Помилки міністра Ткаченка. Або яке Міністерство культури нам не потрібне

Україна в очікуванні нового міністра культури. Те, за що було підписано не одну петицію, сталось: Олександр Ткаченко подав у відставку. Він оголосив про це невдовзі після того, як Президент у своєму традиційному вечірньому зверненні висловив незадоволення роботою свого колишнього партнера по медіа-бізнесу.

Справедливість – саме її згадав Зеленський у відеозверненні перед тим, як попросити прем’єр-міністра Шмигаля пошукати заміну Ткаченку на посаді міністра культури.

Справедливість і Міністерство культури

Запит на справедливість і справді особливо увиразнений в української культурної спільноти: митців, арт-менеджерів, дослідників, перекладачів, поціновувачів. Справедливість завжди була в особливому дефіциті в ній. Майже знищена сталінськими репресіями, упосліджена, узалежнена від владної верхівки за часів Радянського Союзу – ця спільнота залишилась слабкою і за часів Незалежності.

За геноцидні злочини проти діячів української культури ніхто не був справедливо покараний, не відбулось і люстрації: судді та адвокати, що засилали українців на смерть в радянські в’язниці, залишили за собою всі привілеї в незалежній Україні і продовжували робити кар’єри. Канонічний приклад: поет Василь Стус, його "адвокат" Віктор Медведчук і суддя Петро Фещенко.

Декомунізаційні процеси незалежності носили декоративний характер і політизувались. Радянську окупацію окупацією так офіційно ніхто не визнав. Про деколонізацію і руйнівний російський імперіалізм на повний голос заговорили лише з початком повномасштабного вторгнення.

І найгірше те, що Міністерство культури весь цей час залишається джерелом несправедливості.

Адже воно і досі репродукує стару радянську систему "управління" культурою, фактично усіма своїми політиками і процедурами заперечуючи вільний розвиток культури та мистецького висловлювання. Його задачі залишились такими, які в нього закладали радянські засновники – зробити з мистецтва інструмент, що обслуговує ідеологічну махіну комуністичної партії. Ці задачі далекі від того, щоб стимулювати розвиток критичного мислення, чи емпатії, чи розуміння себе і людей довкола – того всього, що ЮНЕСКО визначає за культурою як "вміння жити разом". Інтереси людини (спільноти людей) не перебувають у фокусі діяльності цього міністерства.

Емансипаційні процеси української культури ненадовго спалахнули після Помаранчевої Революції, але тодішня влада не змогла запропонувати підхід підтримки розвитку культури, принципово відмінний від радянської державної системи "управління" нею. Тож, більшість видимих ініціатив так і залишалась на рівні "політичної волі" одного лідера: Музею Голодомору, Мистецькому Арсеналу, відновленій Батуринській фортеці та іншим ініціативам Віктора Ющенка було вкрай важко інституалізуватися в системі "управління" культурою Міністерства.

Все могло би бути інакше після Революції Гідності, але і тоді новий уряд не наважився на радикальні зміни. Ініціатива активістів Майдану Альянс культури блискавично розробила та запропонувала уряду новий підхід до розвитку української культури. І заповзялася розробляти стратегію "Культура-2025".

Проте можновладці фактично проігнорували цю ініціативу, реалізувавши лише деякі ідеї в урізаному варіанті. Наприклад, для підтримки незалежних митців створили Український культурний фонд. Але водночас не позбулись радянських "активів", зокрема, художніх колективів та концертних організацій, які продовжують живитись з державного бюджету і чиї видатки до повномасштабного вторгнення в півтора рази перевищували бюджет того ж УКФ. Фінансування цих, переважно ще радянських колективів, хоч і не в повному обсязі, не припинялося і у 2022 році. Тоді як УКФ фактично заморозив свою діяльність. Сталось це вже під керівництвом міністра Олександра Ткаченка.

