У якому напрямку реформувати вищу освіту в Україні?

З середньою школою усе зрозуміло. Треба забезпечити вал – усі повинні мати середню освіту.

Як це важко зробити в ринковій економіці, ми знаємо на прикладі розвинутих країн. Там основна проблема – проблема якості – часто вирішується за рахунок вливання у початкову і середню освіту недосяжних поки що для нас коштів.

А що дає вал у вищій освіті?

А усе те що ми маємо.

За радянських часів в СРСР інженерів було більше, ніж в усьому іншому світі. Їх чисельність весь час зростала, але їх увесь час недоставало.

Те саме з лікарями і багатьма іншими випускниками вишів, які часто йшли працювати не за спеціальністю, як і випущена продукція підприємств відправлялась на склади.

А зараз хіба не так?

Але ж був і Корольов і Глушков, і Амосов. І хіба таких немає зараз в інших країнах і у нас сьогодні?

А олімпіади?

А наші інші IT-спеціалісти? Хіба це не випускники наших вишів?

Тільки тут ось яка хитрість, щодо наших вишів – чисто математична – чим більший вал, тим більша вірогідність (маючи здібний народ і хоч якусь середню освіту) натрапити на майбутнього Корольова, Глушкова чи Амосова.

Тому в СРСР виші, за дуже малим винятком, завжди фінансувалися хоча і за залишковим, від зброярень, принципом, але усе більше й більше.

Економічний крах СРСР був викликаний, зокрема, і цим – валовим характером соціалістичної економіки.

Саме вал забезпечує процвітання вишу радянського типу, коли держава напряму фінансує виші – чим більше студентів, тим легше викладачам відбирати здібних.

Так формуються і науково-педагогічні школи, створюючи видимість якісної вищої освіти загалом.

Хоча за потоками і годинами навантаження і тут багато що втрачається. Найперше, наука.

Потерпають і студенти, і викладачі. Перші самостійно не можуть вибирати і планувати ні темп навчання, ні реально вибирати курси, змінюючи, якщо треба, напрямки підготовки. Важко знайти "свого наставника", як і викладачу "свого студента".

Саме така система фінансування обумовлює систему оплати праці викладачів, в основі якою кількість відпрацьованих годин (як в середній школі) – конвеєр є конвеєр.

І саме для цього була придумана суто радянська назва – держзамовлення – суцільна фікція в умовах ринку.

Але саме це визначає і потокову систему організації навчального процесу і усі його негаразди, коли розклад затверджується на рівні проректора, а відступ від нього карається як найбільш неприпустиме правопорушення.

Питання "Скільки у вас годин?" просто не розуміють викладачі західних вишів. У них оплачуються курси і дисципліни обов’язкові і не обов’язкові.

Причому коли і у якого викладача (зрозуміло у певних межах) вчитися, знову-таки, вибирає студент. Якщо він не складає якийсь предмет, ніхто його не виганяє. Просто наступного чи будь-якого року він проходить (може у іншого викладача) той самий курс і складає іспит чи залік. Болонська система розрахована саме на це.

Єдине що – гроші за контрактом (від держави, спонсорів і взагалі кого завгодно, включно з самим вишем) не так легко отримати.

Але можливо і всі ці джерела реальні. Там нікому не спаде на думку випробовувати терпіння спонсора – не отримав повноцінний диплом за п’ять, припустимо, років – шукай іншого спонсора, якщо це, зрозуміло не твій батько-мільярдер.

Можна і самому заробити, але тоді треба буде поєднувати роботу з повноцінним навчанням, яке може продовжуватись хоч до пенсії.

Проблеми відвідування занять студентами не існує. Пропустив певну їх кількість – тебе просто викреслюють зі списку відвідування того лекційного потоку (назва таж, а суть інша) чи тієї семінарської групи, куди ти сам записався на цей семестр.

Соціальна функція держави може полягати в тому, щоб дати більше часу вразливим верствам – не п’ять, скажімо, а сім років для повноцінного навчання і складання предметів.

У вишів у яких є студенти тому завжди є гроші. На науку від держави не просять, хоча це одне з основних джерел надходження коштів, а бюджет найбільш потужних університетів можна порівняти з бюджетом цілої України.

Був у нас, правда, один виш, де з самого початку його заснування усе було дуже схоже.

Приблизно як в Оксфорді, тільки в значно менших масштабах (і своє "власне ЗНО" і викладачів цінували за професійність...).

Але оскільки це був маленький острівець у морі радянської системи освіти, було дуже важко виживати.

Але після того, як його ректор побував міністром освіти і науки та замість того, щоб цей взірець взяти за основу перетворення усієї вищої освіти України, усе зробили навпаки.

Точніше, як у нас ведеться, наполовину. В країні запровадили ЗНО, а виш перевили на державне утримання і зрівняли з іншими.

ЗНО дійсно для України неабияке досягнення, хоча тепер студенти, щоб відповісти на поставлене викладачем питання не піднімають голову, щоб подумати, а опускають її, шукаючи вже готову відповідь в конспектах чи гаджетах.

Але ж тепер і через міністерство чи ректорат стало важче влаштувати своїх чад черговим "слугам народу", хоча знаючи винахідливість цих "слуг" і у цьому закрадаються сумніви.

