"Підміна": жінки та діти у пошуках справедливості

Новий фільм Іствуда розповідає про реальні події, що трапилися 1928 року у Лос-Анджелесі, коли матір-одиначка Крістін Коллінз (Анджеліна Джолі) виявила, що поліція, під виглядом її зниклого дев'ятирічного сина, "повернула" чужу дитину. Аби приховати свій провал, поліція заручається підтримкою лікарів та психіатрів, які в один голос стверджують, що зниклий та знайдений хлопчик - одна й та ж особа.

Як і більшість фільмів Іствуда, "Підміна" постає драматичним та жорстоким видовищем, позбавленим напівтонів, а також будь-яких загравань із глядачем. Іствуд ніколи не приховує жорстокі сцени і не схильний закінчувати картини хеппі-ендом. Навіть якщо злочинці покарані, важко стверджувати, що перемогла хоч-якась справедливість: настільки страждання невинних неспівмірні з покаранням винуватців їх бід.

Сад добра і зла Клінта Ітвуда

Іствуд мріяв про режисерську кар'єру ще з часів роботи на телебаченні, де знімався у телефільмах та серіалах. Він був звичайним другорядним актором, аж доки не отримав пропозицію знятися в італійському вестерні режисера Серджіо Леоне. Спочатку Іствуд не виявив бажання зніматися у цьому, як він думав, сумнівному проекті, але як тільки прочитав сценарій, одразу відкинув усі сумніви. Історія базувалась на фільмі "Особистий охоронець" Акіри Куросави, який актор надзвичайно любив.

Це був 1964 рік, і стрічка мала назву "За пригорщу доларів". Роль найманця, який вирішує конфлікт між двома бандами, що тероризують маленьке містечко на Дикому Заході, принесла Клінтові Іствуду світову славу. Згодом він зніметься в інших двох частинах знаменитої трилогії Леоне: "На кілька доларів більше" (1965) та "Добрий, Поганий, Злий" (1966).

Леоне зміг відійти від застарілих стандартів вестерну, які ледь не поховали цей жанр наприкінці 60-х. Якщо класичні голлівудські ковбої зображалися як благородні та чесні люди, що сміливо б'ються з "червоношкірими" і місцевими бандитами, а свої справи залагоджують у чесному поєдинку "один на один", то жителі Дикого Заходу у фільмах Леоне - це справжні виродки без найменшого натяку на порядні вчинки та думки.

Участь у спаґетті-вестернах, а особливо роль Блондинчика із "Доброго, Поганого, Злого" остаточно закріпили за Іствудом славу "крутого мачо", і зробили його однією з найголовніших ікон вестерну, слідом за Джоном Вейном та Ґері Купером.

Наступною значною роллю Іствуда став поліцейський на прізвисько Брудний Гаррі із однойменної стрічки Дона Сіґела (1971). Цей фільм розповідає про детектива, який розчарувався у судовій системі і починає вершити правосуддя власноруч, став поворотним етапом у кар'єрі Клінта Іствуда. На знімальному майданчику "Брудного Гаррі" він спробував самостійно поставити кілька сцен під наглядом Сіґела.

Серджіо Леоне та Дон Сіґел стали справжніми вчителями Іствуда-режисера. Для його стрічок характерні та ж емоційна напруженість, драматичність та відвертість у сценах насильства, яка була і в них.

Іствуд розпочав свою режисерську кар'єру ще у 70-х, і багато знімав у 80-х, та справжнє визнання, разом із премією "Оскар", йому приніс вестерн "Непрощений". Цей фільм режисер присвятив своїм друзям та наставникам Серджіо Леоне та Дону Сіґелу.

Образ іствудівського героя почав формуватися вже у перших роботах. На відміну від свого друга Чарльтона Гестона, що до останнього тримався в образі "справжнього чоловіка" (навіть його Мойсей із фільму Сесіля Де Мілля 1955 року виглядає ледь не єврейським Джеймсом Бондом, до ніг якого падають дочки ізраїлеві та єгипетські), Клінт Іствуд завжди намагався дистанціюватися від такого образу.

