Чому Зеленський і Мендель відтворили "Анжелюса" Мілле, і до чого тут Сальвадор Далі
Двоє молодих людей, чоловік і жінка, стоять у чверть оберту десь за метр одне від одного. Їхні голови похилені, вони дивляться перед собою, униз, але не одне на одного.
Складається враження, що ці двоє або моляться, або застигли в незручній ситуації і в їхнього заціпеніння є якась відома обом причина, однак глядач про неї не знає, хоча й дуже хотів би.
Цей опис однаково справедливий одразу для двох культурних об’єктів: знаменитої класики французького реалізму – "Анжелюса" Жана-Франсуа Мілле, – та одного з останніх офіційних фото Офісу президента, на якому фігурують Володимир Зеленський і Юлія Мендель.
Коли я побачив це фото, у мене виникла не лише пряма асоціація із "Анжелюсом", ця радість упізнавання, доступна всім любителям мистецтва.
Одразу ж за нею виникла неясна тривога й передчуття якоїсь зміни у стосунках пари на фото.
Інакше навіщо було Юлії Мендель і Володимирові Зеленському 16 квітня в Парижі, де до Барбізону – годинка на таксі, – косплеїти знаменитий шедевр Мілле з його неоднозначною та захопливою історією й потужним впливом на світове мистецтво?
 |
| Юлія Мендель і Володимир Зеленський 16 квітня у Парижі |
 |
| Жан-Франсуа Мілле "Анжелюс" |
Ця загадка прояснилася вже 30 квітня, рівно через 2 тижні, які становлять загальноприйнятий в Україні строк "допрацювання" на посаді після звільнення. Юлія Мендель склала з себе обов’язки прес-секретарки президента.
Але про все по порядку. Адже без розуміння бекґраунду ні мистецтва, ні метафор, які пронизують реальність завдяки цьому мистецтву, просто-таки не зрозуміти.
Сьогодні в мандрівку цією непересічною історією ми підемо в чудовому товаристві – його нам складуть вищезгаданий Мілле та Сальвадор Далі.
Жан-Франсуа Мілле: потужний ривок химерного реалізму
Всі банальні ремісники однаково нудні, однак кожен геніальний художник є геніальним по-своєму.
Цей дещо нахабно перелицьований афоризм Льва Толстого я напряму можу присвятити Жану-Франсуа Мілле, адже він на те цілком заслуговує.
Це художник настільки блискучий, що своєю творчістю він опромінює й випереджає не лише усталені, сучасні йому стандарти, але й дає поштовх до пошуків видатним представникам подальших культурних парадигм, передовсім – Вінсента Ван Гога та Сальвадора Далі.
Жан-Франсуа Мілле – надзвичайно цікавий французький художник середини ХІХ століття, один із засновників барбізонської школи, до якої також належали видатні реалісти Каміль Коро, Теодор Руссо та Шарль-Франсуа Добіньї. Але він прикметний не лише цим, і навіть не тим, що на своєму автопортреті 1841 року дуже нагадує водночас Тараса Шевченка й Миколу Гоголя.
 |
| Жан-Франсуа Мілле, автопортрет |
Мілле творив у часи, коли найкрутішим досягненням для художника була перемога на Салоні – багатотисячному мистецькому змаганні з ретельною увагою з боку "світу", тобто буржуазного суспільства, та цілковитою підтримкою з боку влади.
Таке було під силу лише "академічному" живопису, такому собі "ідеалізованому натуралізмові", який традиційно й за загальною згодою базувався на сюжетах, що відсилали до античності або жанрових композицій, виконаних практично бездоганно гладкою та глянцевою технікою.
Щоб скласти уявлення про сюжети й техніку цього живопису, достатньо переглянути роботи Александра Кабанеля, Ернеста Месоньє чи Жана-Леона Жерома.
 |
| Жан-Франсуа Мілле, "Весна в Барбізоні" |
Мілле ж обрав шлях протистояння академізму й досяг у цьому чималих успіхів.
Обираючи об’єктами зображення "прості" сільські пейзажі або побутові сцени, художник прагнув дотриматися надзвичайно крихкого балансу репрезентації реальності: він зображував не лише її зовнішню, видиму сторону, але й закладав у неї ефект очуднення, що, здавалося б, зовсім не личило реалістові.
