Зникла Маланка: якою вона ще рік тому була в Україні і де шукати її живих європейських родичок

В Україні цими днями мала б гуляти карпатськими селами Маланка, яка, як будь-яке карнавальне дійство, здатна все зле, що накопичилось у найшій свідомості, перетворити на дотеп.

УП.Життя звернулось по репортаж з цього дійства до Ірини Пустиннікової, яка багато років спостерігає і фіксує традиційні українські різдвяні святкування та ритуали в найвіддаленіших закутках країни. Але вона з'ясувала, що цьогоріч Маланки в багатьох селах скасували, бо "війна і не на часі". Ірина вирішила згадати, якими були Маланки ще рік тому. А також поділилась враженнями з відвідування такого ж ритуалу у Європі, який спостерігала кілька днів тому у кількох альпійських регіонах. І порівнює його з українською Маланкою. Виявляється, вони дуже схожі.

П'ятниця, тринадцяте. Час для жахіть зі страшних снів. Мій багаторічний кошмар: день Маланки, сонце світить, наче навесні, а я – вдома. Не у Красноїльську. Не у Вашківцях, Подвірному чи Мамаївцях. Вдома. Не на Маланці.

Цей кошмар майже реалізувався.

Красноїльська Маланка. Фото Ірини Пустиннікової

31 грудня було сонячно і дивовижно тепло у селах Сокирянського, зараз Дністровського району Чернівецької області. Всі вони поза трасами, всі над Дністром. Всі – з Маланками, котрі пережили світові війни і радянський лад. У цей куточок Сокирянщини Маланка приходила традиційно найраніше в Україні. Церкви по селах все переважно московського патріархату, а от звичаї давно перелаштувалися з юліанського на григоріанський календар.

Маланки Сокирянщини – дивний мікс культур і ритуалів, вони не схожі на жодні інші переберії країни. Забудьте про Козу і нарум'яненого парубка у дівочому вбранні. Місцева Маланка – це лялька. Пластиковий пупс з широко відкритими блакитними очима, тільки не у пелюшках, а у яскравій хустці та народному костюмі.

Але влади у ляльки – ого-го! Запросто веде за собою кількох кремезних чоловіків у вбраннях Коней, зроблених з дерев'яних каркасів, вкритих килимами та бахромою. Куди Маланка поверне – туди і коні скачуть, коли вкаже – тоді й танцюють. Ляльки-маланки є у Вітрянці та Братанівці.

Маланка-лялька у Вітрянці. Фото Ірини Пустиннікової

У Кормані на Маланку переодягають не пупса, а таки живого хлопця, але і тут обов'язково є Кінь. Відголосок культу коня давніх фракійців, котрі жили на цих землях понад 2000 років тому. Молдова – он вже, на горизонті, туди кілометрів 10-15, якщо по прямій. Там ці фракійські відголоски теж все ще виринають у зимових походах від хати до хати танцівників-калушарів.

Крихітна Братанівка у білому мережеві красивенних бесарабських веранд була тиха і безлюдна. "Не чув, щоб цього року щось було", – сказав єдиний мешканець села, якого вдалося зустріти на вулиці.

Читайте також: "Маланка не на часі": як війна та чиновники можуть знищити давню українську традицію

До Кормані від сусідніх Шебутинців вело кілометри чотири розмитої глини, яка віддаля нагадувала дорогу. На карті Кормань виглядає шматком вигадливо сплетеного павутиння. Давнє село поховали у 1980-х води Дністра, нове збудували вище, на кручах – і спланували нові вулиці такими от півколами. Там вже ніяких мережевих веранд, все більш нове і безлике. Старе село під водою, а звичаї вижили і перебрались подалі від небезпечного Дністра.

Тут Маланка була масштабна, тому ділилися навпіл. Школярі ходили собі за Конем у "молодшій Маланці", юнаки та молоді чоловіки були "калфами", Маланкою старшою. А за командира мали Панича. Задача обох – перетанцювати з усіма незаміжніми дівчатами села. Ну, раніше була така задача: зараз місцеві юнаки пояснили, що через війну Маланку не збирали. Вперше.

Маланкарі з Великого Кучурова. Фото Ірини Пустиннікової

Та сама історія повторилася і наступного дня. 1 січня маланкує колишній Герцаївський район Чернівеччини.

Герца – не Буковина і не Бесарабія, вона Герца, окрема етнографічна одиниця, населена переважно етнічними румунами. Місцевий бог і цар – одіозний проросійський священик отець Логвин, в миру Михайло Жар, уроженець Петрашівки і розбудовувач монастиря у Банченах. Висока бундючна дзвіниця обителі – ще той ретранслятор "русского мира".

