Що дочитати, послухати і передивитися до кінця 2017-го. Підсумки року в культурі

Наталія Вуйтік — 22 грудня 2017, 07:00

Кожного разу наприкінці року ми намагаємося встигнути все – завершити робочі справи, купити подарунки, спланувати святкові вихідні.

І ще добре було б дочитати початі книжки (і повернути їх тим, у кого позичили), передивитися фільми, які перемагали на фестивалях упродовж року.

Непогано б устигнути послухати альбоми улюблених виконавців – і так, щоб не в метро, під шум руху рейок по коліях, а по-справжньому (і підспівувати, коли ніхто не чує).

"Українська правда. Життя" пропонує знайти час і нагадати собі, яким був культрік, що минає для глядачів, читачів та меломанів. Влаштовуйтеся зручніше.

ЩО ЧИТАЛИ У 2017?

Дві літературні відзнаки, Премію Конрада та Книгу року ВВС, під кінець 2017-го отримала письменниця й перекладачка Катерина Калитко, привернувши увагу до себе книгою оповідань "Земля загублених, або маленькі страшні казки".

Катерина Калитко "Земля загублених". Фото starylev.com.ua

Текстом, який цього року чекали найбільше, став роман Сергія Жадана "Інтернат".

Його кількома нагородами відзначили на конкурсі найбільшої книжкової події – Форуму видавців, перш за все назвавши найкращим сучасним прозовим текстом "за художнє переосмислення подій на Донбасі".

На Форумі нагородили також видання Оксани Були "Зубр шукає гніздо" як найкраще для дітей віком до 9 років.

Серед найкращих дитячих і підліткових книжок за версією "БараБуки", опинилися також "Лякація" Івана Андрусяка й "Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава" Лесі Ворониної.

Сергій Жадан "Інтернат". Фото medium.com

Дитячою книжкою, навколо якої спалахнули дорослі пристрасті, цьогоріч стала "Майя і її мами" Лариси Денисенко, презентацію якої зірвали погрозами праворадикальні організації.

Від погроз та зривів потерпіли цього року виставка Давида Чичкана, лекція про сексуальну освіту ініціативи Sex Education Week, презентація книги Олени Герасим’юк "Розстрільний календар" про українських політв’язнів.

Україна цьогоріч побувала на Франкфуртському книжковому ярмарку. Наталка Сняданко до ярмарку випустила новий роман "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма", присвячений постаті Вільгельма Габсбурга.

Фрагмент книги "Майя та її мами". Фото lviv.com

Влітку цього року осередок українського книжкового світу, Інститут книги, нарешті отримав керівника, а точніше керівницю – редакторку й кураторку Тетяну Терен.

Нова очільниця розповіла, що саме підтримка перекладів з української мови стане пріоритетом Українського інституту книги на найближчі роки.

У найближчі ж дні, коли до нового року хочеться встигнути все, пропонуємо почитати уривки із українських та перекладних книжок, які вийшли у 2017-му.

Або ж подивитися 14 інтерв'ю з українськими письменниками, музикантами й ілюстраторами.

Юрій Андрухович: Виявляється, я все життя пишу ту саму книгу

"Зараз до західної аудиторії знайшли шлях не так багато митців, але вони є. Наприклад, якщо говорити про музику, то це обидва дахівські проекти: Dakh Daughters і ДахаБраха. Вони знаходять контакт з будь-якою аудиторією, справляють фурор.

Ще можна говорити про сучасне документальне кіно. Тут мені складніше оперувати іменами режисерів і назвами фільмів, але знаю, що воно часто викликає багато реакцій, дискусій, зацікавлення.

Література працює по-своєму в своїх аудиторіях. В цілому в мене таке відчуття, що ми недостатньо нахабні та ініціативні. Ми замало пропонуємо не тільки як митці, але і як суспільство загалом".

Сергій Жадан: Наші діти набагато мудріші за нас

"Спілкуючись з дітьми й дорослими в Україні, я все більше схиляюсь до того, що думки дітей я поділяю, думки дорослих – не завжди. Мені здається, наші діти набагато розумніші, мудріші за нас. І там є персонаж Саша, який відтіняє головного героя. Він ніби є другорядним, весь час супроводжує Пашу. Вкінці я намагався зробити так, що стало зрозуміло, хто там головний.

Батько Павла – це типаж, який знає прізвища всіх депутатів. Але це знання нічого не дає. Це та наша політична істеричність, яка зациклена сама на собі. Коли, крім розмов, ти нічого не можеш робити. Все обмежується цим знанням в собі.

