Прем'єри тижня: свобода волі та свобода вибору

Коли спис уже не стоїть

Нова стрічка Рідлі Скотта "Робін Гуд" 12 травня відкрила Каннський фестиваль, чим одразу викликала нарікання у рафінованої синефільської публіки. Мовляв, картини такого штибу не відповідають високим стандартам фестивалю.

І справді, "Робіна Гуда" важко назвати видатним фільмом. Проте ця картина не є прохідним голлівудським кінопродуктом хоча б тому, що творець її - видатний кінорежисер із власним, самобутнім творчим почерком.

Стрічка розповідає про часи, коли легенда про розбійника з Шервудського лісу лише зароджувалась. У 12 сторіччі Англія страждала від політичної та економічної кризи. Король Річард Левове Серце спустошив країну, збираючи гроші на свій Хрестовий похід. Річард очікував на багату здобич, але похід був невдалий, і через десять років його голодна армія, повертаючись додому, жила з грабунків та нападів.

Під час облоги багатого французького замку Річард гине, і наступним королем стає його молодший брат Іоан, що мріє стати одноосібним тираном, підкоривши своїй волі англійську знать. Аби поповнити казну король розсилає по країні лицарів, які грабують та вбивають населення. На чолі цього загону "податківців" стоїть Ґодфрі - французький шпигун, який прагне викликати в Англії громадянську війну, і тим самим відкрити ворота армії французького короля Філіпа.

Робін Лонґстред, колишній лучник короля Річарда Левове Серце, опиняється в центрі цієї політичної боротьби. Він розуміє, що тиранія Іоана та міжусобиці послаблюють Англію. Робін мріє про новий лад, де всі люди будуть рівними між собою та зможуть вільно працювати на своїй землі. Саме ці ідеали головують у сюжеті фільму Скотта, перетворюючи середньовічного англійського розбійника на ЧеГевару 12 сторіччя.

Робін Гуд перебрався з Англії до США ще на початку 19 сторіччя, і менш ніж за сто років набув шаленої популярності серед дітей та підлітків. Ще марктвенівський Том Соєр грався у благородного розбійника, що "грабував багатих і віддавав гроші бідним". Втім, соціалістичні ідеали Робіна Гуда ще довго залишалися для американців, насамперед дитячою, несерйозною забавкою, і Голлівуд це становище лише закріпив. Англійський розбійник, звісно, карав зло і встановлював справедливість, але продовжував бути клоуном-акробатом у зеленому тріко.

З плином часу змінювалися і політичні ідеали, і кінематографічна мода, але Робін Гуд, попри всі спроби модернізації його образу, продовжував існувати у масовій культурі як веселий розбишака, що вчиняв дрібні капості можновладцям, захищав бідних та кохав Красуню Маріанну високою, романтичною любов'ю.

Рідлі Скотт разом відкидає усі ці стереотипи: Робін Гуд у нього зовсім не веселий і не молодий (Расселу Кроу, що зіграв розбійника - 45 років), Красуня Маріанна не дуже красива і зовсім не юна (акторці Кейт Бланшет, що зіграла героїню, днями виповнилося 41). Король Річард Левове Серце також не нагадує благородного лицаря: він спустошив Англію своїми поборами на черговий хрестовий похід, грабував замки і зневажав власну матір, що обожнювала його.

Та хоча образи Робіна Гуда та Маріанни стали дорослішими та серйознішими, а соціальна тематика вийшла на перший план, сама стрічка аж ніяк не уникла кінематографічних штампів, поширених у Голлівуді, та недолугих жартів, щедро розкиданих у сценарії.

Французи у Скотта мають традиційний для Америки імідж декадентів та сибаритів. Король Іоан, як і належить тирану та самодуру, час від часу впадає в істерики, від яких рятується у ліжку з французькою коханкою. А в найнесподіваніших місцях персонажі стрічки пропускають цілком сучасні "масні жарти" на кшталт "А сьогодні зранку в мене мій "спис" стояв".

Очевидно, що позитивні герої зображені винятково чесними та благородними, а негативні - злими, жорстокими та несимпатичними. В одному з епізодів Хороші влаштовують Поганим найсправжнісіньку "висадку в Нормандії", і ці спілбергівські алюзії у картині про 12 сторіччя виглядають доволі самопародійно, як і крик Робіна "Ні-і-і-і-і!", знятий у рапіді.