Міністри з телевізора

Пандемічного червня 2020 року в руках Олександра Ткаченка опинилося міністерство-покруч, який намагався зростити його попередник, друг та конкурент по медіа-бізнесу Володимир Бородянський. Колишній очільник медіа-імперії Віктора Пінчука StarLightMedia за короткі півроку перебування на посаді міністра відзначився поєднанням трьох міністерств – культури, спорту та інформаційної політики – в одне. Обгрунтування такої модернізації та розрахунки її ефективності так і не стали доступні громадськості.

Ще одна подія, що нею відзначилось міністрування Бородянського – криза в Держкіно, яке перед тим тільки-но почало ставати на ноги і забезпечувати прозоре фінансування виробництва фільмів. При Бородянському Марина Кудерчук – людина з мінімумом досвіду в кіновиробництві й незнана в кіноспільноті – очолила цю стратегічно важливу для розвитку культури установу.

При Бородянському ж відбувся скандальний перегляд результатів 11-го пітчингу Держкіно – конкурсу з відбору фільмів на фінансування. Кінематографічна спільнота справедливо обурилась рішенням чиновників. Проте перегляд результатів пітчингу тоді підтримав і Голова парламентського комітету гуманітарної політики... Олександр Ткаченко, колишній очільник іншого великого холдингу – "1+1 Медіа" Ігоря Коломойського.

Отже, Ткаченко очолив надламану структуру міністерства з кризою довіри незалежних кінематографістів в активі. А в пасиві – з недовірою всієї української культурної спільноти, заради інтересів якої мав би працювати.

Тут варто уточнити, що в європейському розумінні медіа є невід’ємною складовою культурних процесів. В Україні з цим складніше – місцеві медіа-дієвці довший час залежали від російського ринку, російських грошей і, відповідно, російських наративів і дискурсів. Цю залежність не розірвала навіть гібридна війна Росії проти України, що почалась у 2014. Тож, українська культурна спільнота радше була в конфронтації з цією групою, ніж в кооперації. І очоливши міністерство культури, один з найвідоміших медіа-менеджерів мусив подолати цей великий вотум недовіри до себе. Але не подолав, а переконав усіх, що діє лише в інтересах своїх колишніх колег по медіа-бізнесу. І ось тепер нарешті детальніше.

Читайте також: Чого чекати від Ткаченка на посаді міністра: культура, мова, російські серіали та інформаційна політика

Проігноровані інтереси спільноти та непрозорість

Довженко-Центр і Держкіно

Сторонньому спостерігачеві може здатись, що явище Довженко-Центру локальне і не впливає на загальнонаціональні процеси. Але це лише на перший погляд.

Його відновлення стало певною мірою здобутком Революції Гідності. Керівнику Центру Івану Козленку вдалось згуртувати успішних арт-менеджерів, дослідників та митців, які спільними зусиллями перезапустили діяльність напівмертвої пострадянської установи. На її місці постав прогресивний арт-центр, кіноархів та дослідницький центр і, врешті, Музей кіно.

Фактично, Довженко-Центр був (і залишається попри все) одним з важливих неформальних центрів тяжіння спільноти.

Зайшовши на посаду міністра, Олександр Ткаченко одразу пообіцяв поновити фінансування Центру, яке "зависло" у міжвладді і локдауні. Козленко залишився керувати Довженко-Центром у статусі в.о., хоча перед тим написав заяву на звільнення. Все почалось ніби добре, але потім щось пішло не так.

Врешті Олександр Ткаченко вирішив перепідпорядкувати Довженко-Центр Держкіно і в такий спосіб самоусунутись від перетинів з конфліктними сторонами – незалежними митцями, що продовжували висловлювати претензії Мінкульту за непрозорість роботи Держкіно. Серед яких був і Іван Козленко. А також із київськими забудовниками, що мали (і продовжують мати) на будівлю і територію Центру свої ненаситні плани.

Водночас з процесом перепідпорядкування Міністерство культури оголосило конкурс на посаду директора Довженко-Центру і конкурс виграла висуванка від колективу Олена Гончарук. Але вибір незалежної комісії міністру не сподобався і він опротестував результати. Це обурило спільноту можливо навіть більше, ніж непрозорі пітчинги в Держкіно, які продовжували тривати.

