Світ німував, коли ми помирали: вчасна і парадоксально терапевтична книжка "Половина жовтого сонця" Адічі

Географія перекладної літератури в Україні розширюється. Якщо британськими чи французькими новинками вже нікого не здивуєш, то тексти нігерійської письменниці, хай яка вона відома у всьому світі не є, усе ще для нас "екзотика". Днями видавництво "Книголав" має потішити нас довгоочікуваним українським перекладом роману "Половина жовтого сонця" нігерійської авторки Чімаманди Нґозі Адічі, написаного ще 2006 року. Логічним є питання, чому саме зараз? Та й Нігерія здається такою далекою від нас…

Літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко вже ознайомилася з романом і готова поділитися своїми думками щодо того, чому художній текст про нігерійсько-біафранську війну кінця 60-х років ХХ століття, написаний на початку 2000-х – це вкрай актуальне та терапевтичне для нас сьогодні читання.

Читайте УП.Культура у Telegram

Якось я стала свідкою такого діалогу: "Африканська література зараз стає усе більш потужною". – "О?" – "Так. Ви читали когось із сучасних африканських письменників?" – "Ну… Камю?"

Цей діалог – квінтесенція нашого (не)знання культури цілого континенту, нашої суспільної угоди вважати, що літератури як такої там, мабуть, немає. Звідки їй врешті-решт взятися, якщо переважно все, що ми бачимо про Африку з наших екранів, а відповідно й знаємо про неї – це голодні діти, напівголі жінки невизначеного віку, які похмуро (і ніби вперше) вглядаються в операторську камеру, та постійне нагадування про катастрофічну нестачу води й фантастичну бідність.

Якщо ж ми і маємо якесь уявлення про африканську літературу (хоча й це – страшне узагальнення, бо ж сьогодні нам йтиметься саме про нігерійську літературу), то воно зазвичай локалізується довкола білошкірих англомовних або франкомовних дітей емігрантів-колонізаторів, як у випадку з південноафриканським Нобелівським лавреатом Кутзее.

Таке сприйняття – результат колоніальної освіти, яка починається ще в школі, і яка окреслює наші ментальні мапи, програмує увагу на одне і повністю збайдужує до іншого. Читання ж таких романів як "Половина жовтого сонця" – ледь не єдиний спосіб уже свідомо переформатовувати свої ментальні карти, заповнювати білі плями, виходити за рамки тієї культури, яка презентувалася як "висока" й охоплювала лише декілька країн: Італію, Британію, Францію, Німеччину, Росію та частково Іспанію.

Очевидно, що те, як саме була побудована програма, те, кого вона підсвічувала, та те, хто врешті був приречений на екстенсивні обговорення та надмірну увагу – усе це було не лише про мистецьку цінність. Достоєвського не було би без німецьких та англійських романтиків, як і комунізму без німецької філософії, як й ілюзії міжнародної співпраці СРСР без окремих французьких чи американських літераторів ХХ століття, як і сучасної російської ідеології без ідеї про Третій Рим. Вивчати усі ці речі було просто необхідно, аби стати більш ідеологічно сприйнятливим. Лишаючись саме в такій, суто імперській парадигмі читання світу, ми продовжуємо бути жертвами колоніальної освіти, головною небезпекою якої є те, що не помічається занадто багато речей. І щодо інших, і щодо себе.

"Світ німував, коли ми помирали" – так називається роман одного із оповідачів "Половини жовтого сонця", бо це історія про те, як держава, що відчайдушно відвойовує свою суб’єктність та доводить світові своє право на існування, раптом усвідомлює, що вона, попри всі обіцянки та дипломатичні місії до "вищого" світу, лишається сам на сам із ворогом. Назва держави, про яку йдеться – Біафра – самопроголошена країна у південно-східній Нігерії, яка проіснувала з 1967 до 1970 року.

Полишивши склад Нігерії, Біафра мала стати безпечним прихистком для народу ібо, який зазнавав утисків та переслідувань через штучний характер того, як саме були прокладені кордони Нігерії. Річ у тому, що кордони більшості країн Африки визначалися не за мовними, культурними, релігійними чи етнічними ознаками, а відповідно до бажань імперських сил, які протягом тривалого часу контролювали ці території й переслідували виключно економічні інтереси.

У випадку Нігерії, навіть опісля проголошення власної незалежності 1960 року країна була вкрай залежна від Великої Британії, а економічна конкуренція між регіонами Нігерії, яку лише підживлювала Британія протягом усього колоніального періоду, переросла у криваві розправи над народом ібо; розправи, які одна із персонажок роману порівнює з убивством євреїв під час Другої світової війни.

Тло роману – війна. Жахливо знайома до найменшої деталі: бомбардування, укриття, сигнал повітряної тривоги, постійне напруження та нескінченна втома… Здавалося б, читати нині таке – ніби різати по живому, подвоювати досвіди, яких хотілося би не мати.

Однак "Половина жовтого сонця" попри разючу наповненість тривожними знайомими переживаннями – це читання вкрай терапевтичне, бо не лише художнє, але й витримане часом. Чімаманда Нґозі Адічі, яка сама належить до ібо, народилася на землях колишньої Біафри, але не була свідкою цих кривавих подій. "Половина жовтого сонця" – це художньо оброблені свідчення членів сім’ї, містян, а також великою мірою дослідження історії свого народу та Батьківщини через книжки.

Саме ця історична дистанція дає авторці можливість рефлексувати над подіями, а не лише їх фіксувати; гоїти та перев’язувати рани, а не лише демонструвати криваве м’ясо, яке всі вперто не хочуть помічати. Таким чином, цей текст повертає нас до дечого вкрай важливого і, думаю, найближчим часом в українській воєнній літературі недосяжного – катарсису.

Опісля страждань приходить очищення, опісля напруги – полегшення, а всі питання, за якими часом прослизає так багато сучасного, суперечливого, "свого", вирішуються. У війни, яку Адічі описує на сторінках свого роману і яка виглядає такою знайомою, є кінець.

Усі війни різні та жахливі у свій жорстокий спосіб, але "Половина жовтого сонця" чимось нагадує універсальне знеболювальне, даруючи декілька годин спокою та певності у кінечності навіть найгірших досвідів.

Однак цей роман не лише про війну. Це текст про пошуки свого "Я" у постколоніальному світі, де раптово змінилися правила, але не змінилися люди. Це текст про людську гідність та ницість, про кохання у час війни та зраду власним цінностям, на яку війна може штовхнути, про милосердя та бездушність, про життя і смерть. Але значно більшою мірою таки про життя.

Це текст про амбітний яскравий світ, який не помітили, який продовжують не помічати. Це текст, який чи не найкраще надається до великих літературних відкриттів та глибоких читацьких вражень. Особливо, якщо ви поки що не так добре знаєте літератури країн Африки.

Читайте також: Боротьба між неможливістю і правом говорити про війну: Роман "Петрикор" від Володимира Рафєєнка