Тому згаданий міністр, добившись повноцінного державного фінансування свого колишнього вишу, зробив йому ведмежу послугу. Хоча і не зразу, а поступово, той перетворюється на звичайний "радянський" виш з усіма його негараздами, хоча і в менших масштабах.

І щоб цього не було, здається і треба небагато зробити – створити (схоже з тим, як це вже зроблено в Мінздраві), незалежне агентство, яке б на основі ЗНО і аналізу ринку праці видавало б гранти, заключаючи з майбутніми студентами контракти.

Студент, прийшовши з грошима у виш, може мати ще й контракт з ним, обумовивши з його боку якісне навчання і прийнятні йому умови.

Зважаючи на це студент, мабуть таки не зразу, але безумовно стане найкращим контролером якості освіти.

І не треба буде створювати якусь державну агенцію по якості з незрозумілими функціями і не аби якими корупційними ризиками. Не даремно навколо посад там ще й досі точиться неабияка боротьба.

Тоді ректорат і деканат опікувались би і цими умовами і якістю, переклавши змістовний бік на кафедри, які і повинні вирішувати, приміром, які курси читати для тієї чи іншої спеціалізації чи кого взяти на роботу для читання цього курсу.

І конкурс на кафедри, сьогодні здебільшого фіктивний, стає реальним.

Можна, зрозуміло, орієнтуватись і на науково-педагогічне звання чи наукову ступінь, але за неї спеціально як правило не доплачують.

Платити, як в усьому цивілізованому світі, треба за зміст курсу й ім’я в освітянсько-наукових колах.

Тоді не буде питання, як порівняти годину всесвітньо відомого вченого і початківця, який вперше прийшов в аудиторію.

Тоді і публікації – необхідна і природна умова (треба щоб тебе знали фахівці), а не як у нас – формальність, по кількості і джерелах, де ця публікація з’являється.

Захист відбувається не за принципом "година сорому і усе життя в шоколаді", а у колі вибраних, часто самим пошукувачем, спеціалістів... Але це вже інша, мабуть ще більш болюча тема – наука в Україні.

У нас же основне завдання ректора – вибити кошти. А для цього треба, окрім зв’язків у міністерстві, отримати певну категорію вишу, для чого створити якомога більше своїх рад по захисту, щоб мати певну кількість докторів-професорів і кандидатів-доцентів.

Головне, щоб претенденти не були вже зовсім ідіотами і мали певну кількість у певних джерелах опублікованих праць. Що це коштує усе дорожче – нікого не хвилює.

Є гроші, зв’язки і хоча б трохи наглості – захистишся. У крайньому випадку текст тобі напишуть, знову-таки за гроші. Якщо у нас Янукович зміг стати доктором-"проффесором", то багато хто зможе. Академіком він просто не встиг стати.

А що зараз змінилось? У цій системі найвищий пілотаж адміністративно-бюрократичного хисту – добитись у міністерстві професорського звання і без захисту докторської...

Натомість головний біль декана заробляти додаткові до державного фінансування кошти, зокрема на контрактниках.

А, зрозуміло, не наукою, як в Оксфорді – яка наука у таких злиденних умовах, щодо оснащеності?

І тому, слідуючи модним трендам, щоб привабити абітурієнтів, придумуються екзотичні для вишу спеціалізації, які часто не мають нічого спільного з його профілем.

Через що в суто технічних вишах з’являється факультети соціології, економіки чи права, а прийом на власне інженерні чи фізико-математичні спеціальності катастрофічно падає.

Ще один головний біль деканів і зав кафедрами – забезпечити наявний контингент викладачів годинами. Вирішується це просто – ліквідуються курси як правило не дуже лояльних і придумуються курси своїм.

Мінімізуються години викладачів інших факультетів і кафедр і роздуваються свої. Таким чином вбивається суть університетської освіти, хоча назватись університетом воліють усі, щоб отримати більше державного фінансування.

Аж до колишніх ПТУ (з середньою проф..-тех освітою свій головний біль).

Один з технічних вишів зі спеціальності явно не технічної і закінчував наш теперішній президент. Тому, ставши успішним бізнесменом, може й нічого не мати проти радянської вищої школи.

Дивно лише, якщо його батько, не підкаже синові, що йдеться про виняток, а не системне явище – далеко не всі студенти такі талановиті КВВешники.

А нам залишається лише сподіватися, що і теперішній президент, і його молода команда входить у ті, приблизно 20% (цифра чисто умоглядна, основана на досвіді), які і сьогодні вчаться всупереч, а не завдяки радянській системі вищої освіти.

Утім тут дуже легко потрапити в пастку натуралізму, як сказали б феноменологи слідом за одним з найбільш видатних філософів початку ХХ ст. Едмундом Гусерлем: "Якщо я і моє найближче оточення успішні люди, що вчилися саме так, то навіщо щось міняти (це потуги тих, хто хоче зняти з себе відповідальність за свій власний неуспіх в житті)".

Мислити поняттями, а не уявленнями не просто. Правда, якщо не мати навіть "зеленої уяви" про те, чим займаєшся, стає все дуже легко і просто...

Анатолій Пипич, доцент кафедри філософії та методології науки університету ім. Т. Шевченка, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Wavebreakmedia/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Як обрати університет і на що саме треба звернути увагу. ЧЕКЛІСТ

Майбутнє університетів – до чого готуватися українським вишам?

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.