Тож коли уряд несподівано і в односторонньому порядку вирішив вивести Держкіно з підпорядкування Мінкультури і міністр, обурившись, заявив, що подасть у відставку, за Ткаченка майже ніхто не вступився. Тоді з посади він, щоправда, так і не пішов.

Приручення Українського культурного фонду

Паралельно з кризою в Держкіно і Довженко-Центрі, в Мінкульті на початку 2021 року розгорнулась ще одна цілком рукотворна криза, пов’язана з призначенням залежної від міністра Наглядової ради УКФ і тиском на тодішню директорку Фонду Юлію Федів.

Врешті, дійшло до того, що вона зняла свою кандидатуру з конкурсу на посаду директора УКФ, який мав відбутись.

А після цього стався ще один перегляд результатів незалежного конкурсу УКФ, де фінансування не отримали проєкти, які були високо оцінені експертними радами. Довіра до Фонду була зруйнована, про довіру до міністра і міністерства – годі й говорити.

Врешті, коли почалась повномасштабна війна, чинне керівництво УКФ одним із перших заявило, що фінансування культури не на часі. Незалежні культурні дієвці залишились сам на сам ще й перед цим викликом.

Українська мова. Знову

Нечутливість до інтересів спільноти – найяскравіше вона проявилась в спробах міністра відтермінувати виконання нового закону про українську мову. І, щиро кажучи, публічно це виглядало як саботування.

По-перше, Міністерство вчасно не подало на розгляд уряду проєкт Державної програми сприяння опануванню державної мови.

По-друге, Ткаченко почав переконувати, що дубляж українською мовою телевізійних серіалів, а також штрафи за невиконання цього закону не на часі. А заодно і критикувати Уповноваженого із захисту державної мови, який намагався напоумити міністра виконувати закон.

По-третє, Ткаченко навіть намагався переглянути доцільність ухваленого закону, організувавши "круглі столи" з його обговорення.

"Проблема" української культурної спільноти - її нехарактерна для українців "довга пам’ять": Олександру Ткаченку ще не зовсім пробачили його кампанію проти узаконення українського дубляжу кінофільмів у 2006 році, як у 2021 Ткаченко наступив на ті ж самі граблі. Але вже не в статусі жертви – підприємця, що потерпає від державного регулювання, а в статусі очільника Міністерства культури.

Читайте також: "До перемоги": МКІП зменшив бюджет на культуру і збільшив видатки на телемарафон

Культурна спадщина та спільнота, кинуті напризволяще у війні

Цей пункт потребує окремого великого правового аналізу: що міністр і його заступники, зокрема колишня очільниця української філії міжнародної організації музейників ICOM Катерина Чуєва, зробили не так при підготовці культурних інституцій та їх колективів до війни і чи немає в цьому складу злочину. А в цьому тексті я лише кількома словами опишу проблему.

Музеї, галереї та бібліотеки виявились неготовими до російського вторгнення на 8-му році війни з Росією – Міністерство культури не розробило планів евакуації культурних скарбів, які належать до Музейного фонду України (який мав би управлятись цим міністерством).

Міністерство не надало системних рекомендацій місцевим адміністраціям, як убезпечити пам’ятки та колективи, що перебувають у їх підпорядкуванні. Міністерство не запланувало на це резервних фінансів.

Напочатку вторгнення музейники воліли не говорити про це, та російські пограбування набули нечуваних масштабів і врешті в багатьох інтерв'ю вони розкрили подробиці непідготовки до війни. Одне з таких – розмова з очільницею Херсонського художнього музею, що відбулась під час деокупації Херсонщини.

Як наслідок бездіяльності мінкульта (хоча міністр і пробував покласти провину за це на місцеві влади), Україна втратила десятки тисяч об’єктів з музеїв та бібліотек на окупованих територіях. Цифри умовні, адже Реєстр культурної спадщини так і не запрацював наповну перед початком вторгнення, велика частина архівів пограбованих музеїв втрачена.

