Письменник Ґжеґож Ґауден, автор книги про єврейський погром у Львові: Це про наслідки ненависті
У львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" побачив світ український переклад книги польського видавця, письменника, юриста Ґжеґожа Ґаудена "Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року".
Це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження погрому єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки.
Упродовж століття польська історіографія – зокрема з політичних причин – описувала цю трагічну подію як серію звичайних кримінальних злочинів, які у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії.
Ґжеґож Ґауден кидає виклик такому трактуванню і переконливо доводить, що хвиля єврейських погромів, якою Польща привітала свою незалежність, була зовсім не випадковою, а стала наслідком антисемітизму польського суспільства, який активно пропагували політики, медіа та костьол (римо-католицька церква).
В інтерв’ю для "Української правди. Життя" Ґжеґож Ґауден розповів, коли виникла ідея написати книгу про єврейський погром у Львові, які документи він знайшов у львівських архівах та чому важливо пам’ятати події сторічної давнини.
 |
| Ґжеґож Ґауден, польський видавець, письменник, юрист |
– У вступі ви пишете, що міф про безтурботне місто, де з покоління в покоління поряд жили у злагоді різні народи та львів’яни різних конфесій, міцно осів у польському уявному світі.
Про крах яких ще ілюзій йдеться у книзі?
– Книжка руйнує багато ілюзій. Насамперед – це крах ілюзій євреїв-асимілянтів, яким імпонувала польська культура.
На початку ХХ століття серед частини єврейських еліт панувала думка, що Польща стане країною вільних народів. Євреї збережуть свою ідентичність та будуть повноправними учасниками польського суспільства.
"Вільні з вільними, рівні з рівними" – це гасло польською мовою було викарбуване на камені у 1869 році на верхівці Замкової гори у Львові, збудованої на честь 300-річчя Люблінської унії. Це гасло проголошували польські соціалісти на початку ХХ століття.
Листопадовий погром у Львові цілковито заперечив таку можливість.
Політики-націоналісти відродженої Польщі відверто відмовляли євреям у праві рівності, про яке писали Владислав Фельдштайн та Тобіаш Ашкеназе.
У 1915 році Владислав Фельдштайн – єврей та палкий польський патріот, у своїй політичній публікації німецькою мовою Polen und Juden ("Поляки та євреї") з гордістю відзначав, що під час перепису населення 1910 року із 878 000 галицьких євреїв майже 850 000 визнали свою належність до польської національності.
Фельдштайн активно відстоював незалежність Польщі: його старший син Тадеуш воював у легіонах Пілсудського. У листопаді 1918 року обидва сини Фельдштайна – Тадеуш та Роман, воювали у підрозділах оборонців Львова під командуванням Чеслава Мончинського.
У своїй праці 1915 року Владислав Фельдштайн описує Польщу як міфічний рай – Аркадію, де різні народи матимуть рівні права та житимуть як вільні мешканці. Єврейський погром у Львові – це кінець ілюзій про польський рай.
Листопадовий погром 1918 року підвів риску під міфами, які творила польська література. Польща у книгах письменників – це країна вільних людей, у якій поляки виборюють незалежність для всіх. Погром відкидає цю тезу.
Тріумфує думка, що Польщею, яка була у територіальних кордонах історичних з 1772 року і відповідно до першого поділу, повинні керувати поляки-католики. Польща – для поляків, інші мусять підпорядкуватись та підкоритись.
Така ідеологія привела до того, що у 1922 році польський націоналіст вбив першого президента відродженої Польщі Габрієля Нуратовича, оскільки він був вибраний завдяки голосам національних меншин. Це кінець прекрасної ілюзії Речі Посполитої, яка існувала у літературі ХІХ століття.
Єврейські погроми пройшли не тільки у Львові, а у багатьох містах – Кельцях, Ченстохові, Вільно, Ліді, Пінську…
Утім львівський погром сприймався особливо болісно, бо Львів був центральним містом польської культури, у якому формувалися важливі політичні думки, містом, яким де-факто керували поляки. У Львові жили та творили польські інтелектуальні еліти.
