"Ми нічого не знали про Україну": німецькі досвіди письменниці Тані Малярчук

Письменниця Таня Малярчук є колумністкою в німецьких інтернет-виданнях Deutsche Welle, Die Zeit Online. З 2011 року Малярчук мешкає у Відні і робить усе можливе, аби обізнаність про нашу країну на Заході росла, а тема геноцидальної війни Росії проти України на німецькомовних майданчиках не згасала. В Німеччині вийшла збірка її німецькомовних есеїв „Gleich geht die Geschichte weiter, wir atmen nur aus" („Ми хвильку перепочинемо, й історія продовжиться").

Її роман „Забуття" (2016) про українського історика та політика В'ячеслава Липинського був нагороджений літературною премією "Книга року BBC-2016". Цього року авторці було присуджено премію імені Теодора Крамера "за письмо в час опору".

Нещодавно Таня Малярчук наживо зустрілась із читачами в Україні. Це відбулось в розмові із виконавчою директоркою Українського ПЕН Тетяною Терен. Говорили про забуття, відчуття війни на відстані, культурну дипломатію та культуру пам’яті.

"Часом я вважаю себе перекладачкою українського досвіду на німецький"

Після 24 лютого 2022 року моє життя складається з болю та подорожей. Я безперервно мандрую з однієї німецькомовної сцени на іншу світом, у якому панує мир і нічого не падає на голову, де люди живуть своє життя, кудись поспішають, щось планують, обіймаються, любляться… А в моїй кишені телефон, а в телефоні війна, і її трансляція не припиняється ні на секунду.

Чесно кажучи, я вже звикла до такої розщепленої реальності. Багато українців і українок за кордоном перебувають у схожій ситуації. Щоб не збожеволіти, треба виробити якийсь прийнятний для себе план дій з максимальним коефіцієнтом корисної дії. Оскільки я знаю німецьку і мене трохи знають в німецькомовному просторі, я вибрала публічність – безперервний діалог про Україну, про насильство, про право на захист, про імперії та їхніх жертв, – з людьми, яким про Україну й українську культуру майже нічого не відомо.

Спершу я намагалася викликати емпатію у спілкуванні з німецькомовними аудиторіями, але швидко зрозуміла, що без живого емоційного контакту людина не здатна на співчуття, тим паче, на дію через співчуття, конкретну допомогу чи відкрите позиціонування себе на боці України. Тих німців, в кого є українські знайомі чи родичі, не треба ні в чому переконувати. Решта ж перебувають у полі доволі агресивних німецьких дебатів про постачання зброї: їхня позиція залежить від почутих аргументів. Українським голосам вони мало довіряють, але їм важливо бачити, що ці голоси є, що вони адекватні, різні, здатні до дискусії, до самокритики, до самоіронії, що ці голоси сповідують їхні цінності і заслуговують на повагу та підтримку.

Минулого року я курувала великий літературний фестиваль у Мюнхені. Зусиллями багатьох вдалося організувати виступ двох українських військових-письменників Артема Чеха і Артема Чапая. Зала була ущерть заповнена, і коли вони почали розповідати про свій досвід, такі нестерпно красиві й розумні, кинуті в нелюдські умови люди, одна знайома німкеня, співробітниця тамтешнього Літературного будинку, вибігла зі сльозами із зали. Потім вона пояснила, що не могла прийняти дійсність, в якій такі, як вони, змушені брати в руки зброю і ставати солдатами. Подумки я додала, що ніхто в Україні не заслужив такої долі. Це війна проти нестерпно красивих.

Зустріч з Танею Малярчук в просторі ПЕН. Фото Захара Давиденко

„Ніхто з нас не готувався до екскурсії долиною зла"

Подруга подарувала книжку австрійського психіатра єврейського походження Віктора Франкла, який пережив концентраційний табір Аушвіц. Страшне чтиво про виживання і смерть в умовах суцільного жаху. І вже в першому розділі Франкл пише те, до чого ми, на жаль, вже дійшли емпіричним шляхом: що найкращі гинуть першими. Найвідважніші, найспівчутливіші, люди цінностей та ідей, ті, хто не здатний поборотися за кусень хліба, а радше віддасть його голодному сусідові – в умовах довготривалого терору таким людям найважче.