Загалом, це ще сумніше, ніж аморфна позиція Паші. Бо останній завтра може змінитися, а от його тато – незмінний".

Марина Абрамович: Художник має бути священним егоїстом

"Я відчуваю, що зробила великий внесок у популяризацію перформансу, адже займаюся цією практикою вже 50 років. Мої сучасники перестали робити перформанси ще наприкінці 1970-х, а от я не здаюся. І я завжди хотіла, щоб перформанс став мейнстрімом.

Зараз перформанс дає безліч можливостей. І це чудово, бо в мої часи на порядку денному стояло питання, чи можемо ми взагалі вважати перформанс мистецтвом. Я ж завжди вірила, що перформанс – це окремий вид мистецтва".

Дэвид Линч: Мы должны быть, как щенки – улыбаться и радостно помахивать хвостами

"Когда работаешь над фильмом очень долго, верен своей идее и пытаешься реализовать ее как можно лучше, в какой-то момент процесс заканчивается, и всё. Ничего уже нельзя добавить или убрать.

А когда фильм увидят зрители, у них появятся свои ощущения и мысли, которые я уважаю.

Когда фильм идет в кинотеатре, от показа к показу это один и тот же фильм, но публика в каждом зале разная, каждый человек в ней разный, появляется очень много интерпретаций, и все они для меня веские, все веские"

Таня Малярчук: Коли гарне і корисне входять у суперечність, віддаю перевагу гарному

"У момент писання ти відчуваєш, що написано добре. Бо людина відчуває, коли робить щось добре. Коли вона дійсно тут і тепер віддана справі і не розуміє, що відбувається навколо неї. Ось це і є момент повної концентрації, певна форма медитації.

А потім я читаю, що це, наприклад, найбільше розчарування. І потому потрапляю у ситуацію, коли перестаю вірити собі. Забуваю, як було добре, коли я це писала. Ці реакції викликають у мене сумніви. Тому найкраще – не читати, не реагувати.

Є, звичайно, позитивно-негативні відгуки, коли людина конструктивно критикує. Але якось я прочитала, що написаний мною текст – "радянський роман". Тоді я два дні думала, про що йдеться. І мені від цього було дуже погано.

Роблячи свою роботу, потрібно перестати її оцінювати як добре чи погане, реагувати на критику як добру чи погану. Тому що не має значення, як хто критикує; має значення, що ти зробив, що ти віддав цьому".

Таня Малярчук: Коли гарне і корисне входять у суперечність, віддаю перевагу гарному

Влад Троїцький: Держава має формувати тренди, а не нав'язувати ідеологію

"У молодшого покоління немає наставника, який хоча б виставив орієнтири.Не нав'язав їх, а сказав: "Ось тут і тут подивіться, а далі – самі".

Я зі своїми колегами і друзями обговорюю проект, орієнтований на людей у віці 15-20 років. З ними немає реальної комунікації. Телевізор нормальні діти не дивляться, газети і журнали не читають.

Я не кажу, що держава повинна нав'язувати тупу ідеологію, але вона може формувати бажані для себе тренди.

Фактично всі офіційні інституції культури перебувають у старій пострадянській парадигмі. Там, фактично, весь ресурс, тобто приміщення, гроші, люди. У них немає місця, де робити незалежні проекти, тож ті висять у повітрі".

Алексей Коган об уличных музыкантах, украинском джазе и посвященных ему фестивалях

"Был у меня слушатель из Крыма, который и в эпоху пейджера, и телефона писал и звонил в эфир, мы с ним долго разговаривали.

А потом однажды в Коктебеле, подходит девочка-волонтер и говорит: "Вас очень хотят увидеть на одну минуту". Спускаюсь со сцены. Стоит старик. Я такого колоритного красавца в жизни не видел!

Представьте: жара градусов 30, вокруг пыль, а у него хромовые сапоги начищенные – блестят. Брюки, белая рубашка, застегнутая на все пуговицы, пиджак, каракулевая шапка, абсолютно белые усы и такая же борода, и корзина фруктов в ногах стоит. И он говорит: "Ну здравствуй, сынок. Это тебе. Все из моего сада: бутылка вина домашнего, две огромные грозди винограда, три-четыре помидора, груши, орехи".

Это оказался тот самый радиослушатель, он был на всех концертах и его знали все музыканты. А когда он не мог уже ходить, в кафе "Старый Крым", в котором играл его племянник, я все равно каждый раз получал ту самую корзинку".

