Режисерка Ірина Цілик: Це досить небезпечне відчуття, коли ти сам себе почуваєш заслуженим

Про режисерку Ірину Цілик чули навіть ті, хто зовсім не цікавиться українським кіно.

Хтось знав і знає її як письменницю.

Хтось читав у новинах про її перемогу на американському кінофестивалі "Санденс".

А хтось обурювався чи підтримував після відмови авторки від звання заслуженої діячки мистецтв України.

26 листопада у прокат вийшов її фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" – той самий, за який Ірина Цілик могла отримати державну відзнаку.

Він розповідає про родину, яка проживає на Сході України і в умовах війни знаходять сили й натхнення для того, щоб самотужки знімати кіно.

"Українська правда. Життя" поговорила із режисеркою про відмову від почесного звання, стрьомні процеси в українському кіно, ставлення до нагород і кольорові україномовні дев’яності.

– Одна з останніх новин – твоя відмова від звання заслуженої діячки мистецтв України.

Ти написала, що дізналася про неї зі ЗМІ, і пояснила, що не можеш прийняти це звання, бо не почуваєшся заслуженою та через те, що скривджено твоїх колег.

Що ти мала на увазі, коли говорила про колег?

– Чесно тобі зізнаюсь, мені взагалі не дуже хотілося це розшифровувати. Але якщо коротко…

Я цього року почуваюся досить добре. Я подалася на пітчинг, виграла з проєктом і зараз його знімаю.

Але я спостерігала за всіма цими мутними подіями, які були перед 14-м пітчингом, коли опублікували звернення до експертів від Держкіно і коли сам відбір якось дуже дивно тривав.

Склалося враження, що всі ці конкурси, всі ці бали й рейтинги насправді мало яку відіграють роль. Залишилися неприємні відчуття і виглядало це все дуже неакуратно.

– Так, коли твій проєкт був на першому місці на 13-му пітчингу, то навіть не було сумнівів, що він отримає фінансування. Але зараз ми бачимо, що ця логіка зламана.

– Коли я спостерігала як того ж (Володимира) Тихого просто з першого місця викинули, то виникло питання, за якими критеріями все вирішується і які там підводні камені.

Власне, ми так і не відстояли своє. Ми примовкли, трошки пофукали у Facebook, але осад лишився і, мабуть, треба з цим щось робити.

Бо якщо немає зрозумілих правил гри, то неясно, як далі рухатися. І якщо виходить, що одним добре, а іншим не дуже добре за тих самих обставин, то рано чи пізно це вилізе боком усім нам.

Просто факт у тому, що ми не дуже вміємо за себе постояти, і, якщо чесно, я не знаю, як саме за себе отак от можна постояти. Бо коли були події з вибором голови Держкіно, ну вийшли ми з плакатиками, але це не працює.

Я насправді дуже імпульсивно вчинила, коли відмовилася від звання: просто відчула, що так буде правильно, потім уже почала розбиратися чому.

Якщо це зайвий раз привертає увагу до проблем, які потрібно розв’язувати, ну хай буде, але такої мети я не мала.

Ірина Цілик: Мабуть, треба змиритися з думкою, що якісь фільми будуть невдалими

– Зараз кіноіндустрія починає поступово об’єднуватися. З’явилася Українська гільдія режисерів і Гільдія неігрового кіно України.

Ти ще не вступила в якусь із них?

– Я загалом з симпатією ставлюся до більшості людей, які там є, і мені здається, це нормальна тема – об’єднуватися і розв’язувати якісь питання спільно. Але в мене такий рік, що я взагалі не встигаю іноді подумати, що робити, у якому напрямку рухатись, і просто для себе ще не вирішила, чи мені потрібно вступати до гільдій.

Вони наразі формуються і не встигли про себе заявити вголос. Ну що значить вони – має бути, ми. Все одно хтось має бути активнішим за інших. Це волонтерство якоюсь мірою, і можна бути тільки вдячним тим людям, які це на себе беруть.

Бо якби я вступила зараз у гільдію, але ніяким чином їй не допомагала, це теж не дуже чесно виходить. Або ми всі тут на рівних плюс-мінус, це розвиваємо, або краще тоді побути в режимі stand by.