Тому – і це вже моя інтерпретація – важливо розуміти структуру своєї психіки, свої слабкі місця (негідникам у цьому сенсі значно легше), оптимізувати зусилля. Цілі, як я їх бачу, поки що дві: вижити і перемогти. Мені важливо постійно тримати їх перед очима і перевіряти все, що забирає енергію, на відповідність до них. Більшість наших внутрішніх срачів, наприклад, не сприяють ані виживанню, ані перемозі, тому я намагаюся в них не влазити. Мій план такий: якщо вдається виживати, робиш більше, якщо вдається робити більше, робиш ще більше.

Сказати легше ніж зробити. На практиці надто багато жаху і болю, від яких неможливо сховатися. Ніхто з нас не готувався до екскурсії долиною зла. Якось я назвала себе крокодилом, який поглинає трагедії, щоб потім тижнями їх перетравлювати. Моє золоте правило звучало так: краще виплакатися перед виступом, аніж під час нього. Іноді воно рятувало. Тільки от не крокодил я ніякий, і не робот. 29 червня, коли моя колежанка, письменниця Вікторія Амеліна лежала смертельно поранена від російської ракети у лікарні, я мала виголошувати промову на відкритті літературних змагань за премію імені Інґеборґ Бахманн у Клаґенфурті.

Мені досі важко згадувати той день. Прямий ефір заходу охоплював 200 тисяч глядачів. Це була важлива промова. Але я проплакала увесь ранок і не уявляла, як маю вийти на сцену і щось говорити, були адекватною, не вити, не битися головою об стіну. В одній частині світу пишуть і змагаються за літературні нагороди, а в іншій ракети і бомби вбивають найталановитіших. Чому так є? Що служить причиною немислимого насильства, яке ми переживаємо, і як йому протистояти? Якась частина мене теж загинула в той день, інша вийшла на сцену і сказала, що мала сказати.

Часом я вважаю себе перекладачкою українського досвіду на німецький. Мушу приборкувати емоції і шукати аргументи, які мають сенс у цьому середовищі. Або звертати увагу на наші відмінності. Україна, з її колоніальною спадщиною, і Німеччина, що розпочала дві світові війни – наше говоріння сьогодні як розмова глухого зі сліпим. Перемога німецькою – Sieg – слово дуже обтяжене минулим, бо ще 80 років тому воно означало захоплення пів світу і знищення мільйонів людей.

Як пояснити німцям, що українською перемога – це обіцянка вижити? Вижити і мати право на безпечне існування в майбутньому? Мир німецькою – Frieden – асоціюється в німців із свідомим небажаним коли-небудь в майбутньому знову стати автором глобального насильства. В Німеччині дуже люблять це слово, зараз його всюди багато. Українці натомість не довіряють слову Мир, воно зґвалтоване радянською дійсністю, яка декларувала мир, а будувала ГУЛАГ. Слово "мир" нагадує нам про родича в Сибіру чи у братській могилі.

Олександра Матвійчук серед відвідувачів зустрічі з Танею Малярчук. Фото Захара Давиденка

"На Заході до повномасштабної війни майже нічого не знали про Україну"

Німецькомовний простір дуже різний, його не можна сприймати як одне ціле. Є Австрія з її нейтральним статусом, потужним російським лобі та фіксацією на внутрішніх проблемах. Є Німеччина з її минулим мілітаризмом, з пацифістською мантрою, але також і з танками, які повільно, але все ж передаються в Україну. Німеччина прихистила найбільше українських біженців.

Є Швейцарія – це ніби окремий острів, теж нейтральний, але нейтральність тут ціла релігія, і говорити найтяжче, попри те, що публіка у Швейцарії найбільш привітна і вихована. Усміхаються, співчувають. А потім підходять і кажуть: "Правильно ви кажете, але ж усе дитяче порно виготовляється в Україні". І вже ніби не заслужили українці на допомогу. Можна спати спокійно. Що вони, на жаль, успішно й роблять.