Наталка Сняданко: Ідея вільного вибору ідентичності є досі незвичною в Україні

"Творення образів сильних жінок є важливим у всіх написаних мною книжках. Їх багато в житті, але дуже мало в літературі і в кіно.

Патріархальність у суспільстві заганяє жінок на другий план, тобто жінка може бути сильною і повинна бути сильною, але вона не має права це показувати, не має права бути амбітною і виражати це відкрито та відверто, бо так не прийнято".

Владимир Рафеенко: Любовь к родине возникает благодаря работе сердца

"В моем понимании Украина – это не территория. Украина – это любовь. Если ты действительно любишь, то любишь нечто значительно большее, нежели просто землю или, в моем случае, степь.

Я люблю степь и скучаю по донецкой степи, по абрикосам, которые заливают всю округу горьковатым цветом каждую весну, по запаху полыни и разнотравья, по широким горизонтам и огромному закатному солнцу над ним.

Люблю улочки своего детства и буду любить их всю жизнь, даже если никогда больше не увижу, именно потому, что Родина – это что-то живое и, скорее, нематериальное. Ее не измерить расстояниями, ресурсами, скажем, металлом или углем, которые можно продать.

Любовь к ней возникает благодаря работе сердца и проходит через душу. Поэтому нет Украины без людей, способных ощущать и даровать эту любовь".

Тарас Прохасько: Війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле

"Мені здається, що поняття історії від самих своїх початків основувалось на війнах. Це щось, на чому, виявляється, тримається оповідь про минуле.

Чому це так? Можливо, тому, що це якісь найвиразніші, найзагостреніші моменти. Чи тому, що це є вирішенням якихось непомітних довгих процесів, які в такий спосіб стають показовими.

Чи тому, що це найбільше пов’язано з такими речами, як емпатія, співпереживання, колективний біль, колективне геройство та гордість.

Напевно, поясненням цього явища філософи та антропологи займаються серйозніше, але я просто бачу, що війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле.

І наразі не бачу інших тенденцій, щоби перестати про це говорити. Бо і замовчування війни є певним промовлянням про неї".

Двічі в одну річку: Як Ната Жижченко (ONUKA) перестала і знову почала грати з оркестром

Згадуючи дитинство, вона говорить, що тоді сопілка заполонила її думки. Щодня вона годинами шліфувала свою майстерність. І з кожною репетицією батькам і педагогам ставало зрозумілим, що юна Ната Жижченко в своїй грі далеко випереджає час.

"В Україні так ніхто на сопілці не грав, бо цей інструмент не вважається повноцінним. Звісно, в цьому є правда, але краще класно грати на неповноцінному інструменті, ніж погано на повноцінному".

Дорослі називали її віртуозом, натомість в школі запитували: "Чому ти граєш на сопілці? Ти що дура?". Народну творчість, за словами Нати, тоді сприймали як "недотворчість".

Подібну тенденцію вона бачить і сьогодні – до фольклору немає поваги, він завернутий в мішуру шароварщини, балансує на межі з кітчем.

Андрій Лесів, Романа Романишин (Аґрафка): У розмовах про книжки зникло слово "неформат"

"На сьогодні книжковий ринок в Україні має страшенно багато незаповнених ніш і кожен, хто активно працює, може знайти свою. Є дуже багато роботи, щоб напрацювати, наситити ринок.

У нас є дуже хороші ілюстратори і дуже багато проектів, над якими необхідно працювати: ілюстрований нон-фікшн, графічний роман, перевидання класики, арт-буки, книжки-картинки, все не перелічити. Але робота має бути постійною та системною.

Навіть якщо проаналізувати Болонський книжковий ярмарок, глянути на категорії, на які подаються видавці – то в Україні просто ще немає книжок, щоб всі ті категорії заповнити".

Андрій Курков: У нас 42 мільйони Україн

"Розчарування – це нормально, як і похмільний синдром. Тут питання не в тому, чи відчувати його, а чи не відчувати. Не була такої революції, щоби в її результаті всі одразу стали щасливими і жили так аж до смерті.

В українців інший емоційний заряд. Він анархістський і радикальний, до нього додається погана система освіти. Що гірша освіта – то більше емоцій, часто ще й штучними приводами спровокованих. Саме тому в нас до "зради" тяжіють більше, ніж до "перемоги": людина не аналізує, а ніби реагує на колір.

Якщо в людини є справа життя, від якої на певний час відірвала революція, то ця людина потім повернеться до своєї справи – можливо, не без проблем – але не впадатиме в розпач".

