"Це не моя Україна". Висновки з дискусії про театральну ідентичність
Культурна спільнота обговорює дискусію "Українська театральна ідентичність", що відбулася 22 травня в театрі Лесі Українки. Ще донедавна "театр російської драми" провів розмову в рамках творчої резиденції Start. До обговорення запросили 5 українських режисерів і жодної режисерки.
У дискусії взяли участь: Кирило Кашліков (генеральний директор-художній керівник Національного театру ім. Лесі Українки); Дмитро Богомазов (головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка); Андрій Білоус (директор – художній керівник Київського національного академічного Молодого театру); Давид Петросян (режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, Театру на Подолі); Іван Уривський (режисер-постановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка).
Згідно підпису під відео дискусії, яка тривала майже 2 години, організатори планували поговорити "про радикальні зміни у театрі, український театральний авангард, співпрацю з сучасними драматургами, колаборації з європейськими театрами, вплив фінансування на виставу і багато іншого".
Однак, починаючи з першого питання, чи вплинула повномасштабна війна на постановки режисерів, на яке першим відповідав пан Кирило Кашліков, відповіді спікерів видавались досить "обережними" й не завжди конкретними. Те саме стосувалось питання про театральне представлення України за кордоном та роботу з соціальними темами – ЛГБТК+ спільноти, харасментом, домашнім насиллям.
По факту "дискусії" почали з’являтись відгуки представників театральної спільноти.
Фідбек написав і режисер Стас Жирков, який працює за кордоном.
УП.Життя передруковує відгук з дозволу автора.
Щодо дискусії.
1. Я поважаю одного з членів дискусії і мені важливо про це сказати. Кого саме – не буду писати. Думаю, з моєї біографії це зрозуміло. Вдячний йому.
2. Сама дискусія навіть на "перемотці" викликає не те, що сором, але більше – фізичний біль. Кількість безглуздих жартів і рівень сексизму, нерозуміння і бахвальства – зашквальний.
3. Багато разів говорили, але не доходить. Немає ніякого "європейського театру". Є німецький, польський, литовський, французький, італійський театр. І навіть в одному місті театри і системи – різні. Все це від того, що жоден з режисерів (за винятком одного, всього один раз) не ставив нічого і ніде, крім України (а і ще росії, воно і видно). Відсутність знань – найбільша біда нашого театру. А ні. Не найбільша. Відсутність бажання цих знань – от де біда.
4. Слухати тезіси про "маленького українця", "спекуляції на війні" – просто до тошноти. Знову ж таки все це від відсутності досвіду. Буду говорити за свій досвід – спекуляція і пропаганда – це те, що майже неможливо в хорошому, серйозному німецькому театрі. Навколо тебе неймовірні профі, які мають купу вагань і запитань, купу досвіду – вони просто не дадуть тобі зробити "все, що ти захочеш".
Читайте також: Важливі прем'єри 2022: як українські театри творили дива під обстрілами
Я працював з дуже серйозними драматургинями (це не playwritter, це дещо інше) цього сезону і знаю, що таке – працювати над виставою у високопрофесійному середовищі. Мая Заде, Біргіт Лєнгерс, Мартін Вальдес-Штабау, Катінка Декке – це топи німецькомовного театру у розділі – драматурги (знову ж таки, це не про написання текстів, це дуже впливова посада у німецькомовному театрі).
Я не знаю, як це працює в незалежному секторі, але в німецькому державному секторі, коли ти працюєш на найвищому рівні – зробити зашквар дуже важко.
5. "Ці вистави робляться на гранти….там, що хочеш можна зробити….на них ходять лише експати і біженці….місцевим це нецікаво…" і тд. Слухати це просто соромно і бридко. Ви були на виставах, зроблених українцями в Польщі, Британії, Німеччині, Швейцарії? Ви читали пресу? Може, ви були на фестивалях, де були ці вистави? Господи, звідки у нас ця меншовартість? Звідки це "дешеве експертсво"?
Глядачі більшості проєктів – це європейці, які таким чином дізнаються про нашу історію і нашу країну, таким чином вони дізнаються про те, куди йдуть їхні податки, за які нам надають зброю і допомогу. Так. Саме такий шлях.
Читайте також: Під звуки сирени й згадуючи повалену Катерину: в одеському театрі Василька репетирують гуцульський вестерн
Знову ж, кажу за свій досвід. Цей сезон. Лише Німеччина й Швейцарія. "Шаубюне" Берлін, "Камершпілє" Мюнхен, Дюссельдорфський театр, Театр міста Цюрих, зараз – Національний театр міста Манхайм. Ви розумієте рівень цих театрів, особливо деяких з них?
Деякі з цих театрів знають у всьому світі, наприклад Цюрих цього року відкриває Авінйон, а про Шаубюне та Камершпіллє я просто мовчу. Тобто, це не просто "хтось там, щось там". Це серйозні, потужні театри, які дали можливість говорити нам про нашу війну і нашу історію, говорити поруч з німцями і швейцарцями, робити важливу культурно-дипломатичну і одночасно мистецьку роботу.