Стрічка відчайдушно балансує між фарсом та високою трагедією і цю рівновагу їй втримати не вдається. Картина постійно збивається з ритму, часом здається, що їй бракує додаткових сцен, які могли би прояснити події фільму.

Звісно, можна сказати, що 72-річний Рідлі Скотт, автор "Чужого" та "Блейдраннера" - "вже не той". З іншого боку, зйомкам стрічки постійно щось перешкоджало: то страйк сценаристів, то заміна акторів, то переписування сценарію, що, звісно, не могло не вплинути на якість. Та коли дивишся бойові сцени, бездоганно зняті Скоттом, пересвідчуєшся, що його спис ще може стояти.

Оцінка фільму 3,5 з 5

Автор дякує кінотеатру "Київ" за допомогу у підготовці матеріалу

(Не)можливість вибору

У біографії бельгійського режисера Жако Ван Дормеля можна прочитати, що він ледь не загинув від травми під час пологів; до приходу у кіно працював дитячим клоуном і що його улюбленими героями є люди з душевними розладами та фізичними хворобами. Його нова стрічка "Містер Ніхто" розповідає про таємничий і непередбачуваний момент зачаття і народження, дитячі переживання, а також про можливість душевної та тілесної трансгресії в часі та просторі.

У картині йдеться про Містера Ніхто, 117-річного стариганя, що прийшов до тями у 2092 році, коли люди вже проводять канікули на Марсі та повністю подолали проблему старіння.

Містер Ніхто не може пригадати свого імені і лікарі застосовують гіпноз, щоб викликати в нього спогади про минуле. Якось до нього в палату заходить журналіст, щоб розпитати останнього смертного на землі про події сторічної давності. Містер Ніхто розповідає кільканадцять версій свого життя. Старий стверджує, що всі вони правдиві і всі відбувалися насправді.

Стрічка Ван Дормеля розповідає про проблему вибору, що стоїть перед кожною людиною. Ми не можемо знати свого майбутнього, але наш вибір на користь того чи іншого рішення може назавжди змінити наше життя. Герой картини Немо вирішує, що краще: залишитися з мамою чи з татом, вибрати заварне тістечко чи тістечко із фруктовим кремом, заговорити до красивої дівчини чи відшити її, одружитися з Анною, Елізою чи Джин.

Ван Дормель досліджує ту ж проблему, що й Ерік Бресс та Дж. Макі Ґрубер в "Ефекті метелика", але для нього немає правильного чи неправильного вибору, адже будь-який з них завершиться смертю героя. Втім, для бельгійця смерть - не трагедія, а звільнення або перехід до іншого стану, так само як і момент народження.

Режисер зняв свій фільм як великий колаж, де тісно переплелися спогади героя, його філософські роздуми, сюрреалістичні пейзажі, лекції з квантової фізики, елементи лаканівського психоаналізу та футурологічні прогнози. Ван Дормель активно цитує знамениті кінострічки, щоправда, він зовсім не апелює до "постмодерної цитатності", а просто повторює чужі сцени у своєму фільмі.

Тому його картина нагадує довге сновидіння, де мандри з однієї реальності в іншу напрочуд легкі та природні. Тому абсолютно незрозуміло, в якій із цих реальностей ми знаходимося зараз і чим закінчиться наша подорож.

Усе, що ми бачимо та відчуваємо, результат Великого Вибуху, який трапився мільярди років тому. А що станеться, коли розпочнеться Велике Стиснення? Почуття, як і Всесвіт, не можуть розширюватися вічно. Колись вони дійдуть критичної точки і стиснуться, немов відпущена пружина. Ван Дормель очікує цього моменту.

Колись Пітер Ґрінвей зняв картину "Z00", де герої, захоплені ідеєю розпаду, знімали на камеру овочі, що гниють, та тварин, що розкладаються. Бельгійський режисер "позичає" ґрінвеєвські кадри, але прокручує їх у зворотному напрямку. Стиснення відбудеться, і тоді усі повернуться до свого ідеального стану, де були єдиним цілим, не роз'єднаним Вибухом.

Оцінка фільму 5 з 5

Автор дякує кінотеатру «Київ» за допомогу у підготовці статті.