Якщо академісти вже на рівні вибору теми закладали у зображення очуднення, обираючи або якусь знамениту, славетну ситуацію ("Клятва гораціїв" Давіда), або екзотичні декорації (безкінечні варіації на тему розкошів Клеопатри), або ж впізнавану сюжетну сценку, яку можна легко та з приємністю розшифрувати, то Мілле це робив, вдаючись до значно глибшого пропрацювання форми.
 |
| Жан-Франсуа Мілле, "Сіяч" |
Він водночас "ламав" академічну глянцевість у роботах на кшталт "Сіяча" 1850 року або "Копачів" 1855-го – роботи, якими, вочевидь, надихався геній Вінсента Ван Гога, адже їх, як і чимало інших робіт Мілле, нідерландський художник часто копіював, особливо – в останні роки й місяці свого життя.
І при тому в деяких інших роботах – "Смерть забирає селянина-дроворуба" 1859 року або "Весна в Барбізоні" 1968-73 років та інших – Мілле впритул наближається до протосимволізму, який потім проявився в полотнах Гюстава Моро, П’єра Пюві де Шаванна та Оділона Редона.
"Анжелюс" Мілле і Сальвадор Далі: історія однієї мистецької манії
"Анжелюс" 1857-59 років – одна з найвідоміших нині робіт Мілле, і не в останню чергу – стараннями одного з безумовних естетичних лідерів ХХ століття, Сальвадора Далі.
Прикметно, що Далі спершу побачив не оригінал, а репродукцію полотна – тобто вже в ХХ столітті "Анжелюс" вважався класикою, його тиражували й продавали, і, можливо, це один із перших прикладів об’єктів високої культури, який став побутувати як частина масової культури.
Сюжет цієї невеликої, 55,5 x 66 сантиметрів, роботи, на перший погляд, простий, він вказується одразу ж у назві.
"Анжелюс" – це традиційна щоденна французька молитва (цього разу вечірня, адже для сюжету важливо обґрунтувати тони, обрані Мілле для передачі атмосфери заходу сонця).
На полотні – вочевидь, сільське подружжя, чоловік і жінка, які схилили голови, між ними – нехитре сільськогосподарське приладдя: кошик з картоплею, візок. Отже, маємо типову селянську практику в типових обставинах, що є явною ознакою реалізму.
Однак Сальвадору Далі ця картина в’їлась у пам’ять ще в дитинстві, і щось йому в ній муляло. Настільки, що фантазії довкола цього полотна переростали всі мислимі та немислимі сенси, а візуальні інтерпретації образів Мілле проникли фігурними, контурними паттернами, тематикою, окремими елементами на кшталт візка або спотворених людських фігур у декількох десятках робіт Далі.
 |
| Сальвадор Далі |
Починаючи з 1932 року, з моменту формування його параноїдально-сюрреалістичного стилю з фройдистською тематичною основою, образи "Анжелюса" регулярно з’являються на полотнах іспанця.
Ці фігури – чоловіка й жінки – часом відтворені як цілком ескізні, грубо заретушовані та недбалі, однак усе одно впізнавані силуети, як в ілюстраціях Далі до "Пісень Мальдорора" Ізидора Дюкасса (більш відомого як Лотреамон).
Часом чоловік може перетворитися на скелета з візком, який проростає з голови ("Атавізм у сутінках"), а жінка – на скелю ("Археологічний відгомін "Анжелюса" Мілле").
Цікаво, що у випадку з Мілле іспанець надавав перевагу лиш одній картині, тоді як до його улюбленого Яна Вермеєра відсилки були на різноманітні роботи.
 |
| Сальвадор Далі, "Гала і "Анжелюс" Мілле безпосередньо перед настанням конічного анаморфоза" |
Вочевидь, Далі непокоїли в "Анжелюсі" пози тіл, нереалістичні як для такої назагал реалістичної обстановки.
Надто низько похилена голова жінки – цей момент Далі часто гіперболізував.
Це стосується і дещо композиційно кострубатого розміщення кошика та візка – можливо, саме тому такі сторонні елементи у Далі просто-таки стирчать із селян.
 |
| Сальвадор Далі, "Атавізм у сутінках" |
Описуючи свої асоціації з "Анжелюсом" у версії Мілле, іспанець часто оперував фройдистською термінологією, зазвичай використовуваною для обґрунтування сюрреалістами свого методу.
