Про Церкву Христову

Аналітичні дані, соціологічні опитування майже в унісон кажуть, що українське суспільство чи не найрелігійніше в усій Європі. За тими ж даними близько 90% українців вважають себе віруючими людьми, ототожнюючи себе з певною конфесією, або залишаючись позаконфесійними.

В той же час в Україні є ще цілі покоління людей, які зростали без Бога і будь-якої церкви. За короткий час Україна зайняла всі лідируючі позиції у міжнародних рейтингах про хабарництво та корупцію та інші аморальні діяння, які відтворені в кримінальному законі. На одній із народ перед черговим Міжнародним днем боротьби з корупцією, тодішній президент Віктор Ющенко висловився, що Україна суттєво погіршила свій рейтинг доброчесності, і з 99 місця у 2006 році скотилася до 146 - у 2009. Мусимо також визнати, що Група держав Ради Європи проти корупції (GRECO) майже прописалася в Україні.

Залишимо на потім детальні пошуки такого різношерстого і ніби не поєднуваного українського ноу-хау. Хтось скаже, що пояснення треба шукати у відсутності у нас еліти та інтелігенції. Може, і правда, "адже бути елітою - це не лише піти до школи навчитися читати, писати, трошки думати й мати високу освіту".

Правда, на жаль, що наша ситуація може бути спричинена і тривалим системним нищенням всього, що пов'язано із Богом. Декрет про свободу совісті, церковних та релігійних товариств, який Рада Народних Комісарів прийняла 20 січня (20 лютого) 1919 року, вже історія, але його наслідки - нинішня очевидність. Нагадаю, що за ним церква на ціле століття була відокремлена від держави. Тоді було і визначено, що зі всіх офіційних актів будь-яка вказівка на релігійну приналежність чи неприналежність скасовується.

Тим самим декретом забезпечувалося вільне виконання релігійних обрядів, оскільки, як тоді було модно пояснювати, вони не порушували громадського порядку, не супроводжуються посяганням на права громадян та Радянської Республіки. Але державні та інші публічно-правові громадські події вже перестали супроводжуватися релігійними обрядами чи церемоніями (насамперед, йшлося про шлюб).

Цим самим декретом була відмінена і релігійна клятва та присяга. Натомість в окремих випадках держава передбачила урочисту обіцянку. Право реєструвати акти цивільного стану отримала державна влада, зокрема відділи запису шлюбів та народжень. Ніхто не міг, через свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх громадянських обов'язків.

Правда, винятки дозволялися в кожному окремому випадку за рішенням суду. Декретом школа відокремлювалася від церкви. Більше того, було заборонено викладання релігійних наук у всіх державних закладах, а також приватних, де викладали загальноосвітні предмети. Громадянам залишили право навчати і навчатися релігії у приватний спосіб. Тоді ж церковні та релігійні товариства втратили право володіти власністю. Окрім такого, такі громади не мали права юридичної особи, а все їхнє майно ставало народним надбанням.

У суверенний період Держава до Бога, релігії та церкви ніби й покращила своє ставлення. Маємо Конституцію України із преамбулою "усвідомлюючи відповідальність перед Богом...". Отримали громадяни України право на свободу світогляду і віросповідання.

Державні мужі та жони на великі християнські свята привселюдно в храмах із народом, причому зі всіма і відразу. Блаженніший Любомир про таку конфесійну відданість висловився більше, ніж конкретно: "Якщо хочете помолитися з нами, то, будь ласка, але ось цих гостинних нападів під час Літургії не потрібно".

Прикро, правда, але і надалі церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Чомусь і нині жодна релігія не визнається державою як обов'язкова, хоча та ж держава визнає, що українська культура майже на сто процентів християнська.

Очільник греко-католиків Блаженніший Святослав на своїй першій прес-конференції, відповідаючи на запитання про взаємини Церкви із державною владою відповів так: "Я є громадянином України, я маю обов'язок поважати свого президента. Але, з іншого боку, сподіваюся, надіюсь і хочу бути переконаний, що Президент поважатиме й мене".

Молодий Глава УГКЦ, очевидно, мав на увазі не тільки себе як греко-католика. Його відповідь слід, певно, трактувати як повагу Державою насамперед християнства та християнських цінностей, бо Господь творив одну Церкву, а не багато конфесій. В тому числі і для моєї Держави!