Але 1 січня регіон згадував свої старі традиції – і поганська кольорова стихія не зважала ані на світові війни, ані на коронавірус. Від традиційної (в уявленнях більшості українців) Маланки тут була лише назва, а все інше – Коні, танцюючі, яскраві, нестримні Коні. Вони гарцювали у Петрашівці, Годинівці та Байраках. У Тернавці ще гучно клацала дерев'яною щелепою Коза, у Горбовій крім традиційної частини (Коні, Ведмеді у кошлатих кожухах, дівчата у народних строях) додавалася сучасна переберійна частина – з дивовижними платформами і танцями під попсові хіти.

Маланкарі з Петрашівки. Фото Ірини Пустиннікової

Тихо було цьогорч і у Горбовій, і у Годинівці. "Війна, нема Маланки", – сказали місцеві хлопчики. Пуста траса у Горбовій, не запружена машинами глядачів та платформами з драконами/лайнерами/троянськими конями виглядала сиротливо.

А далі з'явилися повідомлення, що нічого не буде ні у Вашківцях, ні у Красноїльську – у двох головних маланкарських центрах країни. Не на часі. Світові війни Маланки пережили, комсомольські рейди у радянські часи теж, в коронавірус виходили на вулиці – але не зараз. Більшість молодих чоловіків з Красноїльська роками виїжджала на заробітки до Бельгії, тож чутки про те, що краснянська діаспора Брюселя отримала дозвіл на проведення Маланки у європейській столиці і туди вже передають бусиками яскраві костюми та велетенські булави, атрибути місцевих маланкарських Циганів, не здивували. Цьогоріч духи місцевих гір прокинуться у ніч з 13 на 14 січня у зовсім незвичних для себе декораціях.

Красноїльська Маланка. Фото Ірини Пустиннікової

Хоча... Може, і не здивуються вони, ті духи.

Бо зимові перебирання на Буковині – частина загальноєвропейської язичницької традиції. З початку грудня і до початку березня гудить калаталами і освічує найдовші ночі року свічками весь континент. Прогнати зло з домівок, підштовхнути весну, аби швидше приходила, згадати тих, хто був перед нами і побажати собі добробуту у новому календарному циклі – це все той фундамент, з котрого ростуть ноги хоч у Маланки у Красноїльську, хоч у польських Годах, що все ще живі у Карпатах.

З 19 по 27 грудня огляди місцевих Маланок проходять у більшості румунських міст: сільські переберії приїздять у метрополію, щоб парадувати перед натовпами глядачів. Тут і Кози є, і Коні, але найбільше – Ведмедів, яких ведуть на цепах Цигани. Так само, як у Вашківцях чи Красноїльську. Корені ж у ритуалу одні.

Ведмеді з румунського жудецю Сучава. Фото Ірини Пустиннікової

У перші дні грудня і в альпійських селах, і у великих містах Австрії проходять перхтенлауфи та крампуслауфи – традиційні забіги демонічних чортів у рогатих масках. Крампус – зле альтер его святого Миколая, різочки неслухняним дітям дідусь у митрі делегував саме своєму волохатому компаньйону.

Сільська молодь у гірських селах виготовляє вигадливі маски, чіпляє на них спірально закручені роги червонокнижних гірських козлів, обвішує талії кількома кілограмами коров'ячих калатал, затарюється димовими шашками – і виїздить у певний час у рейд від хати до хати. А потім їде з гастролями у центр своєї федеральної землі. Там вже демони-перхтени йдуть за задалегідь запланованим маршрутом, а глядачі стоять за бар'єрами. Особливо не побешкетуєш, але покрасуватися перед тисячами людей таки вийде.

У деяких селах, як от у Альтенмаркті ам Понгау, серед зимових язичницьких персонажів є звична для нас Коза – вічний символ плодючості. А ще тут перхтени діляться на просто перхтенів (злих духів у масках) та шьонперхтенів, духів добрих, з відкритими обличчями.

Баби з віниками. Альтенмаркт ад Понгау. Фото Ірини Пустиннікової

І кожен старожил у Великому Кучурові під Чернівцями вам скаже, що Маланка і мусить бути такою: є диганія у масках, а є чиста Маланка, сурша – без них. Щоправда, наша сурша не носить таких дивовижних конструкцій на головах, як у шьонперхтенів з Альтенмаркту. Та такі вже це традиції: такі ж багатоповерхові конструкції видно і на малюнках з 1905 року. Такі ж пишні головні убори у стрічках, як і на фото з 1898 року, і зараз у танцівників-трестерерів у австрійському Цель ам Зее.

У майже всіх гірських селах у ці зимові дні також чути свист батогів – ним проганяють злі сили хоч у Аксамсі біля Інсбруку, хоч у Великому Кучурові під Чернівцями. А от на півдні Німеччини схожі звичаї вбила Друга світова: тепер перхтени Оберсдорфом не ходять.

Алтенмаркт ім Погнау. ФОто Ірини Пустиннікової.