Протягом останніх тридцяти-сорока років польські історики почали більше писати про погроми, антисемітизм, про події Другої світової війни.
Завжди підкреслюю цей факт на зустрічах, присвячених книжці "Львів: кінець ілюзій". Раніше ганебні вчинки просто списувались на злочинців. Коли ж говоримо про погром у Львові, доводиться визнавати, що він став можливим за участі польської інтелігенції.
Польські еліти відігравали важливу роль у боротьбі за незалежність. Разом з тим вони видавали значними тиражами антисемітські газети та писали антисемітські книжки.
Погром та антисемітизм – це чорні карти в історії польської інтелігенції, крах її ідеалізованого та шляхетного образу.
– Чому вам довелося зачепити міф про польських оборонців Львова?
– Коли почав писати книгу, навіть не уявляв, до чого мене приведуть дослідження. Я працював над книгою три роки і знайшов досі невідомі факти.
Зрозумів, що не зможу описати погрому у Львові, не повертаючись до теми польсько-українських боїв, до їх генезису та перебігу. Мені довелось деконструювати міф оборони Львова: польські ангели рятували місто від гайдамаків.
Комендант польських сил опору Чеслав Mончинський писав у газеті польської комендатури Львова Pobudka, що євреї не прийняли сторону Польщі, а нападали на солдатів.
У своєму зверненні, опублікованому та вивішеному для огляду у Львові 23 листопада 1918 року, він несправедливо звинуватив євреїв у зраді та неправдиво стверджував, що вони обливали польських солдатів окропом та стріляли в них. Цим зверненням Mончинський виправдав погром і фактично закликав до його продовження.
Коли українські війська відходять зі Львова, польські солдати одразу йдуть до єврейської дільниці. Найгірше, що солдати мали згоду командування на погром.
Польські військові розгромили магазин Ціпера у центрі міста, під боком у місцевої влади, біля Ратуші, і не отримали жодного спротиву чи кари.
Усе відбувалось на очах поручика Абрагама, який навіть не намагався утримати своїх солдатів. Нападники сприйняли це як заохочення, як право на кривду. Своєрідна кара за те, що під час українсько-польських боїв євреї зберігали нейтралітет.
 |
| Lwów kres iluzji |
– Назва книги в оригіналі – Lwów kres iluzji. Польське слово "kresy", залежно від контексту, можна перекладати по-різному: околиці, межі, кордони, пограниччя.
Скажіть, будь ласка, що ви вкладаєте у значення цього слова?
– Важливо розуміти, що слово "креси" вживають на означення територій, які в минулому входили до складу I Речі Посполитої, а тепер розташовані на Схід від Польщі.
У польській історичній пам’яті "креси" – це щасливий світ, у якому гармонійно співіснують різні народи, релігії та культури. Місця, куди поляки принесли європейську цивілізацію, збудували замки та палаци.
Терени, з яких походить чимало видатних польських політичних лідерів, громадських діячів, а також митців. Легенда про польську Аркадію, яка замовчує насильство над місцевими людьми та колоніальну політику.
Для польських націоналістів "креси" – це доказ колишньої могутності Польщі, одна з підстав національної гордості.
Термін "креси" ввів у вжиток у середині ХІХ століття поет Вінсентій Поль у поемі "Могорт – лицарська рапсодія". Поль, який деякий час жив у Львові, використовував слова "креси" та "Україна" як синоніми.
У міжвоєнний період термін "креси" географічно охопив Західну Україну зі Львовом, а також території Західної Білорусі та Литви довкола Вільнюса. Тоді цей термін і зазнав виразної полонізації: "креси" стали "польськими кресами".
– Чому для обкладинки ви вибрали листівку із текстом пісні Оскара Рогатина про погром "Я не помру, я житиму"?