– А медійність? Ти ж розумієш, що якщо умовні режисери-початківці підпишуть лист-звернення, то ЗМІ його можуть не помітити.

А якщо такий лист підпишуть режисери, продюсери, актори з іменами, які на слуху, то розголос буде більшим.

– Так все це і працює. Хоча сама я до цього ставлюся скептично. Ну знаєш, режисери з іменами. Ще вчора я не була режисером з іменем.

Найбільше, що я зненавиділа цього року, – це інтерв’ю. Я розумію, що вони потрібні, якщо ти хочеш добра своєму проєкту – одному, другому, – ти мусиш про це говорити.

Все, що стосується громадської діяльності... Принаймні я часто роблю, а потім думаю, як це було з цим званням.

Ні про що не шкодую, просто мені важко сформулювати дуже обґрунтовано, чому я так вчинила. Це ж взагалі нікуди не ліпиться, я не бачу себе ніякою заслуженою. Смішно звучить, бо я реально тільки зараз почала свій професійний шлях у режисурі.

– А що має статися, щоби ти сама себе почала вважати заслуженою?

– Мені здається, це досить небезпечне відчуття, коли ти сам себе почуваєш заслуженим.

Мені в принципі пострадянська система заслужених і народних видається бентежною. Вона ніяк не пов’язується з молодими, прогресивними людьми.

Принаймні у мене завжди була асоціація, що це люди старшого віку, які вже пожили і, мабуть, треба їх якось відзначити за всі заслуги.

Дуже часто цими званнями нагороджують когось, кого ми не знаємо, нічого не бачили, що вони там написали чи зняли.

Можливо, просто потрібно реформувати систему відзнак. Тому що, з одного боку, це добре, коли відзначають людей, які чогось досягли, і заохочувати потрібно. З іншого боку, погодься, щось є нездорове у цих заслужених, питання не у віці чи статусі. Щось є ще бентежне, щоб бути пригодованим владою митцем.

Все те, на чому я росла, вся література, всі приклади говорили про те, що не можна, реально не можна. Я просто трошки нервую, коли про це говорю, тому що у мене склалося враження, що довкола цього виник такий хайп у медіа.

Ірина Цілик з колегами на американському кінофестивалі "Санденс"

– Майже щодва тижні "Земля блакитна, ніби апельсин" отримує якусь нагороду на кінофестивалях.

Скільки потрібно призів, аби почуватися режисеркою, яка склалася?

– Я взагалі пройшла довгий шлях метаморфози ставлення до того, чим є взагалі нагороди для творчих людей.

Коли мені було двадцять із хвостиком, це все здавалося страшенно важливим. Зараз, не буду кривити душею, звісно, перша нагорода на "Санденс" (приз найкращому режисеру документального кіно у секції світового кіно – авт.) – це те, що дало мені неймовірний потік енергії, віри в себе і в цей проєкт, але все одно я розумію, що нагороди – це штука відносна, тому що мають стати зірки таким чином. Це не тільки якесь адекватне оцінювання, але і лотерея, і про це слід пам’ятати.

Є фільми, які потрапляють у певну хвилю, їх починає нести і їм сиплються нагороди. Я думаю, що ми теж потрапили у таку хвилю, це дуже круто. Не можу не радіти від того, що у нашого фільму така щаслива доля.

– Кожна твоя нагорода – це такий невеликий камінчик у скарбничку невдоволення твоїх критиків.

Я пам’ятаю, що була така інтенція, що тобі не вистачало конструктивної критики. Це досі так?

– Та ні, я не можу сказати, що мені її не вистачає.

Ми отримали цілу порцію різних думок. Переважно це все були хороші, іноді навіть хвалебні відгуки.

А от стосовно критики негативної, то з часом я навчилася ставитися до цього адекватно і розрізняти, бо одна справа, коли вона йде від людей, яких я поважаю, чию думку ціную, й інша справа, коли це просто знецінювання без аргументації.

Я взагалі все це не сприймаю серйозно. Знаєш, подобається, не подобається. Розклади по поличках, чому з твоєї точки зору це невдало або те не вдало.

