"Соромно за Мінкульт – він зі збереженням культури під час війни не впорався": засновник Ukraїner Богдан Логвиненко

Кількасот мільйонів охоплень в соцмережах, вплив на закордонну аудиторію, помітні інформаційні кампанії, документальний серіал про деокуповані території, видання книжок закордоном і номінація на Шевченківську премію – війна зробила Ukraїner, нішевий проєкт про подорожі регіонами України, сильніше і впізнаваніше. Редакторка культури УП.Життя Тетяна Пушнова поспілкувалась відеозв'язком із засновником організації Богданом Логвиненком не лише про зміну Ukraїner, а також про падіння довіри до Українського культурного фонду, про кризу державного управління у сфері клультури та ризики для креативної індустрії країни.

– Я не є фанатом Ukraїner, попри це він у мене лунає "з кожної праски": в рекомендованих Instagram, YouTube, Twitter, попадає репостами у стрічку Facebook. Навіть тут, в Британії, де я зараз живу, раптом Amazon мені говорить: "Подивись, Таню, як оновився ТОП книжок про історію України" і видає на першому місці британське видання вашої "Україна зсередини". В мене склалось враження, що ви, попри війну, побудували якийсь паралельний Мінінформполітики "здорової людини". Навіть Шевченківська премія без вас не обходиться – ви опинилися у списку номінантів з документальним серіалом "Деокупація". Що відбувається?

– Це треба питати в Шевченківському Комітеті, як ми там опинилися. Для мене це теж несподіванка, чесно. Подавала проєкт наша продюсерка від громадської організації. Але це було трошки наче якийсь жарт – Каріна Пілюгіна занесла документи до Комітету буквально за хвилину до дедлайну.

Ми отримували раніше нагороди і премії – десь 10 різних, але самі нікуди не подавалися, нас хтось номінував.

Та за останні 2 роки Шевченківська премія дуже змінилася. Я був навіть у фокус-групі, коли міністром (культури, інформаційної політики та спорту – ред.) був Бородянський – вони найняли агенцію, яка досліджувала ставлення до Шевченківської премії і проєктувала, як можна було би її змінити, надати їй адекватності. І тоді багато чого втілилося з того, що ми проговорювали як ідеї, бачення.

І справді, попередні два рази Шевченківську премію отримували мої улюблені проєкти і митці: ДахаБраха, Нова Опера, Тарас Прохасько... Хоча до цього Шевченківська премія абсолютно не була в моєму фокусі. Але з її оновленням я за нею почав слідкувати.

Зйомки документального серіалу "Деокупація". Фото надане Ukraїner

– Як ти змінився за цей рік повномасштабної війни і як це повпливало на Ukraїner?

– Мені складно говорити про якісь внутрішні зміни, я постійно відкладаю рефлексію на потім, на "після перемоги". І тому я скоріше можу сказати, як змінився Ukraїner.

Хоча є зміна одна, вона відбулась одразу з початком повномасштабного вторгнення – повернення до нормальності: я видихнув, заспокоївся і ми почали фігачити.

Бо до цього у мене була боротьба з усіма навколо, де я відчував себе маргіналізованим персонажем, який скрізь каже, що скоро почнеться війна, а всі такі – розслабся, яка війна!

Перед вторгненням я намагався перезапустити наші іншомовні версії і почати готувати закордонну аудиторію до війни. Бо ж раніше ми писали про зовсім інші речі – про красу України, історію, географію.

Перезапуститись перед початком вторгнення ми не змогли, тому що я не отримував підтримки навіть всередині нашої команди. Я відчував себе якимось панікером. І от 24 лютого я видихнув – ми перезапустились, все, що було підготовлене до початку вторгнення, воно реалізувалося. І я нарешті перестав відчувати себе трошки шизофреніком.

Ми пришвидшилися, ми робимо значно більше, ми розширилися під час війни. Зараз десь від 30 до 40 людей працює в Ukraїner або з Ukraїner – стало або проєктно. А ще кілька сотень волонтерів, які кожного дня контриб’ютять переклади різними мовами, відео і тексти.