– Листівку знайшов у львівському архіві. Пам’ятаю, як мене вразив її зовнішній вигляд – вся в печатках, нерівно надруковані рядки.
До листівки був прикріплений лист жандармерії, у якому пояснюється, коли та у кого вона була вилучена. Лишень уявіть, порушення якої процедури провокує звичайна листівка, написана на незрозумілій для поляків мові: жандармерія пише листа, копіює його та розпочинає слідство.
Моя дружина – мисткиня Кристина Пйотровська, побачила листівку і подумала, що це буде хороша обкладинка, яка інтригує читача. Вона розробила обкладинку для польського видання.
Із видавництва "Човен" мені написали, що для українського видання хочуть таку ж обкладинку.
В тексті книжки можна знайти цей вірш, він перекладений польською і українською мовами.
Вірш – це своєрідний захист етнічної групи. У ньому закладений посил єврейської громади – попри те, що над ними скоїли страшний злочин, вони не здаються, вони будуть боронитися.
Фаталістично-оптимістичний твір єврейського поета, написаний у страшний час: тривають переслідування євреїв у Львові, ревізії, польське військо час від часу влаштовує невеликі погроми у єврейській дільниці.
Читачі розповідали, що вірш у книзі – це справді зворушливий момент.
 |
| Український переклад книги |
– "22 листопада 1918 року у Львові пан Тадеуш вбив Янкеля" – це перше речення четвертої частини книжки.
Коли саме і чому у вас виникла алюзія на персонажів найвідомішого твору польської романтичної літератури, епосу Адама Міцкевича "Пан Тадеуш"?
– Алюзія виникла, коли я завершував писати книжку.
Постійно задумувався над тим, що ж насправді відбулося у Львові та як можна пояснити тогочасні події. Антисемітизм, який посилюється наприкінці ХІХ століття у Польщі, фактично нищить спадщину Міцкевича.
Я раптом усвідомив, що це властиво ситуація погрому, коли герой Міцкевича, шляхтич, польський патріот Тадеуш Сопліца просто вбиває Янкеля. Янкель – єврей, керує корчмою та грає на цимбалах, у тому числі і "Мазурку Домбровського" – майбутній гімн Польщі.
Власне це мелодія, під яку починається єврейський погром у Львові. Пан Тадеуш зустрічається із однодумцями, щоб поговорити про незалежність Польщі, а Янкель діє, займається конспірацією. Саме Янкель є дієвим патріотом країни.
Я тут бачу особливий драматизм у тому, що асимільовані євреї, які боролись за незалежність Польщі, постраждали від польських еліт. Тадеуш Сопліца уособлює польську інтелігенцію, яка не хотіла визнавати прав євреїв. Зрештою, як і прав українців.
В останньому розділі книжки пишу про те, що польські еліти не хотіли нічого реформувати наприкінці ХІХ століття. Вони міцно тримались за образ давньої Польщі, ідеалізований у польській літературі.
"Пан Тадеуш вбив Янкеля" – це власне підсумок того, що сталося у Львові. Речення є синтезом того, що відбувалось із польською політичною думкою від початку ХХ століття. Багато людей вважають це порівняння влучним, таким, що одразу закриває усі дискусії.
Останній абзац книжки – це мій гіркий висновок: "І так ось польська ідея свободи народів та самовизначення націй, польський політичний месіанізм виродилися в крайній національний егоїзм, який став ідеологією загарбання, етнічної ненависті та панування над іншими націями. А польський католицизм перетворився на релігію насильства та поневолення інших націй, релігію ворожості та зневаги до інших конфесій. Ця політична ідеологія реалізувалась і вилилася в єврейський погром у Львові в листопаді 1918 року".
В останній частині книжки йдеться про те, як польський політичний месіанізм Міцкевича перетворюється на шовінізм та націоналізм.
– Можемо сказати, що поляки сьогодні – народ толерантний?