Відомо, що росіяни викрали скіфське золото Мелітопольського краєзнавчого музею, колекцію південно-українського живопису з Херсона та Нової Каховки, археологічну колекцію херсонського краєзнавчого музею та пограбували Маріупольський музей Архипа Куїнджі. Роботи Марії Примаченко в зруйнованому Іванківському музеї вдалось врятувати дивом, а точніше сміливим рішенням працівників музею винести роботи з палаючої будівлі і поховати їх по сільських хатах.

Працівники музеїв і бібліотек на окупованих територіях були кинуті напризволяще обставинам і вбивцям. Вони діяли на власний розсуд, страх і ризик. Багато хто надовго залишився в окупації, переховуючи цінності і наражаючи себе на смертельну небезпеку. Дехто вимушений був піти на співпрацю з окупантами. Україні ще доведеться з’ясувати всі обставини кожного з сотень цих злочинів і дізнатись справжній масштаб цього культурного апокаліпсису.

Читайте також: "Це толока, де музейники самі рятують себе і українську спадщину": Ініціаторка Музейного кризового центру Ольга Гончар

Остання крапля: державні мільярди великим медіа-компаніям

2 мільярди гривень витрат запланувало Міністерство на організацію так званого інформаційного марафону на цей рік. І це при тому, що є Суспільне. На нього теж виділяються кошти, але менші, ніж на марафон - всього 1,5 млрд. Це підштовхує на думку, що Міністерство культури та інформаційної політики витісняє з інформаційної політики Суспільне, яке теж з великим боєм відвойовували і намагаються модернізувати.

2 мільярди на марафон передбачені, зокрема, на виплати приватним великим і обраним медіа-компаніям, що забезпечують мовлення. З цих грошей також було профінансовано 548 мільйонів на виробництво серіалів. Переважну частину яких отримали... великі приватні медіа-компанії.

Про те, як проводився конкурс, УП.Життя писало в подробицях. Найрезонансніший з усіх проєктів - серіал колишнього підлеглого Олександра Ткаченка на телеканалі 1+1 Юрія Горбунова. Драматургія серіалу відсилає до вікопомного "Слуги народу", а прототип головного героя – до одіозного аграрного магната Олександра Поворознюка.

Після цього Президент і зробив свою заяву, де закликав голову уряду подумати над заміною Ткаченку.

Читайте також: Телевізор і влада. Як працює телемарафон і хто його курує

Яке міністерство культури нам потрібно

Отже, чи потрібно нам міністерство культури взагалі? Відповім ствердно: Безперечно потрібно.

Але виклик, який постає – організувати під час війни підтримку розпорошеної, демотивованої, втомленої культурної спільноти та захист культурного та інформаційного простору України – непосильний для однієї людини. Саме тому Ткаченку не можуть знайти заміну - всі професіонали цієї сфери розуміють марність зусиль.

Характер цієї війни зрозумілий – російська імперія воює за знищення української нації, цементуючою базою для якої і є наша культура. Попри всі спроби знищити її впродовж століття вона вижила і тепер муляє очі північному сусіду. Росія вже не хоче привласнити нашу історію чи наше мистецтво, вона воліє знищити все українське, і нарешті в такий спосіб довести свою тезу, що України не існує.

Тож, захист культури постає важливою стратегічною задачею у цій війні для всього українського уряду. Чи впорається з цим викликом чинний прем’єр-міністр та інші члени кабміну: міністр фінансів, міністр розвитку громад і територій, міністр юстиції, міністр освіти...? Чи готові вони розділити відповідальність за збереження української культури?

Кожен з цих людей мусить дати відповідь на це питання. Без цих відповідей діяльність мінкульта і справді має небагато сенсу. Як не має вона сенсу без глибокої ревізії всіх активів міністерства, аналізу українського законодавства, що регулює діяльність культурних інституцій. Врешті, без нового Закону про культуру, який би забезпечив її розвиток відповідно до потреб демократичної незалежної України.