Був момент під час Docudays UA, ми це обговорювали у відкритому просторі, що насправді не вистачає таких майданчиків в українській кіноспільноті, де ми могли б щиро ділитися один з одним думками про наші роботи.

Різне буває ставлення до робіт колег, і дуже стрьомно про це висловлюватися, бо ми всі вразливі. Але це теж нездорово, коли ти варишся тільки в компліментарних відгуках і не чуєш думок людей, які дійсно на цьому знаються.

Я отримала кілька розгорнутих фідбеків від моїх колег у приват, де реально писали про плюси й мінуси фільму, і була супервдячна цим людям.

Або кілька днів тому зафрендив мене Лозниця, з яким я особисто не знайома, і сказав, що йому є що сказати про мій фільм. Я так зрозуміла, що він теж про плюси й мінуси. Ці якраз обговорення тобі щось дають.

Для мене критика є найкориснішою тоді, коли я щось справді можу змінити. Наприклад, на тому етапі, коли фільм ще не завершено.

Скажімо, нещодавно до мене звернулися колеги-документалісти, попросили подивитися їхній рафкат (чорнову версію монтажу – авт.) і дали мені зелене світло, запропонувавши дуже чесно сказати про всі мої враження. Я намагалася розкласти все по поличках, і, сподіваюся, мої зауваження були для них хоч чимось корисними.

Такі самі речі ми робили на воркшопах, з іншими міжнародними документалістами, і це були чи не найкорисніші уроки, адже конструктивна і доброзичлива критика справді багато дає.

Щонайменше свіжий погляд інших професіоналів, яким немає чого з тобою ділити і які щиро хочуть допомогти побачити те, що ти вже не бачиш своїми "замиленими" очима.

Звісно, не всі зауваження потрібно враховувати, це неможливо, у всіх дуже різні смаки й погляди на світ. Але якщо йокає, якщо є відчуття, що мене щось мучило і я сама вже про все це думала, але не наважилась осмислити до кінця, до таких дзвіночків варто прислухатися.

Те саме, до речі, роблять іноді письменники. Я неодноразово читала рукописи деяких своїх колег на тому етапі, поки вони ще не були навіть редаговані.

Думаю, такі дружні та професійні взаємозв'язки можуть нам усім насправді багато давати.

– Одна з частин критики стосується твоїх героїв. Вони ніби самі можуть взяти камеру та розповісти про себе. І власне, вони це і зробили – зняли фільм "2014".

Тобі не здається, що твій фільм багато у чому затьмарив їхню роботу і вона вже сприймається у зв’язці з "Землею блакитною, ніби апельсин"?

– Ти мене підводиш до того, що мене має мучити совість?

– Не підводжу, але давай розберемося.

Наприклад, думала ти про покази "Земля блакитна, ніби апельсин" та фільму "2014" Мирослави Трофімчук одночасно?

– Думала, мені здавалося це доречним. Інша справа, що фестивалі часто мають свої погляди на такі речі.

Я не почуваюся ніяким чином винною перед героями. Мені здається, це було нормально – спостерігати за тим, як вони знімають.

Ну так, були питання чи можу я використовувати якісь шматки, але це все узгоджено з героями.

Ба більше, ми майже не перетнулися. Буквально декілька моментів з інтерв’ю і вони, і ми використали. Цікаво було, що те, що мені в їхніх інтерв’ю здавалося особливим, їм навпаки здавалося неважливим і непотрібним.

Тому це для мене питання, на яке я не маю однозначної відповіді, і взагалі відповідальність перед героями – це те, що роз’їдає будь-якого документаліста.

Якщо ти втручаєшся в чиєсь реальне життя з камерою, ти назавжди його змінюєш. І неможливо передбачити всі наслідки – які саме зміни в житті героїв спровокує надмірна увага до них? Як вони змінюватимуться? Як сприйматимуть зацікавлення ЗМІ? Що отримають на виході, коли проєкт завершиться, і увага до них, навпаки, вщухне? Таких питань багато, і неможливо на них знайти прості відповіді.

