Антидискримінаційна експертиза шкільних підручників: чим нас лякають та чи варто боятися
Якось син прийшов зі школи засмученим через завдання у підручнику з англійської мови.
Завдання було таким: "Розкажіть, в яких країнах ви були з батьками як туристи". А він не був у жодній.
Завдання засмутило не тільки його, а і мене через те, що сім’я з двох працюючих батьків та їхніх дітей не може раз на рік відпочити навіть в Україні, не кажучи вже про закордонні подорожі.
Я свідома, що існує нерівність, що світ неідеальний, несправедливий і дитина рано чи пізно зіштовхнеться з цією несправедливістю у житті.
Але я не хочу, щоб шкільний підручник унормовував цю соціальну нерівність та несправедливість.
Прочитала методологію антидискримінаційної експертизи, за яку зараз критикують МОН.
Аналізується текст та ілюстрації на предмет наявності дискримінаційних (у тому числі стереотипних) положень (зображень) за ознаками: раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками.
Тобто антидискримінаційна експертиза стосується різних проявів дискримінації та упереджень.
Світ довкола нас існує у мові, тому змінювати мову означає змінювати світ.
Власне для цього призначена антидискримінаційна експертиза шкільних підручників.
Через мову та ілюстрації підручників у дітей складається картина світу, в якій немає місця людям з інвалідності, де люди похилого віку немічні та пасивні, де дівчата та жінки готують та прибирають, а хлопчики та чоловіки роблять відкриття та будують кар’єру.
Критика антидискримінаційної експертизи стосувалася "знецінення повноцінної сім’ї, батьківства і материнства" та "гомодиктатури".
Йшлося й про рекомендації експертного висновку замінити слова "батьки" на слово "рідні" у завданнях: "Разом із батьками складіть розпорядок дня вашої родини" або "Разом із батьками обговори, де можна гратися".
Рекомендації були інтерпретовані як пропаганда одностатевих взаємин, прояви "гомодиктатури".
Другий чинник критики антидискримінаційної експертизи пов'язаний з гендерною складовою.
Спільним та поширеним аргументом "проти" є уявлення про гендерну рівність як руйнацію біологічних відмінностей між статями та загрозу сім’ї, дітям та народжуваності.
"Рідні" замість "батьків": знецінити сім’ю чи почути дитину?
Уявімо, що за цим підручником навчаються різні діти: яких виховують тільки мама чи тільки тато, які виховують в інтернатних закладах, діти, яких виховують бабуся з дідусем або інші родичі.
Якими будуть їх почуття? Не треба моралізувати, мовляв, чого батьки розлучилися та не зберегли сім’ю, або чого поїхали на заробітки та дітей залишили з бабусею.
Критикувати легко, коли це не ваше життя, і далеко не всі ці обставини є наслідком "неморальної" поведінки, якщо їх інтерпретувати в дусі кризи інституту сім’ї.
Скажімо, у країні, де йде війна, смерть одного з батьків є жахаючою реальністю для більше ніж 2 тис. українських дітей.
Чудово, коли у сім’ї є тато, мама та всі щасливі. Сім’я дає людині турботу, тепло та унікальну підтримку.
Але багато дітей в Україні з різних причин проживають в "неідеальних" сім’ях, які ми вважаємо такими нерідко тільки за ознакою "комплектності" батьків.
Скажімо, звично називаємо сім’ї "неповними", не беручи до уваги, що щастя у таких сім’ях може бути більше, ніж у "повних".
Що означає згадати про таких дітей у шкільних підручниках: зменшити їх страждання або "знецінити повноцінну сім’ю"?
Йдеться не про поодинокі випадки, а принаймні про:
1 млн. 80 тис. сімей, де є діти, які не мають одного чи обох батьків (за даними обстежень Державної служби статистики 2016 р.)
106 тис. дітей, які виховують в інтернатах
2038 дітей, батьки яких загинула в АТО
щонайменше 200 тис. дітей, які мають одного чи обох батьків, які працюють за кордоном.
Чим нас лякають: "Ми вимираємо".
"В Украіні чисельність населення скорочується просто катастрофічними темпами. За останніми даними, нас вже тільки 42 мільйони. Гендерна ідеологія руйнує сім'ю як оплот любові, безпеки, надійності, захисту, розуміння і духовного тепла" – пише пані Турчинова, декан Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, з колонки якої почалась гаряча суспільна дискусія.
Чисельність населення дійсно скорочується в усіх європейських країнах, незалежно від культурних традицій та статусу гендерної політики.
Дискусії довкола загроз гендерної політики зіперто на пошук простих відповідей на складні запитання про те, чому сучасна сім’я змінилася та хто "винен" у демографічній кризі.
Низька народжуваність – один з чільних аргументів проти гендерної рівності. Мовляв, прагнення жінок до самореалізації у професії, відмова від їх "головного призначення" є одним із чинників цієї кризи, а політика гендерної рівності тільки її поглибить.
Не занурюючись до складних процесів індустіралізації та демографічних переходів, обмежусь тим, що суспільство змінюється і сім’я змінюється разом з ним.
Очікувати, що у мінливому (постіндустріальному, цифровому тощо) світі, люди будуть жити так само як і сто-двісті років тому означає жити в світі ілюзій з надією на "повернення до традицій".
За зниженням народжуваності стоять складні процеси змін самого суспільства, і вага "чайлд-фрі" (до слова, їх в Україні близько 1%), одностатевих партнерств чи жіночої емансипації тут незначна.