– На початку ХХ століття антисемітизм був певною національною настановою для поляків і сьогодні ці настрої, на жаль, повністю не зникли.
Антисемітизм та ксенофобія, як і антиукраїнські настрої, живуть досі. Антисемітизм присутній у католицькому костелі, у медіа, у владних колах.
Якщо є політики, які дозволяють собі публічні висловлювання, що справжнім поляком може бути лише католик, то ксенофобія та антисемітизм мають добрий ґрунт для зростання.
Значну роль у розпалюванні ворожнечі у ті часи відігравала націоналістична преса, де євреїв представляли деморалізаторами та багатіями, які отримали свої статки, наживаючись на поляках.
Польський Костел, одна з головних інституцій, які формували польську ідентичність, підтримав націоналістичну ідеологію "ендеків" – національно-демократична партія Польщі, яка мала величезний вплив на польське суспільство, і у Львові також.
За сприяння Костелу виходили книги, у яких писали, що євреї – найзапекліші вороги спокою у польському суспільстві.
Варто пам’ятати, що священники формували свідомість здебільшого простих людей, які на початку ХХ століття наважились мігрувати з села до міста. Це був політичний процес формування нового польського суспільства, на яке сильно впливала націоналістична ідеологія.
У тогочасному суспільстві панували антиєврейські та антиукраїнські настрої. Тоді антисемітизм, на жаль, став для націоналістів елементом польської самоідентифікації: якщо я – "правдивий поляк", то відповідно я – католик і a priori антисеміт. Євреям "ендеки" відвели роль головних ворогів поляків, внутрішніх ворогів, які діють зсередини.
На жаль, цей вірус все ще живе у свідомості багатьох поляків.
Однак хочу наголосити, що сучасне польське суспільство значно відрізняється від того, яке було сто років тому. Це інша Польща.
У часи листопадового погрому 1918 року лише одиниці виступили на підтримку євреїв – знаний письменник, солдат легіонів Пілсудського, соціаліст Анджей Струг, адвокат Александр Баб’янський, про якого згадую в українському виданні книги.
Сьогодні у Польщі присутній явний та сильний супротив великих середовищ та суспільних рухів проти шовінізму, ксенофобії та антисемітизму.
У медіа постійно з’являються нові, глибокі та часто болючі публікації про темні плями у польській історії. Широкі кола поляків хочуть знати правду про польську історію. Це важливо і це мене тішить.
 |
| Ґжеґож Ґауден: |
– Книга починається з детального опису фотографії спаленої синагоги Бейт Хасидим на перехресті вулиць Божничої та Лазневої.
Чи правда, що є дуже мало фотографій, які можуть візуалізувати і задокументувати листопадовий погром у Львові?
– Я знайшов лише декілька фотографій, репродукції яких є у книжці. Знімки понівечених тіл, спалених кам’яниць та синагог.
Від синагоги Бейт Хасидим, подібної до фасаду Бернардинського костелу, сьогодні не залишилось і сліду – її вщент зруйнували німці під час Другої світової війни.
У часи погрому спалили багато львівських синагог. Хочу наголосити, що під час єврейського погрому у Львові солдати не лише грабували, ґвалтували жінок, били чоловіків, підпалювали кам’яниці, але й боролись із символами. Зі святинь євреїв витягали тори, складали їх стосами перед синагогами, а потім рубали шаблями, розстрілювали та палили.
Нападники хотіли не лише перемогти, але й підкорити. Це важливий елемент погрому у Львові, який вирізняє його поміж погромів у інших містах.
Усе відбувається у присутності офіцерів, жінки яких одягали собі на голову тканини, якими накривали тори, – для них це була забава, карнавал. Погромники хотіли не лише покарати євреїв за їх нейтральну позицію під час боїв, але й знищити їх у вимірі символіки. Показати, що євреї – просто ніхто.
 |
| Спалена синагога Бейт Хасидим на перехресті вул. Божничої та вул. Лазневої (синагогу вщент зруйнували німці під час Другої світової війни) |
– Розкажіть, будь ласка, про роботу у львівських архівах? Хто вам допомагав знайти відомості про ті часи?