Ірина Цілик: Я дуже страждаю, коли чую в кіно, як люди говорять так, як вони насправді не говорять

Документальний фільм-портрет несе багато ризиків для героїв. У нашому випадку, ми теж мало що могли точно прорахувати наперед. Ми не знали, яка доля чекає на цей фільм, чи будуть у нас попереду цікаві фестивалі та призи. Ми нічого не могли пообіцяти.

Так само ми не могли знати напевно, що надихнемо їх своїми зйомками на зйомку їхнього власного короткометражного фільму. До цього вони знімали лише короткі відео, пробуючи на смак, як усе це працює загалом.

Не могли бути впевнені, чи закінчить Мирослава зрештою їхній з Анею фільм, надихнувшись фестивальним життям нашої стрічки й усвідомивши, що будь-яка робота має бути завершена та показана глядачам.

Одне слово, документальне кіно – це завжди жива матерія, і стосунки з героями – окрема тема. Мені хочеться вірити, що "ефект метелика" спрацював так, що, втрутившись із камерою в життя цієї родини, ми все ж таки дали їм більше позитивних вражень і подій, ніж навпаки.

Принаймні, Аня (мама дітей у фільмі – авт.) зі мною зараз часто на зв'язку і досі пише мені, як вона вдячна нашій картині за те, що вона принесла у їхнє життя багато всього хорошого. Я теж дуже вдячна їй за ці слова, інакше мене б роз'їдали сумніви.

– Ти зараз знімаєш уже другу роботу, де на першому плані підлітки. Чому ця тема тебе не відпускає?

– Просто це ж найцікавіше. У мене самої зараз вдома от-от буде підліток. Йому 10, але у нього вже починаються всі ці прикольчики.

Мій фільм насправді не про дорослішання хлопця (тим паче, як на мене, тут немає чіткого розподілу за гендером, усі хлопці різні, і всі дівчата різні, хоча, звісно, є якісь спільні особливості входження в зону "ніжного віку").

Мій фільм, скоріш, про стосунки юної людини з уже поламаними дорослими та про травми й водночас світлі спогади, які ці дорослі в нас залишили.

Але от яка штука, мої батьки в 90-х, коли я була колючим підлітком, були молодші за мене сьогоднішню. І тому мені тепер є про що подумати...

Насправді цей фільм – це спроба поговорити одночасно і з моїми батьками, і з моїм сином. Ну, і не тільки моїми.

Тут ще такий момент, що це буде колективна солянка з різних досвідів нашої групи, тому що у нас майже всі плюс-мінус одного віку, і коли читали сценарій, постійно була ця фраза, що він "ніби як про мене написаний". Тому я зі всіх потрошку позбирала спогади.

Наприклад, Слава Цвєтков (оператор фільму – авт.) мені подарував суперштуку. Він розповідав, як його сусідка в дитинстві постійно 2 Unlimited на піаніно підбирала. У мене тепер є цей момент у фільмі, хоча я досі не знаю, чи ми купимо права.

– Колективне враження від дев’яностих – морок і сірість. "Я і Фелікс" теж буде таким?

– Ми, до речі, зі Славою досить кольорове кіно робимо.

Коли треба було розповідати щось про візуальний характер моїх робіт, я вперше усвідомила, що всі мої спогади юності, ті образи, які в голові виникали, вони досить кольорові й нагадують або слайди, які ми вдома дивилися з проєктора, або перші фотографії, які ми тоді робили. Вони або жовтіші, якщо на Kodak їх друкували, або зеленіші, якщо на Fuji.

Під час підготовки до зйомок у нас були певні референси, і ми саме відштовхувалися від документальної фотографії.

Є така фотографка Ліз Сарфаті, француженка, яка у дев’яностих зробила серію суперживих фотографій у різних пострадянських країнах. У неї все у зелених, жовтих, синіх і червоних кольорах – насправді моїх улюблених. І мені це капець як подобається.

Для мене дев’яності кольорові, вони не ці сірі, трешеві, такі як у фільмах, які я не дуже люблю.

Я розумію, що там тонка межа і можна загратися в якийсь нереальний світ, у романтизацію. Але я ще не знаю, що ми зняли. Ми ще у процесі, мене постійно хитає і я взагалі не розумію, який фільм у нас виходить.