На Заході до повномасштабної війни майже нічого не знали про Україну. Російська пропаганда мала ідеальні умови праці. Що менше відомо про якусь країну, то легше повірити в найбільші жахіття, які про неї розповідають, особливо, якщо вони добре лягають на колективні травми. У Німеччині, наприклад, помітне відчуття суміші страху та провини перед Росією, яку німецькі громадяни подекуди досі ототожнюють з Радянським Союзом.

Дуже складно щоразу пояснювати, що колишній Радянський Союз – це також і Україна, а у списках вʼязнів у концтаборі Дахау, наприклад, у розділі "радянські жертви" переважно українські прізвища. Так само переважно українські прізвища на могилах „радянських остарбайтерок", які, дещо збоку прилаштовані, є на багатьох кладовищах в Німеччині. 9 травня минулого року я займалася тим, що зривала з цих могил георгієвські стрічки.

Інший, дуже могутній стереотип українця – колаборанта, фашиста, погромщика. Частково ми самі у цьому винні, бо не змогли, не встигли розібратися з неприємними сторінками власного минулого. На таку роботу з памʼяттю потрібен час і спокій. Але навіть якби ми встигли: німецькою досі немає фахової історії України. Є лише дуже добра, але коротка розвідка Андреаса Каппелера, видана ще у 90-х, за останній рік зʼявилися переклади Сергія Плохія, ось фактично й усе. Німецькі історики, що спеціалізувалися на Східній Європі, за невеликими винятками, як-от Карл Шльоґель чи Мартін Шульце Вессель, до самого вторгнення цілком добре почувалися з російськими наративами.

Пригадую розмову з одним німецьким видавцем на книжковому ярмарку у Франкфурт і восени минулого року. Їхній фокус – історичні видання. Запитую, чи планують щось на українську тематику і чую у відповідь: "Звичайно! Нову біографію Степана Бандери!" Не знаю, чи видали вони в результаті ту біографію, ми не дуже добре розійшлись, бо я не розуміла і не розумію, як можна мусолити одне і те ж.

Втім, значно більше сенсу я бачу не у боротьбі зі стереотипами, а в лобіюванні та просуванні своєї історії та культури. За останні місяці я мусила знову перечитати всю класичну українську літературу (вона практично не перекладена німецькою), щоб могти адекватно розповідати про неї зі сцен. Мені складно описати почуття, які я пережила, слухаючи, як повний зал у Мангаймі на річницю вторгнення регоче під сатиричне оповідання Івана Франка, зітхає під Лесю Українку, записує прізвища собі у блокнотик.

Раніше нікому невідома Україна почала асоціюватися виключно з війною. Мені хочеться говорити знову і знову, що Україна – це більше ніж війна, ось вона ще така, і така, і така, дуже різна, дуже цікава. Морок не має права знову, вчергове, її поглинути.

Війна для багатьох непричетних стала тригером. Наприклад, німці почали згадувати задавнені, замовчувані сімейні історії, які раптом повиринали назовні. Одна жінка в Дортмунді підійшла до мене після читань і сказала: "Ви пишете в одному тексті, що батьківщина – це там, де лежать твої предки, а також – звідки родом твої травми". Мова йшла про один із моїх есеїв німецькою. Жінка розповіла, що її батько був есесівцем і воював в Україні. Ніколи потому він не розповідав про свої злочини, так і помер, а жінка досі не може знайти собі місця. І ось вона запитує: "Якщо батьківщина – там, звідки родом наші травми, то виходить, що моя батьківщина – це Україна?"