Команда Ukraїner на зйомках деокупованої Харківщини. Фото надане Ukraїner

– Скільки у вас зараз мовних версій, на яких платформах?

– Зараз 15. Ми використовуємо всі популярні соцмережі і дивимося, які мовні версії на яких з них краще працюють. Наприклад, якийсь час на початку вторгнення наш Twitter японською був популярніший за український екаунт.

Тільки на цьому японському Twitter було 5 мільйонів охоплень за місяць! Нам донатили, тобто не нам, а Україну підтримували великими сумами відомі японські мільйонери. І ми помітили, що ці мільйонери підписані з українських джерел тільки на нас.

Тоді на початку це дуже надихало, зараз ми це вже не відстежуємо.

І нині все трошки інакше: ми маємо нагадувати про війну, люди самі вже не шукають інформацію. Зараз ми думаємо, яким чином контекст війни повертати до порядку денного в світі.

– І як?

– Історіями. Історіями звичайних людей. Історіями на перетині світів, коли ми розповідаємо про жінку з Британії, яка возить гуманітарну допомогу в Україну, то це може бути цікавим і британцям, і нам. Це можуть бути позитивні історії, які тримаються на харизмі того чи іншого персонажа, далі вони можуть просто мультиплікуватися.

– Тобі не здається, що Ukraїner з 24 лютого перестав бути дослідницькою платформою, де українці дізнаються про самих себе, а став більше пропагандистським?

– Я не думаю, що пропагандистським.

– У британців є таке поняття white lie, біла неправда, яку говорять, щоб не образити чиїсь почуття. Чи не про це зараз Ukraїner?

– Ні. Адже коли ми розповідаємо історії, ми взагалі не фільтруємо, чи може якась із цих історій нашкодити нашій репутації за кордоном. Так, ми використовуємо цей підхід – оповідь через позитивні історії. Але вони часом розкривають і щось негативне.

У нас є серія "Деокупація", в ній ми часто говоримо, що тут є сєпари, тут є ті, хто підтримує Росію. А white lie це коли ти кажеш: "тут Росія прийшла, а ми всі за Україну, як так можна?" Ми розуміємо, що нам треба розповідати так, як є.

– Ви робите промоційні відео – це не пропаганда?

– Як і раніше, ми робимо історії для промоції міст. Або, на приклад, "Щедрик". І ми не намагаємось викинути з цієї історії все російське – а воно там є. Почитайте лонгрід про нього, там є і російські діячі, ми пишемо про них, хоча начебто зараз cancel (скасування – ред.) всього російського. Але ми не можемо в історичному матеріалі закенселити того, хто був у цій історії.

Зараз робимо серію треків "Хоробрі міста" і робимо таким чином: проводимо інтерв’ю з людьми з окупованих міст, вихоплюємо контексти, розпитуємо про місця. Ми цих збираємо разом прямо у такі фокус–групи в Zoom. Вони між собою іноді сваряться, обговорюють, що важливіше, що менш важливе в їхньому рідному місті, і це такий живий діалог, жива дискусія.

І далі ми цю інформацію, ці розмови передаємо тому чи іншому музиканту і він вже створює свій трек, надихнувшись цими розмовами. Далі ми до цього вже не долучені, це вже творча робота артистів. Після створення треку ми створюємо відеокліп з архівних відео з тих міст. Деякі відео передавали і продовжують передавати з окупації.

Зараз робимо наступні треки "Хоробрих міст" про Крим. Я прямо перед інтерв’ю слухав демку одного з треків – буде дуже хороша музично-інформаційна спецоперація.

Це можна назвати пропагандистською роботою, але я би назвав це синтезом медіа і творчості, на перетені яких створюється щось нове. Але це така скоріше терапевтична і мотиваційна робота на внутрішню аудиторію, аніж пропаганда.

Команда Ukraїner у щойно звільненому Херсоні на площі Свободи. Фото надане Ukraїner

– А які ще несподівані колаборації у вас ставались за цей час?