– У польських історичних книгах я натрапляв на невеликі замітки про грабежі у єврейській дільниці Львова. Знайшов посилання на документи, які зберігаються у львівському архіві і вирішив поїхати до Львова.
З контактами та пошуком документів у каталогах архівів мені дуже допоміг Андрій Павлишин, який згодом переклав книжку українською мовою. Зрештою, Андрій перший в Україні, з ким я поділився ідеєю майбутньої книжки про листопадовий погром.
Коли я почав відкривати папки із замовленими в архіві документами, то просто задерев’янів – безліч зізнань жертв та свідків погрому. Зрозумів, що мушу спокійно все прочитати, а найважливіше опублікувати у книжці.
Вразив лист єврейського комітету порятунку – сильно подертий, фрагментарно збережений. У мене було враження, що ще буквально декілька хвилин і він зникне назавжди. Одразу його сфотографував.
Безцінним є рапорт судді Верховного Суду Зиґмунта Римовича, який записав у березні 1919 року майже тисячу свідчень і заяв, зроблених перед його комісією під присягою. Римович вклав у звіт багато праці – усе записано від руки, дуже старанно, на глянцевому і ще досі білому папері. Можна лишень уявити, як він працює, перевіряє факти, дає чіткі вказівки львівській поліції.
Документи з львівських архівів я вивчав місяцями.
Хочу наголосити, що усі документи, які знайшов у архівах та використав для відтворення історії погрому, – я виклав у вільному доступі в інтернеті. Були закиди, що ніхто не бачив оригіналів документів, прошу дуже – читайте.
Насправді документів набагато більше, ніж я знайшов та прочитав. Тепер історики та усі зацікавлені зможуть детально ознайомитися із фактами.
Я б дуже хотів, щоб дослідження теми листопадового погрому 1918 року не вичерпались моєю книжкою.
Наприклад, рапорт Єврейського Комітету Порятунку, так званий "Документ моменту", виданий у січні 1919 року – спроба підсумувати усі свідчення про погром. 170 сторінок машинопису, які доцільно переписати та видати.
Сьогодні кожен може ознайомитися із цим документом, а історикам варто зробити фахове дослідження наведених у "Документі" даних – із зауваженнями, коментарями та доповненнями.
Від початку роботи над книжкою планував оприлюднити усі знайдені документи – тішусь, що мені вдалось це здійснити.
– Зізнання жертв та свідків погрому – це зазвичай невеликі картки зі швидко написаними короткими реченнями.
Як вони допомогли відтворити хронологію листопадового погрому?
– Мова більшості свідчень проста і стисла, а відтак вражаюча.
Натан Шніпс одним реченням описує, як вбили його батька. Сімон Кандль пише, що його доньці солдати відтяли пальці. Точний запис свідчень покоївки родини Фрауенґласів, українки Марії Семенків, доволі хаотичний, позбавлений пунктуації. Записано усе так, як вона говорила.
Відверта мова свідчень мене сильно вразила.
Розлогими є свідчення Салі Зонтаґ – п’ять сторінок, списаних олівцем про те, як нападники вбили двох її сестер та шваґра. У Салі була добра освіта, вона могла розповісти про злочин. Як і доктор Макс Шаф, який був адвокатом.
В одному зі свідчень жертви погрому згадують "мужчину у цератовій куртці", який, після вчиненого розбою – на очах у родини вбив батька та чоловіка, грав на фортепіано. Скоріш за все – це був чоловік із багатої польської родини, оскільки міг собі дозволити музичну освіту, був представником львівської еліти.
Коли читав короткі свідчення, зрозумів, що євреї боялись звертатись до польської поліції. Знайшов дуже багато зізнань, кожне з яких не залишає байдужим.
 |
| Ґжеґож Ґауден: |
Завдяки свідченням, які зібрав Єврейський Комітет Порятунку, можна відтворити хронологію та масштаби погрому.