Це ілюзія, що, знімаючи ігрове кіно, ти все контролюєш. Тобто я багато чого контролюю, тому що, на відміну від документального кіно, тут я роблю що хочу.

Я кажу моїм акторам робити те, що мені потрібно, і стільки разів, скільки мені потрібно, чого собі не могла дозволити в документалістиці.

Але те, що кіно виходить таким, як воно хоче – це факт. Мене дуже ламає іноді, я прокидаюся серед ночі й думаю: "Боже, а може, у нас погане кіно?" Мабуть, є ті режисери, які з холодним серцем підходять і точно знають, що вони роблять. У мене все дуже імпульсивно, і режисура теж. Усе навпомацки.

Я про себе зрозуміла, що терпіти не можу репетиції з акторами. Тут просто головне вибрати правильних людей, з якими ти працюєш, але у нас усі репетиції відбуваються у режимі зйомки, і дуже часто перші дублі – вони найживіші, найсправжніші, і мені взагалі здається, що після п’ятого-шостого дублю вбивається все живе.

Буває, правда, що технічно треба, щоб склалося все докупи, але що стосується акторських речей, то мені навіть цікаво, коли я читаю, як у людей було по 20–30 і більше дублів. Я читала, що у Кубрика була якась божевільна кількість дублів.

Але я не переношу репетиції до зйомок. Все відбувається у пів сили, і я взагалі не вірю у те, на що дивлюся. Тільки коли вмикається камера, починається все по-справжньому.

Поки камера вимкнена, по-перше, актори розуміють, що це все не насправді, і немає цього живого відчуття, яке виникає, коли камера вмикається. Може, це мій досвід, я не знаю.

Валентин Васянович (режисер фільму "Атлантида" – ред.), наприклад, каже, що вони безліч разів репетирували. У них, правда, складні дуже технічно дублі, там зрозуміло, чому стільки репетицій.

– Мені цікаво про жіночий погляд на чоловіче дорослішання. Власне, яким ти його бачиш?

– Думаю, що у всіх були різні юності. Навіть порівнюючи те, як було у мене і в моїх друзів у дев’яності – це абсолютно різні старти й вихідні дані.

У мене, наприклад, була досить дворова і хуліганська юність. Я ухитрялася, з одного боку, добре вчитися, читати книжки, всі ці олімпіади, якісь конкурси, з іншого боку, були реально іноді такі стрьомні досвіди й компанії, що часом було відчуття, що трохи мене хитало і могло занести кудись не туди.

– У тизері одну з ролей грав твій син – Андрій. Він залишився у фільмі?

– Так, він залишився. І попри те, що він мені випив літри крові, я задоволена тим, що його все-таки затвердила.

Той хлопець, який грає основну частину, круто поєднує цю суперечність – він ще дитина, але вже дорослий. Це і є той ніжний вік. Мені, мабуть, хотілося це вхопити.

До речі, цей хлопець не київський. Ми ж кинули запит на те, щоб нам скидали відео зі всієї України. Я насправді отримала сотні дуже прикольних відеозвернень із різних міст.

Просто з цим конкретно хлопцем у мене все зрослося з перших же хвилин. Але було про що подумати. Загалом дуже сподобалась якась ця жива енергія, яку я побачила, тому що ну дуже якісь класні діти. Але я думаю, що не класні, може, нам нічого не надсилали?

Ірина Цілик: Є фільми, які потрапляють у певну хвилю, їх починає нести і їм сиплються нагороди. Я думаю, що ми теж потрапили у таку хвилю

– Там же була умова – хороша українська? Багато таких дітей знайшлося?

– Так, це мій пунктик. Не просто хороша. Рідна. Тому що я це чую. Знаю, що це не всім важливо, але якщо я знімаю україномовне кіно, буду затверджувати на головні ролі тільки людей, які українську не просто відчувають і користуються нею як інструментом. Це та мова, якою ти можеш сваритися, жартувати, займатися сексом тощо.

Я сама дуже страждаю, коли чую в кіно, як люди говорять так, як вони насправді не говорять.