Таня Малярчук. Фото Захара Давиденка

"Живі люди будуть проливати кров, а експерти говоритимуть про газ"

Нескінченну кількість разів за 18 місяців довелося відповідати в інтерв'ю німецькомовним медіа на запитання: "А що ви зараз пишете?" Так, ніби вся Німеччина чекає, коли нарешті Таня Малярчук напише якусь нову книжку. Так, наче писання зараз взагалі якась першочергова справа. Але логіка така: якщо я письменниця, значить мене треба питати тільки про літературу, я не можу знати щось інше. А питати треба, бо є запит. Можливо, це й правильно. Я справді дещо знаю про літературу, хоч зараз не уявляю, коли знову і чи взагалі зможу до неї повернутися.

Про танки і військову стратегію натомість я знаю значно менше і почуваюся невпевнено у розмовах на цю тему. Але щоразу треба примудритися так поговорити про літературу, щоб там і про танки прозвучало, і про неможливість миру за будь-яку ціну, і про те, що від результатів цієї війни залежить безпека і майбутнє щонайменше всієї Європи.

Пригадую один ефір, коли ведучий прямо запитав: "Ви думаєте, що Німеччина має вступити у війну?" Я тоді дуже розгубилася, найперше тому, що у принципі не можу відповідати на подібні питання, це сфера німецьких військових експертів, я ж усього лиш письменниця, яка хоче, щоб перестали вбивати її друзів і сусідів, щоб Україна встояла, а військові злочинці постали перед судом. Цікаво, що українцям на Заході часто ставлять подібні питання, попри те, що мали б самі давно визначитися зі стратегією. Існують сценарії, які неможливо виключити, в тому числі поширення війни на інші країни, в тому числі вступ у війну, але Захід, по-моєму, боїться проговорювати ці сценарії вголос.

Пригадую ще один ефір за тиждень до вторгнення. Це було головне політичне ток-шоу в Австрії Im Zentrum, куди прийшли багаторічні міжнародні журналісти, біографи Путіна, бо всіх ще дуже цікавило, що ж у диктатора в голові, та вишколені німецькі політики з величезним досвідом подібних дискусій. І я одна. Вся тремчу, переживаю. "У вас є якась хороша новина для українки?" – питаю в політика перед ефіром, на що той спокійно відповідає: "Ні". І потім всі вони довго і спокійно обговорювали газову залежність від Росії і що Росія в жодному разі не нападе, бо це суперечить здоровому глузду.

Про людей там не було жодного слова. У якийсь момент я подумала: живі люди будуть проливати кров, а експерти в дорогих костюмах говоритимуть про газ, бо для них люди – це статистика. Так само у 2014-2015 роках на тутешніх ток-шоу мусолили тему націоналістів на Майдані і що Крим все одно російський, замість говорити про окупацію півострова, порушення міжнародного права та війну на сході України. Після повномасштабного вторгнення, в яке ніхто не вірив, газова залежність раптом перестала бути проблемою. І ті самі експерти сказали: "Як ми могли так гірко помилятися?" – "Ми нічого не знали про Україну!"

А ось невигадана історія статечного німця, який прийшов на мій захід у Людвіґсгафені. У 2011 році він вирішив провести відпустку в Криму. Заздалегідь купив собі… російські рублі, і лише в Сімферополі прозрів, що рублі тут не дійсні, бо Крим – це Україна. З гіркотою я сказала чоловікові, що тепер він може їхати зі своїми рублями до Криму, але ні, той надає перевагу відпочинку в Італії.

На жаль, знецінення українських демократичних процесів на Заході стало одним із факторів, що уможливили цю війну.

Відвідувачі зустрічі з Танею Малярчук. Фото Захара Давиденка

"Прокляття українців полягає в тому, що про них нічого не пишуть підручники, за якими вчаться владні мужі цього світу"

Трагедії, провалля української історії нікуди не зникли. Накладаючись на нові, вони болять все одно. Для мене 2014 рік дуже знаковий. Не можу сказати, що я вже тоді зрозуміла, що нас чекає попереду, зате почала маніакально копатися у 1917-20-х і в причинах поразки першої української державності. Мені здавалося, що ця поразка проклала дорогу всім наступним. Якби перша українська державність встояла, сьогодні ми мали б іншу Європу. Досвід навіть кількох років вільного розвитку дуже змінює і зміцнює суспільство. Роман "Забуття", який вийшов у 2016 році – результат усіх цих пошуків. Тепер я розумію, що це плач за європейською Україною, яку ми тоді втратили і за яку боремося тепер.