Коли вже говоримо про мову, яка показує ментальність, для мене важливим маркером був переклад звіту британського посланника капітана Пітера Райта про погром, а властиво воєнний злочин польського війська у Пінську. Там стратили 35 євреїв, шанованих громадян міста.
У перекладі, який підготувало Міністерство закордонних справ для внутрішнього використання польських дипломатичних представництв, у фрагменті про пінську різанину з’явилися курйозні мовні викрутаси.
Райт ужив стосовно скатованих жінок формулювання The Jewish ladies arrested.
Польський урядовий перекладач узяв переклад слова ladies у лапки: "Єврейські "дами" були арештовані". Він навіть не міг припустити, що єврейок, яких його співвітчизники катували шпіцрутенами та ременями, можна назвати леді.
– У книжці ви цитуєте спогади оборонців Львова, записи генерала Болеслава Роя та багато документів, з яких можна зробити висновок, що відповідальним за львівський погром був Чеслав Mончинський.
Як думаєте, чи можна було уникнути погрому, якби Львів очолив хтось інший?
– Солдати відсічі з Кракова і Перемишля голосно обіцяли погром, коли увійшли до Львова.
У нещодавньому номері історичного часопису Карта знайшов спогади Міхала Сокольницького, соратника Юзефа Пілсудського.
Сокольницький разом із французьким посланником повинен був проінспектувати ситуацію у Галичині.
Він приїжджає до Львова 20 листопада, тобто у момент, коли до міста надходить підкріплення із Кракова та Перемишля. Сокольницький йде у гості до свого брата Габріеля і там зустрічає польських офіцерів із підкріплення.
І ось що йому говорить офіцер відсічі Тадеуш Дзядушицький: "Одразу по завершенню з цим паскудством русинським, візьмемося за жидів".
Уявіть, це слова офіцера, представника давнього шляхетного роду, польського аристократа. Це дуже важливе речення, я би обов’язково розмістив його у книзі, якби знайшов раніше.
Не знаю, чи погрому вдалося би уникнути. Мабуть можна було швидше зреагувати та обмежити його масштаб.
Наприклад, коли капітан Кароль Бачинський довідався про погром у єврейській дільниці, негайно заборонив своїм воякам залишати місце постою та брати участь у погромі.
За словами капітана, йому йшлося про честь польського вояка, адже саме командири відповідали за поведінку солдатів.
Бачинський, який керував обороною школи Сенкевича – однієї із ключових точок боїв, звинуватив Мончинського у незрозумілій пасивності в умовах погрому: "На мою думку, антиєврейські заворушення можна було негайно приборкати за доброї волі Верховного командування. Чому цього не сталося одразу, а лише на третій день, я не знаю".
Відповідно, Mончинський повністю поділяв вчинки погромників у єврейській дільниці.
Посол і маршалок Сейму ІІ Речі Посполитої Мацей Ратай пише у своїх спогадах, що бачив, як Мончинський проїжджав автомобілем через ринок та поблажливо усміхався, оглядаючи сцени погрому.
"Не можу забути й дарувати йому того дня і тієї посмішки!", – це цитата із книги Ратая "Спогади і щоденник 1918–1927 років".
До Мончинського приходять делегації з проханням припинити погром, він обіцяє і нічого не робить. Представники єврейської спільноти приносять розпорядження генерала Рої та благають відреагувати. Натомість він їх виставляє за двері.
На думку Ратая, Мончинський міг запобігти погрому або, принаймні, його обмежити. Мончинський зробив усе навпаки – не виконав наказу генерала Рої, а наступного дня видав звернення, яке заохочувало погром.
Немає найменших сумнівів у відповідальності Мончинського за погром. Він ненавидів євреїв, ненавидів генерала Рої за те, що той не призначив його керівником польсько-української операції.