Цього сезону всі наші проєкти отримали неймовірну пресу. Всі. Їхня преса – це не наша преса. Якщо преса хороша – люди розкуповують квитки, це величезний вплив на глядачів і профі. Після кожної прем’єри мінімум 5-6 рецензій. Так от. ВСІ ці рецензії надзвичайно успішні. Це був великий сюрприз для всіх.
Читайте також: Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"
Сюрприз і успіх. Успіх і розголос. Розголос – увага. Увага українському театрові і нашій війні. Цинічно? Можливо. Але так працює цей світ. Якщо ти хочеш бути почутим – маєш ЗАГОВОРИТИ. Для світу ми – мовчимо. Культура – мовчить. Говорить ЗСУ, говорить президент. "Домашні радості" українського театру нікому не цікаві і ні на що не впливають. Повернусь до вистав.
"Озброюючись проти моря лих" з "Шаубюне" – престижний фестиваль "Lessingtage" у Гамбурзі та гастролі в Дюсельдорфі, репертуарна вистава в Берліні, вже запрошена на інші фестивалі.
"NEWS FROM THE PAST" з Камершпіллє окрім рідної сцени, двічі була зіграна в меморіалі-музеї "Дахау", була на гастролях в Дюсельдорфі, в червні візьме участь у фестивалі "Performing Exiles" в Берліні, восени поїдуть на фестиваль в Литву.
"Odyssey" з Дюсельдорфу окрім репертуарних вистав була представлена на престижному фестивалі для молодих режисерів у Мюнхені "Radical Jung".
"Антігона з Бучі" в Цюриху має неймовірний успіх в пресі, що дуже важко в Швейцарії і лише розпочала свій шлях – фестивалі і гастролі попереду.
"Щоденник Цивільного" з театру Алітусу (Литва) був вже зіграний на фестивалі в Сакартвело і в ці дні буде зіграний в Клайпеді на місцевому шоу-кейсі для міжнародних гостей та театральних профі зі всього світу.
Фото з вистави "Одісея" прикрашає обкладинку журнали "Theater Heute", фото актора Олега Стефана і інтерв’ю з ним всередині під час репетицій в Берліні – на обкладинці іншого театрального журналу Німеччини.
І це все лише частина з того, що зробила наша команда.
Де тут спекулятивність, жалість, меншовартість?
Як це за……
6. Роздуми про гранти – і смішно, і сумно. Навіть коментувати нема чого. От тому у вас і немає цих грантів, друзі.
7. Тон і стиль розмови про соціальні проблеми та LGBTQ – за межами мого розуміння і сприйняття. В цю мить подумав – а що буде якщо зробити субтитри і показати це комусь з моїх німецьких колег? Стало соромно.
8. Взагалі деяки частини розмови, фрази і тон – щось таке з СРСР, що звісно прикро, бо як мінімум двоє з учасників процесу мали б бути у конфлікті з іншими учасниками дискусії…
Я можу написати ще безліч пунктів, але все це так сумно і гидко, що вже просто не маю сил.
Читайте також: Український театр за кордоном: вистави і проєкти, які створюють враження про Україну
Я щиро вірю, що ця дискусія (до речі, разом з реакцією публіки) – це не є моя Україна і не мій український театр. Мій український театр і люди цього театру зовсім інші – вони розумні, сучасні, критичні, вони вчаться та розвиваються, вони чітко знають напрямок ходу своєї країни і театру цієї країни.
Хлопці і дівчата, які кожного дня захищають цю Україну і цей театр на фронті, дають змогу вірити в те, що найкраще попереду. Але це найкраще поки що дуже далеко. Якщо твоя країна йде в Європу – ти мусиш чітко розуміти, що і театр має бути в авангарді цих подій. Недаремно ж Курбас казав – театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра…
Ми мусимо обрати наш шлях, бо зараз його немає.
Є безліч систем і варіантів.
Є французький або німецький, польський, британський.
Українського немає. Якщо хочете я напишу ще жорсткіше – українського театру для світу майже не існує. Він лише в нашій фантазії, голові, в нашому дуже вузькому розумінні театру, в нашій "коробочці". Для того, щоб змінити ситуацію, треба працювати, розвиватися і вчитися.
Щось дати цьому світові ми зможемо лише тоді, коли отримаємо знання і розуміння, навчимося інакше жити всередині театрів і ззовні, бо те, що відбувається в наших театрах, стиль взаємодії та роботи – це зашкварний темний ліс, дрімуче середньовіччя – і ця дискусія це наочно продемонструвала. Не всюди, не у всіх театрах, не зі всіма режисерами і директорами, але з більшістю…
В Україні йде війна, але Україна дуже залежить від Європи. І тому вплив на Європу має бути різним. В тому числі – через театр.
Крапка.