– Це колаборації з популярними блогерами в Instagram на початку вторгнення. Ми розуміли, що вже маємо напрацований алгоритм розповідей людей, про дітей під час війни, про обстріли, про знищення освітньої, цивільної інфраструктури, лікарень. І ми зробили open call, закликали блогерів до співпраці і нам написало, напевно, 60%-70% всіх найпопулярніших інстаграм-блогерів в Україні, з якими до початку війни ми би ніколи не співпрацювали, бо у нас різні цінності.

Але ми зрозуміли, що в той момент це доступ до їхньої аудиторії, можливість разом з ними просувати важливі меседжі про Україну для світу. І можливість убезпечити їх від поширення дезінформації, паніки. І це була потужна колаборація – на кількасот мільйонів охоплень.

– Ти цікаву тему зачепив – колаборацію організацій, які в мирному житті могли б бути конкурентами. Бо знаєш, ці "капіталістичні цінності" і на сферу культури поширювалися – культурні інституції конкурують за ресурси, увагу аудиторі, за контроль наративів. Але війна це дещо невілювала. Наприклад, Мистецький арсенал і Довженко-Центр – до війни, попри дружні стосунки, вони ділили, фактично, одну аудиторію, ресурси Українського культурного фонду тощо. А зараз домовились про спільну програмну роботу, підтримують одне одного в кризі. І таких прикладів безліч – в цьому фішка нашого спротиву, причина високого рівня нашої опірності.

– 100%! Насправді ми дуже переоцінюємо конкуренцію, вона доволі часто є штучною. Ми спільно можемо зробити значно більше.

Наприклад, Ukraїner виник трошки раніше, аніж фізично з’явився Український інститут. І, по суті, ми мали дуже схожу ідею. Вони – державна інституція, та ми подивилися їхню стратегію і подумали, як ми можемо їх підсилити, взаємодоповнити одне одного. І ми придумали шляхи, як Український інститут підсилює нас, ми їх, як ми можемо рухатись в одному напрямку.

До речі, я дещо здивувався, коли ти мені запропонувала інтерв’ю на Українській правді. Бо знаєш, у нас раніше не прийнято було, щоб одне медіа розповідало про діяльність іншого медіа (окрім, хіба, "Детектора"). Бо конкуренція.

Але зараз ми з багатьма медіа співпрацюємо. Скажімо, ми ніколи раніше не робили розслідувань. Але нас цікавить досліджувати, як працює російська пропаганда і soft power (м'яка сила – ред.). Ми партнеримось з нішевими медіа, які роблять такі розслідування, які в цьому експертні. Ми розуміємо, що в когось з них менша аудиторія, а ми можемо її розширити.

Ці об’єднання зараз відбуваються довкола цінностей. Наприклад, ми, як і на початку нашої діяльності, так і зараз, не співпрацюємо з олігархічними медіа. Хоча ці пропозиції з’являлися чи не щомісяця.

Але якщо ми рухаємося з якоюсь іншою організацією в спільному напрямку, то тут ми не маємо конкурувати, ми маємо шукати позитивну суму.

Зйомки документального серіалу "Деокуповані міста". Фото надане Ukraїner

– А як ти ставишся до колаборацій з державними інституціями? Окрім Українського інституту з кимось іще ви співпрацюєте? З Міністерством культури?

– Ні. Мінкульт – це не про позитивну суму. Мінкульт – це абсолютно регресивна інституція, на жаль. Це неможливо. Мінкульт і Міносвіти це інституції, за які соромно, які, на мою думку, не впоралися із завданням збереження культури і освіти під час війни. Тому ні. Хоча хотілося б і з Мінкультом, із Міносвіти співпрацювати.

Ми співпрацюємо з Міністерством закордонних справ в різних сферах. І час від часу ми даємо свій контент Офісу Президента: книжки іноземним гостям, своє відео для їхніх промо.

Вийшов ролик привітань Президента з Днем соборності, там використано багато наших кадрів. Але це важко назвати співпрацею. Ми просто ділимося чимось, в чому ми можемо підтримати.