Мати всіх перхтенів, демонічна і жахлива фрау Перхта, живе у такій глушині, що навіть у наш час у надсучасній Австрії туди не дістатися громадським транспортом. Це село Рауріс поблизу Зальцбурга. У Перхти воронячий клюв, плетене з кори взуття, що трохи нагадує гуцульські постоли, та велетенський кошик за спиною. У нього вона складає недоїдені частини неслухняних дітей (тому і стирчать тоненькі ніжки у кросівках з кошика). Ніяких калатал: Перхта ходить бесшумно. Тихо пересувається 5 січня від господи до господи і перевіряє, чи чисто у хатах альпійських ґаздів. Як ні – чекай біди.

Перхтенлауф у австрісьйому місті Грац. Фото Ірини Пустиннікової

Того ж дня (або, рідше, напередодні) у селах навколо красивенного Вольфгангзее виходять із присмерком на вулиці гльокери ("дзвонарі"). Це юнаки та хлопчаки, вбрані у біле. Лише пояс – чорний, з прив'язаним до нього дзвіночком. На головах у них дивовижні конструкції: літери, цифри, герби, християнські символи, споруди. Розміром конструкції від невеликих до півтораметрових. Більших не роблять – такі вже на голові носити важко. За порядком слідкують кілька чоловіків (Kraxengeheren) з старовинними, зовсім гномськими якимись ліхтарями у руках.

У Санкт Гілгені місцеві чоловіки носять на головах весь центр села: тут і місцева капличка з гірської дороги, і обидві сільські церкви, і корабель, на котрому влітку плавають курортники, і будинок, у котрому народилася мама Моцарта. Двері у ньому відкриваються. Зазирнеш всередину: там три свічки, самі прості. Як вони не гаснуть, коли команда з криками "D'Glöckler sind da!" ("Гльокери тут!") то піднімається на вершину сусідньої гори, то спускається до центру села, де танцює, виписуючи фігурами вісімки – загадка. Свічки освічують зсередини дерев'яні каркаси, обтягнуті картоном або тканиною. Така річ спалахнути може запросто, однак не спалахує.

Гльокери у Сакнт Гілгені. Фото Ірини Пустиннікової

Якщо перхтени нагадують наших маланкарів, гльокери – аналоги колядників. Звідси і християнські символи на головах, і навіть велика різдвяна зірка у деяких селах – така ж, як на львівському параді звіздярів.

Саме у дні українських Маланок, 31 грудня та 13 січня, "маланкує" швейцарський кантон Аппенцелль-Іннерроден. Знову коров'ячі калатала і дивовижні костюми – як скрізь. Збираються у ці дні у селах Словенії розцяцьковані волохаті куренти. Якщо ви вважаєте, що солом'яні ведмеді є лише у Красноїльську, погугліть Buttnmandllauf або про зимові звичаї німецького Емпфінгена.

28 січня цього року у 50 раз пройде "Сурва" – збіговисько всіх поганських демонів-кукерів у болгарському Перніку. Того ж дня гучно буде у Живцю та Мілувці у польських Карпатах. Там відбудуться традиційні Годи – місцева переберія. Тут є Коні, є Ведмеді з Циганами, а Жиди у високих циліндрах, яскравому лахмітті та з дипломатами краму в руках – рідні брати такиж же з Красноїльська. Хіба польські дуже земельним питанням заклопотані й вічно щось виміряють дерев'яними метрами та перевіряють щось на географічних картах.

Так водять Козу у Румунії. Фото Ірини Пустиннікової

Багато подібних язичницьких звичаїв давно у Списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО – як от дивовижний Вампелеррайтен у Аксамсі, селі над Інсбруком, де вулицями парадують Ведмеді, Надлі – Баби з віниками, Птахолови, уособлення родючості Флішерери у костюмах, прикрашених кукурудзою, Туксери з батогами і Бйуяцци у витончених сукнях.

Головні ж персонажі дійства – кремезні чоловіки у білих сорочках, набитих соломою, та смушевих шапках. Вампели. Їхнє завдання – пробігти через все село і постаратися залишитися максимально чистим. Чим чистіша сорочка, тим кращий врожай буде наступного року – от суть ритуалу. Залишитися чистим буде важко. І не лише тому, що у ватяних костюмах, котрі роблять фігуру схожу на мішленівського чоловічка з шин, хлопцям душно і вони потіють. А тому, що завдання аксамських чоловіків, котрі цього дня без масок, але тим не менш теж мають роль (вони райтери, вершники), – зіштовхнути вампелерів на землю.

Вампелери з Аксамсу. Фото Ірини Пустиннікової

Пересуваються вампелери в напівприсядку, палки потрібні, щоб втримати рівновагу під час атаки райтерів. Тут, як і в боксі, є чіткі правила: райтер може напасти тільки зі спини, як зрада. Саме так, зі спини, і підло, напала на нашу частину європейської зимової традиції війна. Чи вдасться нашим ритуалам пережити цю паузу – дізнаємося після перемоги. Аби скоріше.

Читайте також: Буковинську Маланку визнали об'єктом нематеріальної культурної спадщини України