Герої фільмів Іствуда - найчастіше одинаки, які схильні до саморуйнування ("Птах" (1988), "Непрощений" (1992). Часто його персонажі є жертвами несправедливості, людської глупоти і пихатості. Скажімо, Меґґі із "Крихітки на мільйон доларів" (2004) та Дейв з "Містичної річки" (2002) стають невинними жертвами обставин, а винуватці їх біди так і не отримують покарання.

Багатію із "Півночі у саду добра і зла" (1997) вдається безкарно вбити бідного художника-наркомана і переконати не лише присяжних і ціле місто, а й заїжджого нью-йоркського письменника у власній непричетності.

Загалом насилля подибуємо практично у кожному фільмі Клінта Іствуда, хіба окрім знаменитої мелодрами "Мости округу Медісон" (1995). Втім, вже у процесі її фільмування режисер публічно висловив сподівання якомога скоріше повернутися до любих його серцю убивств.

І справді, насилля у фільмах Іствуда існує як форма домінування сильного над слабким, нечесного над чесним, чоловіка над жінкою та дітьми. Більшість конфліктів у іствудівських стрічках провокують саме ті люди, які впевнені у власній непереможності та правоті і які здатні боротися за підтримання своєї пихи будь-якою ціною.

Серце матері

На щастя для фільму "Підміна", ініціатор проекту Рон Говард ("Ігри розуму") через брак часу не зміг особисто взятися за зйомки картини. Тому замість звичної халтури Говарда, ми отримали справжню іствудівську історію: самотня жінка, що втратила єдиного сина, протистоїть величезній корумпованій поліцейській машині Лос-Анджелеса.

Шеф поліції Джеймс Девіс (Колм Феоре) залякав усе місто за допомогою своїх бригад убивць, які щовечора вбивали незгодних із новими порядками, що встановив сам Девіс та його начальник - мер міста. Тих, кого неможливо було убити, відправляли у психічну лікарню на невизначений термін. Єдиним, хто насмілювався виступати публічно проти цього тоталітарного режиму, був пастор пресвітеріанської церкви Ґустав Бріґлеб (Джон Малкович). Саме він звернув увагу громадськості на випадок Крістін Коллінз.

Поліція, не бажаючи визнавати, що повернула матері не того хлопчика, спочатку підкуповує експертів, які одностайно ідентифікують дитину як "Волтера Коллінза", а потім кидає жінку до психічної лікарні, де вже знаходяться кілька таких жертв поліцейського свавілля.

Пастор Бріґлеб знаходить можливість визволити Крістін та інших в'язнів лікарні і знаходить їй хорошого адвоката. Ціле місто повстає проти мера та шефа поліції Дейвіса. А коли згодом стає відомо, що неподалік діяв маніяк-убивця дітей, який і викрав Волтера, корумповані посадовці сідають на лаву підсудних. Якби не їхня самовпевненість у припиненні пошуків, Волтер та ще двадцять по-звірячому убитих дітей могли б вижити.

Загалом, у "Підміні", жінки та діти - найбільш упосліджені персонажі. Їм майже ніхто не вірить, їхні свідчення навіть не хочуть слухати "серйозні" поліцейські. Та якби не наполегливе бажання юного кузена маніяка зустрітися із детективом, то убивця залишився б на волі.

А якби Крістін Коллінз погодилась на "підміну", чи "зламалась" у психушці, то Лос-Анджелес ще довго б потерпав від свавілля поліції та мера. Її син Волтер проявляє справжній героїзм, коли повертається за своїм другом, що застряг у курнику, де їх утримував збоченець.

І все ж доволі похмурий фільм Клінта Іствуда не має щасливого завершення, адже Крістін так і не знайшла остаточних доказів на користь того, що її син живий або ж мертвий. Вона продовжувала жити з надією колись знову побачити Волтера.

Зображуючи історію цієї жінки, Іствуд детально зображує усі "кола пекла", які вона проходить: тупе нерозуміння поліції, садистську насолоду медперсоналу психлікарні, що мучить своїх пацієнтів. Також ми стаємо свідками убивств дітей та повішення маніяка у в'язниці. Та, парадоксальним чином, насилля у стрічках Іствуда є "антинасильницьким", адже воно відкриває усю огидну сутність тих, кому слугує засобом для "переконання" та домінування.

Оцінка фільму "5" з "5"

Автор дякує кінотеатру "Київ" за допомогу у підготовці статті

Автор - Анна Купінська