Євреї заплатили страшну ціну за комплекси та нереалізовані амбіції Чеслава Мончинського. Документи, наведені у книжці, доводять його вину як коменданта міста і повіту Львів за листопадовий погром у Львові.
 |
| Похорон жертв погрому; J. Bendow, Der Lemberger Judenpogrom (Novemeber 1918 – Jänner 1919) |
– Хто поніс відповідальність за листопадовий погром 1918 року у Львові?
– Були списки людей, винних у погромі. Декілька осіб пізніше навіть розстріляли.
Утім ніхто із найгарячіших учасників погрому не був покараний. У мене немає сумнівів, що це було неможливо.
Утім солдати, які були в єврейській дільниці, були потрібні на фронті. Львів був оточений українськими військами і воєнна прокуратура не розпочинала жодних справ проти польських солдатів.
Часто задаю собі питання, чому так мало людей наважились допомогти євреям під час погрому.
Львівське духовенство не втрутилось у погром.
Не висловився із приводу погрому глава Вірменської католицької церкви у Львові єпископ Юзеф Теодорович. Він був прихильником "ендеків" і марно було сподіватись його реакції. До того ж, його не було в місті під час польсько-українських боїв та під час погрому.
У 1918 році митрополит Андрей Шептицький мовчав, але, інтернований поляками, він тоді не мав свободи дій. Якби він став на бік євреїв, це розпалило би ще більшу ворожнечу.
У книжці, утім, є приклади, коли люди намагались допомогти євреям. Владислав Цьолек відважився вирушити до єврейської дільниці, щоб урятувати єврейську родину. Він, мабуть, був заможною людиною з високим соціальним статусом, адже вулиця, де він жив, була продовженням Академічної (сучасний Проспект Шевченка). Ця дільниця міста була заселена польськими елітами.
Згадую також солдата, який допоміг єврейській родині пройти крізь палаючі будинки та уникнути розгніваного натовпу. Сподіваюсь, що таких жестів доброї волі було значно більше, просто не всі вони задокументовані.
Мене найбільше вражає, що після погрому ніхто не знайшов у собі відваги, щоб висловити співчуття єврейській громаді та домагатись справедливості. Люди легко прийняли риторику брехні, прийняли, що поляки не мають нічого спільного з погромом.
 |
| Ґжеґож Ґауден: |
– Що про листопадовий погром писала тогочасна львівська та світова преса? Якою була реакція польського уряду на погром?
– Львівська преса нічого не писала про погром. У газетах можна знайти згадки про пожежі чи напади, які відбувались у єврейській дільниці.
Утім ці випадки не пов’язували в один ланцюжок і не називали погромом. Писали про те, що грабували та ґвалтували злочинці, яких випустили з тюрем, та дезертири австрійської армії, а не польські солдати.
Перша велика публікація "Погром у Львові і хаос у Польщі (від наших кореспондентів)" вийшла у віденській газеті Neue freie presse. У ній описано злочини погрому, навіть наведено перелік знищених магазинів. Щоправда, кількість жертв погрому була значно завищеною — від 2 500 до 3 000 вбитих євреїв.
Саме з цієї публікації світ довідався про злочини у Львові, і влада Польщі почала нервуватись. У Парижі тривала мирна конференція, і звістка про безчинства під час погрому могли мати для Польщі доволі негативні наслідки.
– Багато євреїв, як Владислав Фельдштайн, виховували своїх дітей патріотами Польщі.
Як можна пояснити цей феномен?
– Прості євреї, а таких була більшість, не мали жодної політичної заангажованості, були людьми релігійними, ходили до синагоги. Мені видається, що єврейські еліти були більше пропольськими, ніж проукраїнськими.
Родина Фельдштайнів – не виняток, у ті часи багато єврейських сімей були патріотами Польщі, сподівались кращого життя для себе та дітей. Вони, мабуть, відчували страшну гіркоту, оскільки поляки їх сприймали як людей нижчої категорії.