Коли після вторгнення, у березні 2022 року, я вперше побачила на вокзалі у Відні та Мюнхені українок з валізами, з дітьми, з домашніми тваринами у клітках, пережила подвійний шок, бо памʼятаю архівні описи, як українські біженці приїжджали на ті ж вокзали стома роками раніше. Було важко повірити, що історія може повторюватися аж настільки.

Але вона й не повторюється. На мій хлопський розум, перша українська державність не встояла з трьох причин. Українське отаманство та неповага до авторитетів як результат браку політичної традиції та культури. Це перша причина. Її ще можна розширювати на невміння домовлятися і вести громадську роботу, але я не буду. Сильний і жорстокий ворог – причина друга. Тут теж все наче зрозуміло. І третя – це абсолютна непідтримка і нерозуміння потреби української державності з боку світової спільноти.

Якщо тепер вони мало що про Україну знають, уявіть, якою була ситуація сто років тому. Єврей з Бродів, письменник Йозеф Рот у 1920-х роках писав, що прокляття українців полягає в тому, що про них нічого не пишуть підручники, за якими вчаться владні мужі цього світу… Сьогодні ситуація змінилася. Українці сильні як ніколи, але й ворог так само страшний. Тому активна позиція Заходу і підтримка України у цій нерівній війні може бути визначальною для перемоги. Нові „підручники", нові контексти, в яких Україна – невідʼємна частина європейської демократичної спільноти, – ось фокуси роботи культурної дипломатії, як я її розумію.

"Література – як цвіт на дереві: гарна, але першою опадає під час негоди"

З урахуванням веселих віршиків про тарганів, які я писала в шість років, я можу сміливо стверджувати, що віддала літературі, читанню і писанню текстів усе своє свідоме життя. Звичайно, потайки я вірила, що долучаюся своїм словом до чогось хорошого і світлого, навіть вірші про тарганів мали на меті розбавити похмурий будень кінця радянських 80-х. Я вірила, що слово має вагу і здатне змінювати світ людей на краще. Це велика ілюзія, і від письменниці в мені за два останні роки залишилося одне лиш розчарування.

У протистоянні реальності та літератури завжди перемагає реальність. Література – як цвіт на дереві: гарна, але першою опадає під час негоди. Мені пригадується роман Ремарка "На Західному фронті без змін", виданий у 1929 році. Це жахлива, оголена правда про Першу світову війну, про війну загалом. Хіба може людина, прочитавши такий текст, ще коли-небудь хотіти завойовувати? Роман став бестселером у Німеччині. А через три роки до влади прийшли нацисти, через десять розпочалася Друга світова.

У мене більше немає відповіді, чому треба писати. Література – розвага для одиниць, вона може служити порятунком чи розрадою для окремих людей у важкий час, так, але в колективних масштабах, супроти глобального насильства вона безсила. Можливо, я повинна робити щось інше… Ганна Арендт колись казала, що на відміну від чоловіків, які прагнуть змінювати світ, вона хоче всього лиш його зрозуміти. Ich will verstehen – я хочу зрозуміти – фраза, яка поруч із її тезою про банальністю зла, стала крилатою.

Я вважаю Арендт великою жінкою, і все ж, для мене сьогоднішньої просто писати, просто розуміти – замало. Стається загарбницька війна, і в тебе немає іншого виходу, аніж боротися. Війна – це або тебе і твоїх вбивають, або ти перемагаєш і твій світогляд і твоя спільнота виживають. Або ти змінюєш, або змінюють тебе. Сама Арендт ще у 1941 році заявляла, що євреї повинні створити свою армію і захищатися як євреї. І вона ж часто повторювала фразу, здається, Канта, про те, що людина не має права коритися насильству (Der Mensch hat nicht das Recht zu gehorchen). Сучасній німецькій філософії дуже її бракує.

Записала Алла Миколаєнко