Принаймні, чоловіки в Україні так само орієнтовані на малодітність, як і жінки, тож звинувачувати виключно жінок за їх небажання народжувати на користь кар’єрним амбіціям – нелогічно.
Очевидно, що важать інші фактори – як для жінок, так і для чоловіків.
Чим нас лякають: "стирання біологічних та соціальних відмінностей між жінками та чоловіками".
Біологічні відмінності між жінками та чоловіками існують, і розуміти гендерну рівність як формальне зрівняння статей – дуже і дуже спрощено.
Скажімо, жінки народжують дітей і вони їх вигодовують, а чоловіки цього робити не можуть.
Питання у тому, як ці біологічні відмінності використовують у суспільстві для створення соціальних нерівностей та обмежень для самореалізації.
Зрозуміло, чому існує декретна відпустка та багато мам доглядають дітей віком до 1 року, бо це час грудного вигодовування.
Але суспільна система працює так, що на батьківські збори навіть вже у старшій школі ходять переважно мами, а серед вихователів дитячих садочків – чоловіків одиниці. Що біологічного у цьому?
Чому в усіх країнах світу жінки годують грудьми та доглядають немовлят, але кімнати для годування у публічних просторах та спокійне ставлення до депутаток та депутатів, які приходять на роботу з дітьми, є саме у країнах з розвиненою гендерною політикою?
Хіба це схоже на нівелювання біологічних особливостей жінок, неповагу до материнства та до сім’ї?
Як приклад, що очевидно її обурив, пані Турчинова наводить експертну критику малюнка з підручника, де зображені стереотипні ролі жінок та дівчат як відповідальних за догляд за дітьми.
Важко не помітити, що світ мінливий, він вже змінився та продовжує змінюватися.
Можна цього не помічати, можна і далі писати підручники, спираючись на суспільні уявлення початку ХХ століття та створювати ще більший розкол між освітою та життям.
Найсуттєвіші зміни відбуваються з гендерними взаєминами.
Багато жінок працюють тільки мамами (а материнство є репродуктивною працею), багато чоловіків є "годувальниками" у сім’ях.
Багато хто з них вважає такий стан речей цілком нормальним і вони щасливі.
Але так само багато сучасних чоловіків йдуть у відпустку по догляду за дитиною, щоб бачити як вона зростає та радіти від емоційних зв’язків з нею, багато жінок успішні в політиці, науці та бізнесі.
І вони теж мають бути щасливі. Але так буває не завжди, бо не всі роботодавці погодяться з вибором чоловіка "піти у декрет".
Зрештою, знайдеться чимало чоловіків та жінок, які скажуть, що це "не чоловіча справа".
Отже, річ у виборі, повазі до цього вибору та до людської гідності.
Замість цього, щоб формувати таку повагу, світ у шкільних підручниках одноманітний та стереотипний.
Перегляд стереотипів у шкільних підручниках не означає примусити дітей займатися нестереотипними заняттям, не означає примусити дівчат робити меблі, а хлопчиків вишивати бісером.
Це означає дати дітям можливість обирати, спираючись на власні смаки та вподобання, а також поважати цей вибір без остракізму та приниження.
Може, не "зрівняння" чоловіків та жінок, а принцип соціальної справедливості як основа гендерної політики, пояснює, чому в Швеції рівень високої материнської зайнятості сполучений з високим рівнем народжуваності.
Ба більше – рівень зайнятості мам з двома-трьома дітьми вищий за рівень зайнятості мам однієї дитини.
Там жінки активно працюють та народжують двох-трьох дітей.
Натомість у так само заможній, але значно традиціоналістичній Німеччині з її панівною сімейною моделлю "чоловік-годувальник", рівень народжуваності є нижчим за Україну та навіть за середній у Європі.
Не стверджую, що гендерна рівність спричиняє високу народжуваність, але сумніваюсь, що політика гендерної рівності є чинником демографічної кризи та загрозою для сім’ї.
Інакше ми б мали прямий зв’язок: "сильніші традиції – вища народжуваність", "слабші традиції – нижча".
Звичайно, не беру до уваги країни, що переживають демографічний вибух, чи країни, в яких жінкам лише нещодавно дозволили отримати водійські посвідчення, бо навряд чи у таких країнах захотіли б жити навіть прихильники "традиційних цінностей".
Приклад Скандинавських країн свідчить про тісний та плідний зв'язок гендерної політики і створення суспільства дружнього до сім’ї та дітей.
Варто тільки поглянути на облаштування публічних просторів в Україні з її "традиційними" цінностями та Швеції з її "нетрадиційними".
У першому випадку дитина часто викликає роздратування за межами дитмайданчику, облаштованих місць для сповивання чи годування годі й шукати.
У другому випадку дитина – повноцінний член суспільства, а публічні простори облаштовані для зручності сімей з дітьми.
Інші складові сімейної політики, як-то стан дитячих садочків, дитячі кімнати на роботі та систему батьківських відпусток в Україні та Швеції навряд чи взагалі можна порівнювати.
Тут йдеться не лише про можливості країни, а й про цінності.
Про сімейні цінності, які не просто декларують та проголошують значущими, а реально втілюють у життя.
Я підтримую антидискримінаційну експертизу шкільних підручників, тому що вона не просто змінює тексти підручників, вона змінює світ, робить його уважнішим до почуттів дитини та чутливішим до питань соціальної несправедливості.
Олена Стрельник, докторка соціологічних наук, авторка книги "Турбота як робота: материнство у фокусі соціології", спеціально для УП. Життя
Титульне фото: Racorn/Depositphotos