– Давай заглибимось в питання, що не так з МКІП – ви з ними, зокрема, в багатьох питаннях інформаційної політики перетинаєтеся. Наприклад з Укрінформом, у якого теж є і мовні версії, і аудиторія, і кормережа. З ними ви теж не взаємодієте?

– У нас є кілька волонтерів, які працюють в Укрінформі. Але так, щоб з ними якось інституційно співпрацювати, то ні, навіть про це не думали, чесно кажучи. Але треба подумати.

Зараз створили ж іще United24, який теж намагаються зробити іншомовленням.

Був такий момент, ще коли був перший уряд Зеленського – під час прем’єрства Гончарука. То тоді я мав зустрічі з трьома заступниками різних міністрів і ще якимись радниками і це були зустрічі про одне і те саме: як створити ресурс, який би промотував Україну в світі. І я там систематично всім казав, що – дивіться, це не має сенсу, ми це робимо вже якусь кількість років, ми це вже інституціоналізували, ви можете просто нас підтримати зовсім невеликим ресурсом і це буде ефективніше, ніж створювати щось з нуля.

Але врешті, кожен із них робив свій сайт в результаті. Тобто ми не увійшли в жодне з партнерств, але кожне з міністерств робило щось своє, несистемно і дотепер дотягнув лише один з тих сайтів. А пройшло всього кілька років.

Більшість координаторів наших мовних версій, перекладачі з нами працюють як волонтери, дехто вже по 5 років. Деякі мовні версії у нас з’явилися, наприклад, корейська, угорська, португальська, уже під час вторгнення. І якби ми мали трошки коштів на кожну з цих мовних версій, хоча б по декілька тисяч доларів щомісяця, ми б уже могли взяти когось із них на роботу і робити це більш системно. Бо зараз ми перекладаємо те, що встигають волонтери, залежно від тої кількості волонтерів, яка є на кожній із мов.

Мешканці звільнених сіл зустрічають гостинцями. Фото надане Ukraїner

– Український культурний фонд – ще одна інституція, органом управління якої є МКІП – як ви з ним співпрацюєте? Я бачила у вас на сайті ще досі логотип УКФ і проєкти, що ви реалізували за його підтримки.

– Ми, до речі, нормально співпрацювали з УКФ. Це була абсолютно прозора і відкрита співпраця. Тобто ми подавалися на відкриті конкурси і перемагали майже завжди.

Але цього року ми не подаємося і не беремо участь у проектах УКФ. Тому що минулого року ми написали три проекти. Почалась війна, всі гроші УКФ передали на Збройні сили. І це ОК. Але не ОК те, що сам Фонд ніяк не прокумунікував з нами, що далі з нашими заявками?

Рік в УКФ нічого не відбувалося. Зараз знову оголошення "Присилайте нові заявки". Але знову всі гроші можуть піти на Збройні сили. Для чого витрачати час? Кожна проектна заявка – це не години, це дні роботи над нею…

УКФ рейдернув міністр Ткаченко. Він, фактично, поставив там ручну Наглядову раду і тепер всі сумніваються в прозорості роботи Фонду.

Бо ті зустрічі, які відбувалися в Наглядовій, її рішення, люди, які туди входять – це абсолютно не достойні люди, аби вирішувати майбутнє культури, як громадських, так і державних культурних проєктів.

Бо бонуси, які повертаються від підтримки культури, їх не конвертуєш в щось матеріальне тут і зараз – їх видно не одразу, а через тривалий час. От просто один приклад. Наш фільм, який був підтриманий УКФ, називається Ukraїner. The movie. В 2019 році ми зробили грандіозний показ одночасно в 60 містах з паралельною з прем’єрою на You Tube. І ми ще тоді дивувалися, що люди ногами для чогось ходили на ці покази, хоча можна було просто вдома сісти і подивитися онлайн.