То він бачив у роботі натяк на інцест – нібито жінка на картині є не дружиною, а матір’ю чоловіка, – то відсилку до "відчуття смерті".
У своїй пізній роботі "Вокзал у Перпіньяні" Далі знову відтворює силуети з "Анжелюса", однак дозволяє своїй фантазії значно урізноманітнити сценки "селянського дозвілля" дещо фривольнішими образами.
Вочевидь, Далі прагнув "зламати" код благочестивості цієї роботи, вивівши приховані в ній деталі назовні, однак до кінця не змігши вияснити для себе – це картинка про смерть, секс чи все одразу?
Одержимість "Анжелюсом" привела, зрештою, Далі у Лувр.
За свідченням істориків цього питання, Далі 1963 року добився рентген-дослідження "Анжелюса", яке виявило, що картина приховувала іще один шар зображення – Мілле, схоже, приховав під шаром фарб, що зображають землю та кошик із картоплею, прямокутний темний геометричний об’єкт, який деякі дослідники, включно з Сальвадором Далі, вважають дитячою труною.
Цим і пояснюють надто скорботні як на звичайну буденну молитву пози героїв Мілле.
Найцікавіше – фаза запитань і невідповідностей
А тепер декілька тонких моментів.
Чому реаліст Мілле, який буквально того ж року, коли завершив "Анжелюс", зобразив моторошну "Смерть… дроворуба" – далеко не реалістичний за сюжетом шедевр?
Чому в такому разі "Анжелюс", або "Молитва за врожай картоплі" (інша, чи не нарочито буденніша його назва) став реалістичним, зверненим до побутової сторони існування твором і водночас уникнув іншої жанрової й навіть парадигмальної ніші?
Адже якби в основі сюжету була смерть і оплакування дитини – він, найпевніше, належав би до спадщини романтизму. Чи не цього прагнув уникнути зрештою Мілле?
Все ж таки реалізм був принциповою опозицією не лише до академізму, але, зокрема, й до романтизму, з його увагою до індивідуального, що могла екзальтуватись у вульгарну сентиментальщину.
Може, Мілле засоромився такої "сльозогінної" історії та змінив елементи композиції на буденні?
Схоже, тонке чуття Далі допомогло виявити цю невідповідність, що проявилася буквально в силуетах персонажів, у їх розташуванні на полотні.
ІНША КОЛОНКА ЦЬОГО АВТОРА: Аванґард чи соцреалізм: чому майже ніхто з українців не здатен оцінити сучасного мистецтва?
Вочевидь, тим "Анжелюс" і прикметний у світовій історії. Те, що вважається класикою реалізму є, по суті, самоцензурованим романтизмом. За версією Сальвадора Далі, нагадаю.
Дивним чином зігнуті голови, обернені на чверть одна до одної фігури – ця композиція ніби наповнена соціальною клаустрофобією, навіть попри відкритий простір.
Ніби між цими людьми висить якась жахлива або ганебна таємниця, яку постійно відтворює в тій або іншій образній інтерпретації Сальвадор Далі – вже не теоретик, а художник.
Чи не ці самі маркери – буденна ситуація й невідповідні їй пози та вигляд фігурантів – зробили такою мематичною й знаменитою фотку Володимира Зеленського та його прес-секретарки Юлії Мендель?
Чи не таємниця її звільнення лежала між ними, мов прямокутна труна під шаром фарби?
Схоже, ми цього ніколи не дізнаємося, хіба що повіримо інтуїції Сальвадора Далі, думку якого з цього приводу було б нескладно спрогнозувати.
Богдан Горобчук, поет, кандидат соціологічних наук, консультант з комунікації проєктів IFC, USAID та UNDP, спеціально для УП.Життя
Титульна картина Сальвадор Далі, "Археологічний відгомін "Анжелюса" Мілле"
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
Вас також може зацікавити:
Купити мистецтво онлайн: як художники продають свій арт під час пандемії
Книга про мистецтво найкращий подарунок: 12 ідеальних варіантів
Бунтарське мистецтво: як художники реагували на Революцію Гідності та інші протести у світі
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.
Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".