Приємно визнавати, що зі сторони держави нарешті є розуміння Божої природи людських прав. Правда, лише частково і таке усвідомлення відбувається преповільно. Поки що Держава Україна переглянула свої рішення в частині права на життя, і хочеться вірити, що переглянула, що називається, назавжди. Я про смертну кару, яку було введено Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 липня 1961 року відповідно до союзних Указів. Доповнення стосувалося виняткової міри покарання, зокрема, застосування смертної кари у вигляді розстрілу.

Тоді було передбачено, що в майбутньому відбудеться повне її скасування. Радянський кримінальний закон передбачав, що як виняткову міру покарання застосування смертної кари у вигляді розстрілу (допускалося за зраду батьківщини, шпигунство, терористичний акт, диверсію, бандитизм, виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинені у вигляді промислу, розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах та за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах).

Смертна кара могла бути застосована щодо особливо небезпечних рецидивістів та осіб, засуджених за тяжкі злочини, які тероризують у місцях позбавлення волі ув'язнених, що стали на шлях виправлення, або чинять напади на адміністрацію, або організовують з цією метою злочинні угруповання, а також беруть активну участь у таких угрупованнях.

Тодішній кримінальний кодекс навіть був дещо гуманний і передбачав, що до смертної кари не можна було засуджувати осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, та жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

Прикро визнавати, але в новітній Українській Державі в Особливій частині Кримінального кодексу України було передбачено застосування смертної кари як виняткової міри покарання за особливо тяжкі злочини. Навіть після прийняття Конституції України. Правда, злочинів для такого стало менше: виняткову міру покарання застосовували за посягання на життя державного діяча; посягання на життя представника іноземної держави; за диверсію; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку.

І тільки 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України постановив рішення, за яким положення Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України.

Адже, як показує світовий і вітчизняний досвід, смертна кара не може бути виправданою і як ефективний засіб у боротьбі із злочинністю. Більше того, протягом майже 40 років (з часу набрання чинності Кримінальним кодексом України - 1 квітня 1961 року) кількість умисних вбивств зростала, незважаючи на застосування виняткової міри покарання.

Демократичній та правовій Україні направду розходиться, щоб її громадянин у повній мірі усвідомлював свої соціальні права та соціальні обов'язки. Блаженніший Любомир (Гузар), який прожив 46 років не в Україні, багато чого не розуміє і нині. Шукаючи відповіді на певні дії як держави, так самої людини, Блаженніший Любомир заглиблюється в нашу недавню історію. Це правда, що радянська влада хотіла, щоб людина розуміла, що то держава для неї і Бог, і Держава.

Держава, заохочуючи чи то орденом, чи медаллю, переслідує, певно, мету, щоб людина забула, що вона Людина, і всьому надалі завдячувала саме Богові, бо, як слушно висловився вже нинішній Глава УГКЦ Святослав (Шевчук), "кожен з нас народжується людиною, але потім все своє життя має ще ставати нею". Це смішно, але така "заслужена" людина надалі більше пам'ятає про заслуги від держави!

Особливу місію в такому нелегкому труді має Церква. Православні і греко-католицька. Решта церков, які служать не менш щиро своїм вірним. Кожна Церква застановляється, в якій спосіб їй провадити новітнє просвітництво.

В Українській Греко-Католицькій Церкві, наприклад, прижилися суспільні дні. Це позичена з Європи добра традиція, яка за мету має збудити соціальну свідомість у народу. Щоб люди усвідомлювали у повній мірі свої соціальні права та соціальні обов'язки.

Направду, за змістом Церква і Держава - слугині своєму народові. Правда, Церква ще й посередник, чи, правильніше - контактер між владою і народом. Такий собі зв'язковий, який повинен щоразу нагадувати в різний спосіб обом сторонам, що Держава зовсім не ворог. Народу насамперед.

Про поширення впливу тієї чи іншої церкви можна говорити по-різному. І навіть, по-грізному, себто, зовсім не по-Божому. Можна згадувати канонічну територію і всіляко протистояти православній церкві на заході України, а греко-католикам у Донецьку чи Криму.

Митрополит Іларіон Алфеєв, який є відповідальним за Відділ зовнішніх церковних стосунків Московського Патріархату, роздумуючи про церковну опозиційність, висловився так: "Ми не мусимо боротися з ісламом в Європі. Але мусимо боротись за силу християнства. Ми не хочемо проти абортів виступати, але боротись за людське життя. Ми не так хочемо воювати проти викривленого ставлення до християнства, але хочемо боротись за традиційні християнські євангельські вартості, які Христова Церква з апостольських часів несе сучасній людині".

І нині треба пояснювати Божу підставу людських прав. Роботи на цій ниві є для кожного: для Людини, і для Держави!