Зізнання мами

"До мене зараз часто приходять 4-5 річні пацієнти. Вони розумніші, ніж я. Але у них дуже серйозні неврози". Таке мені розповідала дитячий психолог Валерія Кукса. Її колеги теж неодноразово зазначали, що через намагання сучасних мам втиснути в дитячий мозок всі свої й чужі знання, маленькі пацієнти у психологів уже не рідкість.

Кількарічні "ходячі енциклопедії" не володіють багатьма елементарними соціальними навичками, вони не вміють гратися з однолітками і не пристосовані до життя у соціумі. Зате вони - "вундеркінди".

Зізнаюсь чесно, я колись теж захоплювалась усілякими методиками раннього розвитку. Щойно народився син, швиденько скупила книжки про методики Домана, Монтесорі та їхніх колег.

Начитавшись Масару Ібуки "Після трьох уже пізно", я остаточно переконалась у тому, що з дитиною потрібно активно займатись. І якщо я не лінуватимусь, мій син виросте генієм.

Благо, у мене це захоплення раннім розвитком швидко пройшло. Щойно я помітила, що попри намагання дуже обережно вчити дитину, маля все ж більш нервове і неспокійне, ніж його однолітки, я почала просто з ним гратися без усіляких заморочок на кшталт "бачиш, а це цифра 3".

РЕКЛАМА:

Тепер мені здається, що вся ця метушня з раннім розвитком серед мам якась епідемічна. Агенції з підбору персоналу спеціально на курсах вчать методикам, щоб новоспечені Мері Поппінс могли гордо заявляти клієнтам, що вони прекрасно знають, що робити з вашою дитиною.

А кількість центрів раннього розвитку, які обіцяють навчити ваше чадо всьому на світі за суму у кілька десятків гривень за заняття, починає лякати. У гонитві за високим IQ (ну, звісно, у нас же інформаційний вік, головне для дитини - знання), батьки забувають приділяти дитині свій час.

Значно легше відвести карапуза на курси, де його вчитимуть, ніж самостійно вигадувати якісь ігри. І совість спокійна, і гордість розпирає за своє надрозумне чадо, і сам не напружуєш голову.

Пригадую, під час підготовки матеріалу про психологію гри дітей із іграшками, спілкувалася з багатьма дитячими психологами. Найбільше запам'яталась фраза голови Дослідницького центру "Ігрова лабораторія Fisher-Price" Кетлін Альфано.

Людина, яка займається розробкою усіляких розумних іграшок, щиро зізнається: сучасні діти не розумніші за тих, які були двадцять років тому.

"Б'юсь об заклад, що якщо дати ту ж (відео-) камеру дитині такого самого віку 10 років тому, вона робила б із нею те саме. Я бачу нинішніх півторарічних дітей, і пригадую тих, які були у цьому віці 10 років тому і - те саме", - сказала тоді пані Альфано.

Кетлін Альфано (на фото справа) стверджує, що нинішні діти не відрізняються від дітей 20-30 років тому. Просто у них інші, розумніші і сучасніші, іграшки. Тому малюки видаються дорослим такими геніями
А тепер увага - запитання на здогадливість. Де живуть діти, які встановили рекорди з зовнішнього тестування? Правильно! У регіонах. А не в Києві з його просунутими методиками розвитку, якими тутешні мами переймаються багато років.

Олена Даньків, яка набрала максимальну кількість балів (200) з чотирьох предметів тестування, живе у місті Долина, що на Івано-Франківщині. Все, що сказала мати журналістам, було: "Вона спокійна дитина. Ми навіть хотіли, щоб вона була більше такою - жвавішою, войовничою. Але вона відрізняється спокійним характером".

Минулорічна рекордсменка Ірина Ганусевич - із Чернігова (дівчина набрала максимум балів із 3 предметів).

Усе це, звісно, не означає, що в столиці живуть дурніші діти. Просто для "вирощування генія", як це модно писати у книжках раннього розвитку, недостатньо показувати дитині слайди з інформацією. Не менш важливу роль відіграє емоційний і соціальний розвиток дитини, зрештою, генетична спадковість.

Поблизу мого будинку розташований один із центрів раннього розвитку дитини. Щоб знати, чого і як там навчають дітей, ми записалися на пробне заняття. Дітей у групи брали з двох років, моєму сину був 1 рік і 8 місяців. Під час 40 хвилин цього заняття вчитель просила сина називати букви і фігури, літери, кольори, розміщувати предмети "на, під, у" склянку і так далі.

Син все називав, але при цьому ганяв по кімнаті і зривав зі стіни вивіски, розкидав іграшки. Словом, поводився так, як нормальна дитина, яку абсолютно не цікавлять ці дорослі запитання.

Тренер не запропонувала йому якусь рольову гру, вона не пробувала встановити з ним якийсь мовленнєвий контакт. Запитання стосувались абсолютно конкретних навичок і знань, які вимірюються кількістю завчених цифр.

Більше у цей центр і в інші ми не ходили. Я знаю, що є такі, у яких батьки разом із дітьми і тренером просто граються разом. Складають пірамідки, малюють, бігають. А батькам пояснюють, що треба вміти слухати своє чадо, бути для нього цікавим, розуміти, що хоче дитина і що її турбує.

Принаймні у цих центрах вчать гратися з дитиною, і в цьому є їхня користь. Адже усі психологи в один голос кажуть: головне - увага і любов мами, яка охоче грається зі своїм дитям, розповідаючи при цьому щось цікаве. І ті ж таки психологи просять не вимагати від дітей надто багато, а дати малюку самостійно розвиватися так, як це заклала природа.

А не так, як собі вирішила мама, яка вірить, що "після трьох уже пізно".

Реклама:

Головне сьогодні