Є ще такий момент: я даю можливість багато імпровізувати. Це теж забрала з документалістики. Як забрала: просто зрозуміла, що так, як люди самі можуть сказати в запропонованих обставинах, це часом у тисячу разів краще, ніж я б їм це дала.

Наприклад, мій Андрій – він реально талановитий імпровізатор. Йому стає нудно на майданчику, якщо потрібно повторювати щось однакове. Він кожного разу, кожний дубль мав зробити по-іншому.

Часом це страшенно дратувало, бо це потім не монтується, але якщо йому даєш свободу говорити так, як він хоче, виникає щось живе.

Якщо ти тільки цю дитину просиш повторити якісь написані репліки – все. Дуб-дерево, і ти реально не віриш.

– Скажи, а наскільки взагалі україномовним було твоє оточенні в дитинстві у дев’яностих?

– Взагалі не було україномовним, але у фільмі у мене майже всі говорять українською.

Тобто є ті, які говорять українською, є ті, які трошечки суржом, але не таким, що ламає сильно і б’є по вухах. Але це просто певна умовність.

Ти знаєш, у нас те саме було в літературі. Я пам’ятаю, як, пишучи оповідання про своє дитинство, теж думала, як з цим бути. Якісь перші спроби були, що я від автора веду розмову українською, а діалоги – хтось говорить російською, хтось українською.

Потім мені все це набридло і здалося, що можна зробити так, що всі герої говорять українською, але ми розуміємо, що насправді хтось із них говорив російською. Це те, що ти бачиш у Жадана. Це працює.

– Ти казала, що заявки були зі всієї України. А чи були заявки з Донбасу і Криму?

– З Криму, здається, не було, з Донбасу було і немало.

І знаєш, що мене вразило? Що відсотків 80–90 із дітей, які мені надсилали відео, реально мали нормальну українську мову.

Коли ми росли та вчилися, все-таки українська була ще якась нежива, несправжня, а тут виросли діти, які все-таки вчилися і вчаться у школі українською, і це працює.

Видно, що деякі з них говорять вдома російською, я це одразу можу відрізнити, але їхня українська нормальна і жива. Якщо порівнювати зі старшим поколінням, то там зовсім інша ситуація.

– А ти відчуваєш тиск другого фільму? Часто це трошки паралізує режисерів.

– Мені супер пощастило, що мене Володимир Яценко (продюсер – ред.) вчасно схопив і просто сказав: "Іра, давай щось робити, у тебе місяць-півтора, щоб зробити сценарій".

І чесно, якби він мене так от не висмикнув, думаю, що я б знову сиділа, страждала, ще декілька років не наважувалася б на свій ігровий дебют, а потім би взагалі не наважилась.

Я дуже рада, що з одного проєкту стрибнула в інший і в мене не було часу сильно рефлексувати з цього приводу.

Але в ідеалі так і має бути. Я дивилася фільмографію Трюффо. Щороку у нього по фільму, і реально тільки кілька таких, що ми всі знаємо і дивилися.

Ти розумієш, що має бути простір для спроб, помилок. Мабуть, треба змиритися з думкою, що якісь фільми будуть невдалими. Ти не можеш із кожним фільмом видавати щось нове і круте, що всіх вразить.

Думаю, що нам усім українським режисерам просто не вистачає можливості постійно мати практику, і я зараз навіть усвідомлюю: всі люди, які працюють зі мною, знімають значно більше, ніж я.

Тобто оператори, звукорежисери, художники, вони просто переходять із проєкту на проєкт. А ми, виходить, режисери, маємо проєкт раз на кілька років переважно. Буває і гірше.

Звісно, цього не вистачає, щоб ми наростили якісь м’язи, чогось навчилися на власних помилках.

Алекс Малишенко, спеціально для УП.Життя

Всі фото із Facebook/Iryna Tsilyk

Більше про кіно:

Яке кіно прямо зараз знімають в Украні: шість стрічок, які мають потрапити на екрани кінотеатрів

7 найкращих українських фільмів 2019 року, які ви могли не бачити

10 найкращих іноземних фільмів 2019 року: "Ірландець", "Джокер", "Арахісовий сокіл" та інші

7 корейських фільмів, які, можливо, навіть кращі за "Паразити"

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.