багато для того, щоб створивши його, одразу ж притлумити. І вирішили: хай краще буде життя. І дозволили нашим героям, нашому світові жити далі.

- І історія із крадіжкою моря має хороший кінець - море було повернуто?

- Насправді ці асоціації із тим, що сталося з усіма нами, з тим, що сталося в Україні, з тим, що сталося у світовій геополітиці, це є чимось таким, що у певних вченнях називають "синхроном". Або просто збігом.

Бо коли ми придумували (другу книжку - ред.), то було ще далеко до усіх цих подій. Ця історія була задумана ще у вересні минулого року. Тобто не те, що до втрати моря чи частини моря, не те, що до війни, але й навіть до якихось радикальних змін чи до Майдану було ще далеко.

- Але я перевірила у "Хто зробить сніг", і там картина із морем вже висіла на стіні у Їжака. Тобто, коли Ви писали "Сніг", Вам вже було відомо продовження про "Море", чи Ви просто відштовхнулися від цієї картини?

- Відштовхнулися. Але це також підтверджує те, що я казав: створений світ є ширшим, ніж його можна вкласти у книжку. І про ту картину у першій книжці нічого не було ані згадано, ані написано.

- Проте вона вже була намальована, а ілюстрації - це частина Ваших книг.

- Так, вона вже існувала. От і виявляється, що особи, речі, явища мають здатність розширюватися і еволюціонувати. Так і з цієї маленької картини на одному малюнку у барі над Їжаком виникла ціла історія її зникнення і знаходження. І ілюстрації не були б такими органічними, якби Мар'яна не була співавтором кожного речення. Вона виступає у двох образах - автора тексту та ілюстратора. Можливо, саме тому все вийшло так гармонізовано.

- А що буде з тієї кабанячої банди, які "беруть, що хочуть" і "шугають, кого хочуть"? Вони якось еволюціонують?

- Бачите, тут стався ще один збіг. Коли ми почали писати цю книжку, то ця банда кабанів була просто якимсь штрихом, який є десь недалеко, але не безпосередньо присутній у житті кожного. А потому раптом посеред зими виявилося, що значення цієї банди у суспільному житті є значно більшим. Виявилося, що існують якісь "тітушки", які подібні на цих кабанів. Виявилося також, що ця реальність для дітей не є якоюсь далекою і чужою, і вона приходить до них із різних сторін.

Але зараз ми пишемо третю книжку, сподіваюся, що останню, і цикл завершиться. І там ми вже не згадуємо кабанів.

- Вони залишаться за річкою?

- Вони залишаться за річкою, і кращі з них матимуть прагнення виходити зі свого гетто, і дивитися, як буває на іншому березі, як влаштований інший світ. І навіть коли вони час від часу зроблять щось таке хуліганське, або щось поцуплять, то вони вже знатимуть, що жити можна і якось інакше.

- У нас виходить якась дуже доросла розмова про дитячу книжку. Але, з іншого боку, всі хороші дитячі книжки, принаймні мої улюблені, залишаються з нами на все життя. А як у Вас? Які Ваші улюблені дитячі книжки?

- Так само. І для мене, і для Мар'яни, автором №1 у цьому сенсі є Астрід Ліндгрен. Її книжки не обмежуються дитячою аудиторією. Взагалі, одне із найбільших відкриттів, які я зробив і як батько, і як людина, яка розмовляє з багатьма дітьми, це те, що з дітьми потрібно говорити на рівних. Діти все бачать, все чують, і ізолювати їх від різних явищ життя є неправильним і нездоровим.

Вони чекають відповідей і пояснень того, що відбувається. Дуже багато залежить від того, хто і як пояснить їм ці речі. Бо вони все одно отримають пояснення. Але від того, у який спосіб вони це зроблять, залежить все їх подальше життя.

- Чи важлива для Вас Книга року ВВС? Щось змінив для Вас цей конкурс?

- Звичайно, для будь-якого автора важливим є те, у який спосіб його помітили, бо книжок тепер є дуже багато, і багато книжок просто проходять повз увагу. І коли цю книжку, яка для кожного автора є найріднішою і найдорожчою, хоча б зауважили, то це вже є великим стимулом і підтримкою, знаком, що ти недаремно щось робив. Участь у конкурсі вже свідчить про те, що книжка не пройшла непоміченою. Разом з тим, говорити, що нагородження якоюсь премією однозначно є мандатом на правильність чи ідеальність, чи ще якісь суперлятиви, не можна.