Так от зараз, коли почалося повномасштабне вторгнення, у понад 10 країнах знову були публічні покази цього ж фільму. Який, знову ж таки, доступний на You Tube. Мало того, люди приходили і платили гроші, які йшли повністю на ЗСУ. Ми не знаємо, яка точно сума, бо це були прямі донати на Збройні сили, але там може, навіть більше, аніж УКФ вклало в цей проект в 2019 році. Бо культура так працює: ти вкладаєш сьогодні, ти сієш якесь зернятко, а через декілька років воно тільки починає проростати.

– Отже, УКФ – це теплиця з розсадою і вона поламалася. Ти бачиш вихід із цієї ситуації? Адже УКФ все ж таки впливовий гравець в нашій креативній індустрії і його діяльність дуже потрібна нам зараз. Минулого року до української культури була прикута увага закордоном, наше мистецтво стало видимим в Європі. Але ми "виїжджали" на тому контенті, який був спродукований до війни, підтриманий УКФ чи Держкіно ще до криз в цих інституціях. Що зараз робити, коли важливо не збавляти темп, не знижувати якість?

– Я не впевнений, що ми зможемо цю теплицю полагодити під час війни. Я думаю, що це одна зі стратегічних задач на час після перемоги.

Можливо, треба буде повертати людину, яка сконструювала УКФ, Юлію Федів з навчання у Сполучених Штатах і ремонтувати все, що поламав міністр Ткаченко в цій інституції. Але для цього має бути хтось в культурі, хто, власне, матиме політичну волю на глобальні зміни системи.

Проблема не лише в особистості міністра. У нас система управління культурою неймовірно застаріла.

– УКФ – нова інституція, під неї закон окремий написаний.

– Але, як виявилось, вона не є незалежною. Ця інституція стала значно впливовішою і ефективнішою, ніж, можливо, все міністерство. І це міністерство взяло і угробило її, бо не може незалежна і сучасна інституція адмініструватися застарілими, ще сталінськими методами.

А міністр, думаю, навіть не розуміє цієї проблеми. Він керується якимись особистими інтересами.

– Отже, заміна міністра нам не допоможе?

– Допоможе, якщо прийде міністр, який розуміє, що потрібно міняти систему управління культурою. Хоча, на правду, ми маємо говорити про реформу всього державного апарату.

Бо уявімо, приходить реформоване міністерство культури на нарду в Кабмін, а воно тягне все знову вниз. До речі, це цілком може статися, наприклад, з Міністерством цифрової трансформації зараз – вони новітнє міністерство, яке створене за новітнім зразком в уряді з радянською системою управління.

І тут знову і знову треба говорити про те, яким чином це добре урядування має бути втілене. Але бути реалістами – ми ж не можемо зупинити свою життєдіяльність на якийсь час, щоб перевести все на нові рейки, звідкись взяти космічних людей, які швидко почнуть діяти по-новому. Нам це все треба робити поступово зсередини, щось тягнутиме нас назад. Але ми все одно це маємо пхати вперед і вперед.

Є і інша площина цієї проблеми – неусвідомлена некомпетентність в питаннях культури та освіти Офісу Президента. Я не вірю, що регресивні міністри випадково саме у цих двох напрямках – це якась спланована диверсія.

На мою думку, і Володимир Зеленський, і Андрій Єрмак – люди, що безперечно займалися масовою культурою і будують свої уявлення про усю українську культуру зі свого досвіду. Десь так Володимир Зеленський у передвиборчому інтервʼю уявляв і переговори в політиці, виходячи із свого досвіду переговорів у бізнесі, перед тим, як стати президентом: "посередині зійдемось з Путіним".

Але освіта і культура – це не лише телепродукт, патріотичні фільми, гумористичні шоу. Культура та освіта – це також інституції. І міністр культури одним з перших своїх досягнень має вважати крах УКФ, а міністр освіти – боротьбу з Києво–Могилянською академією. Але усе це відбувається за згоди Офісу Президента імовірно через їхню неусвідомлену некомпетентність. Нам важливо перетворити її на усвідомлену некомпетентність.