Асимільовані євреї залишались ізольованою групою у Польщі, жили між двома світами – втрачали зв’язок із єврейською спільнотою, а польська еліта їх не приймала.
У книжці цитую листа, якого написав єврей із асимільованої родини. Він пише про те, що євреям було ближче до Польщі, ніж до України, але вони не могли стати поляками через антисемітизм польського суспільства.
Через цей факт зберігали нейтралітет і не йшли воювати на боці поляків проти українців. До українців іти не надто хотіли, а до поляків – не могли.
– Якою була реакція на вашу книгу в Польщі?
– Деконструкція міфу оборонців Львова провокує негативне ставлення до мене у певних колах поляків.
Важливішим є те, що отримав дуже багато позитивних відгуків. Люди дякують за те, що нарешті можуть дізнатися правду про минуле.
Поляки, які народилися у Львові та пам’ятають довоєнне місто, відкрили для себе його невідому історію.
Відомий польський кінорежисер Януш Маєвський, який народився у Львові у 1931 році, написав мені, що нічого не знав про погром і що я зробив правильно, коли здер струп зі старої рани.
Утім додав, що після книжки не міг спати, бо порушився світ його спогадів про Львів. Він жив пам’яттю про ідеалістичне місто, у якому на подвір’ї свого будинку бавився із українцями, євреями та вірменами. І ще він сказав мені, що не перестав любити Львів.
У моїй книзі зібрані достовірні документи та перевірені факти – підняти з неї полеміку доволі складно.
Зрештою, усі джерела перелічив у книзі і сподіваюсь, що вони стануть основою для детальних історичних досліджень на цю тему.
Довелось спростувати легенду про те, що все місто воювало проти українських військових відділів. Містяни не хотіли воювати.
Син Фельдштайна Тадеуш писав після Другої світової війни, коли був на еміграції у Лондоні, що основою польського контингенту серед львів’ян були батяри – тобто кримінальний елемент.
Познанський журналіст, який робив репортажі з польсько-українських боїв, відвертий антисеміт і українофоб Францішек Салезій Крисяк написав у листопаді 1918 року: "Позаяк чудесний порятунок Львова, що сяятиме в історії як одна з найпрекрасніших його сторінок, був переважно творивом молоді, ледь не дітей, то саме львівським дітям я присвячую цю книжку".
Тому це не я деконструюю міф, насправді він уже давно зруйнований, тільки люди не хотіли про це знати.
Щоб писати про єврейський погром, мені довелось торкнутись міфу оборони Львова польськими військовими та його мешканцями. Деконструювати міф про подію, яка належить до пантеону найважливіших в історії Польщі, яку творили мало не святі люди.
Виявилось, що ті "святі люди" пішли вбивати та грабувати євреїв. Мені закидають, що я паплюжу пам’ять про Львівських орлят. Так можуть говорити лише люди, які не читали книжку.
"Орлята", тобто львівські діти та молодь, які воювали у польських відділах, не брали участі у погромі. Вони зберегли честь. Про них немає жодного слова у книжці. Вони були справжніми героями. Погром вчинили дорослі.
– Чому важливо згадувати про листопадовий погром 1918 року?
– Моя книга – про наслідки ненависті, пересторога перед ненавистю у мові політичній.
У книжці пишу про антисемітську отруту, яку костел, політики, преса та книги тривалий час заливали в голови поляків.
Книга про злочин, який є результатом націоналістичної ідеології, яка спирається на ненависть до інших етнічних чи релігійних груп населення. Книга як застереження проти політичних гасел, які розпалюють ворожнечу та призводять до погромів. Ненависть – це завжди отрута, яка завжди доводить до злочину.
Звичайно, книги не змінюють світу, але якщо читачі побачать у моїй книзі пересторогу перед ненавистю як політичним інструментом – цього буде достатньо.
Катерина Москалюк, спеціально для УП.Життя
Вас може також зацікавити:
7 українських фільмів 2020 року, які вам варто переглянути
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.