Борис Херсонський: Мова сама обирає нас

"Мова сама обирає нас. Бродський, говорячи, що поет є знаряддям мови, довів це. Усі мовні дискусії ведуть до розколу України.

Я знаю, що українська мова потребує захисту там, де її мало. Наприклад, в Одесі. Але що це повинен бути за захист?

Це можуть бути безкоштовні курси для дорослих людей, які хочуть навчитися української. І не тільки для російськомовних. Просто російська досі залишається мовою міжнаціонального спілкування.

Перехід на українську мову – питання зміни поколінь. Колись я з’ясував, що донька, із якою ми говорили в родині російською, не знає слова "треугольник". Вона говорила "трикутник".

Звісно, якщо освіту діти здобувають українською, а вдома говорять російською, то результат нескоро перестане бути сумним".

ЩО СЛУХАЛИ У 2017?

Якщо не найголовнішою, точно найбільш обговорюваною музичною подією року стало проведення в Україні Євробачення-2017, яке "привезла" після перемоги у Стокгольмі Джамала.

Наприкінці лютого ми все-таки визначилися, що Україну на Євробаченні удома представлятиме O.Torvald.

Після цього розгорівся гучний скандал із представницею Росії на музичному конкурсі. Обраній співачці Юлії Самойловій СБУ заборонила в'їзд в Україну на три роки через виступи в анексованому Криму.

Ризикованої межі торкнувся і представник Болгарії Крістіан Костов, який неповнолітнім також виступав в анексованому Криму. А потім ще й на необережних висловлюваннях попався. Врешті, конкурс відбувся із Костовим, який пройшов у фінал і ледь не переміг.

Фото facebook.com/eurovision2017kyiv

А от перше місце на Євробаченні-2017 посів виконавець, якого вважали найменш відповідним формату конкурсу поп-музики та видовищного шоу.

Представник Португалії Сальвадор Собрал закохав у себе щирим і зворушливим виконанням пісні "Amar Pelos Dois". А потім налякав усіх новиною, що потребує операції на серці. Зовсім нещодавно Собрал почав нове життя із новим серцем.

Травень запам'ятався не лише Євробаченням, а й забороною російських пошуковиків та соціальних мереж. Ця санкція підштовхнула українських користувачів знаходити легальні ресурси для прослуховування музики і частіше заглядати на YouTube.

Хоча місць, де музику можна слухати чесно, значно більше.

Частіше зазираючи на YouTube і SoundCloud, ми знайшли нові українські музичні проекти, які дедалі швидше наступають на п'яти відомим виконавцям, котрі випускали нові альбоми у 2017 році.

ЩО ДИВИЛИСЯ У 2017?

Три українські стрічки (дві з яких зроблені у співпраці із закордонними партнерами) було обрано претендентами на Оскар у 2018 році.

Так, від України на звання "Найкращого фільму іноземною мовою" претендуватиме "Рівень чорного", від Словаччини – україно-словацька копродукція "Межа", а від Литви – стрічка спільного виробництва "Іній".

Створення фільмів протягом року фінансово підтримувало агентство "Держкіно", керівник якого Пилип Іллєнко, переконував, що відродження українського продукту помітне навіть за кордоном.

Нам вдалося побувати на зйомках двох картин, про які говорили протягом усього 2017 року – "Кіборги" та стрічки за романом Сергія Жадана "Ворошиловград" (вихід якої під назвою "Дике поле" чекатимемо аж до жовтня 2018 року).

(для перегляду фоторепортажу натискайте на стрілочки)

Над сценарієм до обох із них (і ще багатьох фільмів, якими порадує 2018) працювала драматургиня Наталя Ворожбит.

До речі, "Кіборги" за перші вихідні встановили новий рекорд касових зборів, обігнавши попередній фільм-рекордсмен прокату 2017 року "DZIDZIO Контрабас".

Улюбленцем серед дітей цього року став виконавець однієї із головних ролей українського фентезі "Сторожова застава", актор Роман Луцький.

Не тільки в Україні, а й за кордоном заявили про себе фільми "Стрімголов", "Лагідна", докладніше про які розповідали кінокритики в оглядах.

А якщо не захочеться виходити з дому в кінотеатр упродовж свят, малих і дорослих дітей можна зайняти добіркою 15 знакових українських мультиків за 90 років.

А зовсім-зовсім дорослих – 7 фільмами про кохання без табу.

Наталія Вуйтік, УП

Титульні фото Depositphotos

Головне сьогодні