Читайте також: "Повірте, у нас є план". Ткаченко про евакуацію музеїв, бюджет на телемарафон та обмін єнота на Пушкіна

– Коротше, це не можна зробити під час війни, на твою думку?

– Я думаю, що ні. Ну бо це велика внутрішня війна. І вона потребує значних ресурсів. Але я не можу зараз включитися у війну навіть за Довженко–Центр.

Максимум, що я зробив, це подався до комісії з відбору нового директора туди, щоб цей вибір мав шанс відбутись прозоро. Але я не можу включитися в це повноцінно. І тим більше не можу включитися в історію з УКФ.

Хоча там в моменті, на початку 21-го року, коли почалася атака на Український культурний фонд, я включений був дуже активно. Мені і ще кільком людям вдалося мобілізувати величезну кількість людей на такий спротив. Але ми, на жаль, це зробили запізно.

Цей рік – останній для цієї Наглядової ради УКФ і я сподіваюсь, що нова буде обрана прозоро та до неї подасться максимальна кількість гідних учасників культурного процесу.

В цю внутрішню війну треба включатися. Бо це війна сталінської системи, що воює сталінськими чиновниками з європейським урядуванням. І деяких міністрів, якими керують власні амбіції, а не державний інтерес, ця система влаштовує, вона з них робить вельмож, а не найнятих нами менеджерів.

Але зараз ми просто не маємо на це потрібних особистих ресурсів. Багато хто з нас воює на реальній війні.

Зйомки в деокупованому Херсоні. Фото надане Ukraїner

– Як вижити в цей непростий рік незалежним культурним проєктам, коли немає звідки чекати допомоги?

– Я би казав, сподіватися лише на себе. Але я говорю лише про себе, це не універсальний рецепт для всіх.

Від самого старту Ukraїner і дотепер чи не кожного тижня я чую тезу, що чому держава не інвестує в такі проекти, як Ukraїner. Але ми ніколи на це не розраховували, ніколи не мали на це жодних сподівань і самі ніколи не бідкалися, що ми щось недоотримуємо від держави.

І я би радив не мати таких сподівань жодному з культурних чи медіапроєктів. Останнім ще й тому, що медіа, яке починає співпрацювати з державою, дуже часто перетворюється на пропагандистське. Хоча, ми розуміємо, що за законами воєнного часу всі медіа не можуть мати повноти свободи слова.

Натомість, діяльність медіа та культурних проєктів старшенно переплетені. Згадаймо, як колись, коли ще була епоха друкованих журналів, з них стали поступово зникати сторінки, присвячені культурі. І як більш і більш окупованою російським ставала наша культура.

Культура є частиною нашої інформаційної гігієни і безпеки і дуже часто ми просто недостатньо це цінуємо, маємо можливість усвідомити тут і тепер, а лише постфактум, ретроспективно.

У нас є цікава історія про цей вʼїдливий трек Байрактар, який просто задовбав був усіх. Але тоді, в перший місяць повномасштабного вторгнення він був мега важливим. Один із наших героїв, Олександр Книга, засновник фестивалю "Мельпомена Таврії" в Херсоні, потрапив у полон. Він розповідав, що коли його везли росіяни в цей полон, у них в машині грала пісня про Байрактар. Думаю, вона їх тоді деморалізувала в цей момент і підтримала Олександра.

Зйомки серіалу "Деокуповані міста". Фото надане Ukraїner

– Де ти береш енергію зараз, в час, коли треба фігачити, можливо, навіть більше, ніж на початку? Адже зараз ресурс фактично вичерпався в постійному напруженні.

– Чесно кажучи, дуже рідко напружуюся. Мене прямо важко вивести з себе. На мене вже не діють прильоти. Я прокинувся десь недавно від вибуху о 6 ранку, відкрив Українську правду, там був перший заголовок: Вибухи на Київщині не пов’язані з бойовими діями. Я заснув і далі спав. Потім уже об 11 я прочитав, що це все–таки вибухи були в центрі Києва і просто не спрацювала повітряна тривога.

У Харкові, де я доволі багато часу провів за останні півроку, починаються вибухи, а через 10 хвилин вмикається тривога. В зоні бойових дій ще працює адреналін, працює якесь відчуття неймовірної концентрації своїх людей. А в містах подалі від фронту – вже ні.

Я розумію, що це зараз таке відтермінування, що врешті–решт я опинюся у Збройних силах, на передовій. Тому я стараюсь якомога більше, ефективніше працювати, поки в мене є час.

Те, що найбільше дає мені якесь натхнення, це мої друзі у Збройних силах. Я розумію, що в окопах їм тяжче, ніж мені. Мені нема чого жалітися. Так, я фігачу, часом без вихідних. Але нема на що жалітися абсолютно і зараз не час на відпочинок. Хоча я от недавно прохворів – тиждень не міг встати. Майже відпочинок був.

– Встигаєш щось читати?

– Так, читаю різні репортажі, зараз читаю "77 днів лютого". А до цього читав Забужко. І читав ще Ославську про Сєверодонецьк. Це репортажі, які вона писала раніше, але вони вийшли вже під час вторгнення.

– Тобто читаєш ти все одно все про війну, ти не відволікаєшся від неї?

– Зараз неможливо щось читати, щоб зовсім не про війну. Перша книжка, яку я прочитав після вторгнення, це була "Україна – не Росія" Леоніда Даниловича (Кучми – ред.). Дуже добре написано насправді – очевидно, що це писав не він, але цікаво було перечитати, який в той час був порядок денний, про що йшлося. І в цій книжці дуже багато про те, як в Росії не розуміють ідентичність українську.

І це те, що нам, в тому числі, дає можливість перемагати зараз. Бо як раз ми росіян розуміємо дуже добре – вони нас навчили. Але вони не розуміють ані наші меми, нашу побутову культуру, мову. Так, їх ботоферми пишуть якісь коментарі українською, але ми сміємося з них постійно.

Богдан Логвиненко в експедиції деокупованими містами. Фото надане Ukrainer

– І ще про книжки. Ваша книжка "Україна зсередини" виходить англійською у Великій Британії, це випадковість чи стратегія?

– Ми планували це дуже давно – в нас була візія видавництва: ми хотіли мати стійки в аеропортах світу, де були б 3, 5, 10 книжок, які б у різних формах розповідали про Україну, про українську їжу, про українську авіацію… і які допомагали захоплюватися Україною. Зараз ця стратегія просто пришвидшилася завдяки нашим емігрантам: зараз виходить книжка в Британії, перед цим вийшла книга в Німеччині, у великих доволі видавництвах.

Британське видавництво фактично не змінювало нашу книжку – лише зробили переклад. А для Німеччини ми окремо її робили – це в нас, по суті, окремий проект. І також ми днями підписали контракт з японським видавцем і наша книжка впродовж місяця–двох вийде в Японії.

Ми готувалися до цього моменту

– До чого ви готуєтеся цьогоріч – і Ukraїner, і ти особисто?

– Готуємося до де окупації Криму. Я особисто всіляко думаю про те, що можна буде робити в Криму після де окупації, і що можна робити вже зараз, наближаючи її інформаційно. Бо не варто мати ілюзій – ми інформаційно роз’єднані зараз. Та й інформаційно ми втратили Крим набагато раніше, до початку окупації в 2014 році. І хоч у Криму є надзвичайно багато людей, які підтримують Україну, які допомагають нам прямо зараз, але нам інформаційно треба буде повертати Крим довго, найдовше з усіх окупованих наразі територій.

Ми готуємося видати багато книжок, в тому числі англійською, ми готуємося збільшити кількість мов. Наступними нашими мовами будуть арабська, кримськотатарська. Тобто одна буде розрахована на зовнішнього споживача, одна на внутрішнього.

І зараз ми намагаємось наростити нашу присутність закордоном, пробувати і там колаборації, співпрацю з іншими медіа. Ми розуміємо, що в Україні у нас є і аудиторія, і якась впізнаваність. А закордоном ще нема, тому цілимось на це.