Турбота чи страх? Чому музейні колекції залишають у небезпеці – пояснюємо на прикладі Конотопського краєзнавчого музею
Знищення української культурної спадщини – одна з цілей повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це стало очевидним після численних пограбувань українських музеїв на окупованих територіях, а також ракетних та дронових влучань у музеї. Попри це, у зонах підвищеного ризику та на прифронтових територіях багато цінних музейних колекцій не евакуюють.
Сумщина чи не найбільше страждає від атак Росії – на містечка й села прикордонного регіону летять КАБи, дрони і ракети. 23 квітня удар припав на народний музей села Уланове Есманьської громади. Збірка повністю вигоріла і громада залишилась без своєї історії – без археологічної та палеонтологічної колекцій, фотоархіву й стародруків. Музей був знищений керованою авіабомбою.
Міністерство культури переконує, що евакуація культурних цінностей проводиться. Хоча кількість евакуйованих експонатів, що її називають у відомстві, невелика – з початку вторгнення було евакуйовано понад пів мільйона експонатів. Проте, за підрахунками Коаліції дієвців культури, понад 3 мільйони картин та музейних предметів потребують вивезення з усіх зон ризику.
Заспокоює і місцева влада. На запит УП.Культура до Сумської обласної адміністрації там повідомили, що евакуація музейних колекцій регіону проводиться і вже вивезені цінності так званої першої та другої черги. Хоча невдовзі після нападу на Суми 13 квітня журналістка УП.Культура відвідувала пошкоджений Художній музей міста і з'ясувала, що його колекція й далі зберігається в підвалі.
2 дні тому росіяни атакували балістикою та дронами Конотоп, що за 70 кілометрів від російського кордону. Це місто вже було в окупації – у березні 2022-го росіяни не встигли пограбувати колекцію місцевого Краєзнавчого музею, як вони це зробили, наприклад, у Херсоні. Після звільнення музей був пошкоджений ракетними обстрілами. І все одно не евакуює свої колекції. Аргументи музейників Конотопа зібрала Анастасія Ярова.
Я стою біля глухого паркану філії Конотопського краєзнавчого музею – Музею авіації. Наприкінці 2023 року внаслідок прильоту цей музей та деякі його експонати були пошкоджені. З вулиці роздивитись, як тут дали раду з пошкодженнями, неможливо – вхід на територію заборонений. Сам Музей авіації розташований на території колишньої військової частини неподалік авіаремонтного заводу.
Про пошкодження філії Краєзнавчого музею я дізналася з розмови з виконувачем обов'язків директора Олександром Акулічем. Ми поговорили з ним онлайн напередодні мого приїзду до Конотопа. Олександр украяв мені небагато часу для спілкування – він військовий і поспішав повернутися до служби.
Акуліч розповідає, що тоді, у 2023, інформацію про пошкодження Музею авіації вони вирішили не поширювати. Про масштаби пошкоджень він не розповів мені і зараз. Згадав лише, що в приміщенні музею були вибиті вікна. Поінформували тільки Міністерство культури, яке опісля надало рекомендації евакуювати колекцію всього Краєзнавчого музею. Але евакуації так і не відбулося.
Власне про це і була наша розмова. Після неї я вирішила відвідати Конотопський краєзнавчий музей і подивитися на стан речей на власні очі. Тож рушаю з-під стін Музею авіації, що на околиці, до середмістя Конотопу, де і розташований Краєзнавчий музей.
Поки в.о. директора в ЗСУ, музеєм керує "виконувач обов'язків виконувача обов'язків" Іван Мурзіна. Як розповів сам Олександр, недостача кадрів через мобілізацію – ще один великий виклик для музеїв у часи війни. "Навіть того самого двірника знайти для Музею авіації дуже проблематично", – зазначає він.
Серед найбільших цінностей Конотопського музею – автентичні крісла Кирила Розумовського та Василя Кочубея, старовинне Євангеліє 1707 року, замок із ключем від Конотопської фортеці, рідкісна копія ХІХ століття нікопольської ікони "Покрова святої Богородиці" XVIII століття.
Співробітники музею відмовлялися детальніше розповідати про свою колекцію. Натомість під час нашої розмови все ж були згадані дві унікальні фаянсові вази ХІХ століття, яких в Україні залишилось всього чотири. А також пошепки теперішній керівник музею Іван розповів, що у них є цілий скелет мамонта.
Колекція краєзнавчого музею налічує понад 20 тисяч експонатів. Це один із найстаріших та найбагатших музеїв регіону. І все це фактично кожного дня перебуває під загрозою знищення.
Під обстрілами в тиші бюрократії: як у Конотопі рятували музей в окупації
Першим зустрічає відвідувачів музею Олександр Матвійович Лазаревський. Історик, близький знайомий Тараса Шевченка і засновник музею, чиє ім'я він тепер носить. Мурал із портретом Лазаревського прикрашає одну зі стін музею, що допомагає швидко віднайти його серед інших будівель вулиці.
В самому музеї мене зустріли вже новий в.о. директора Іван Мурзін, доглядачка музею Наталія та начальниця відділу культури міської ради Конотопа Олена Шинкаренко. Розмова зав'язалась швидко, але атмосфера до самого кінця залишалася напруженою, з перемінними рівнями цієї напруги.
Іван та Наталія говорили дуже мало, всю ініціативу взяла на себе Олена. Чиновниця промовляла впевнено і, здавалося, без жодних хвилювань, на відміну від інших співрозмовників. Сама ж розмова була схожа радше на заготовлену лекцію про музей, відходити від рамок якої іноді було складно. На контрасті бесіди з Олександром, яка пройшла досить легко і відкрито, це все здавалось ще помітнішим.
Розмова почалась у холі музею, де зараз проходять виставки сучасних творів, і де сидить Наталія, слідкуючи за камерами. На ці камери мені, можливо, з недовіри чи хвилювання, але під час розмови наголосили ще декілька разів. Після знайомства діалог розпочала Олена – з розповіді про діяльність музею під час повномасштабної війни. І зрештою мова перейшла до доленосного для всього світу 24 лютого 2022 року.
Згадуючи про цей день, почалась і наша онлайн-розмова з Олександром. На той момент директоркою музею була Наталія Верба, якій довелось, як то кажуть, розрулювати діяльність установи в перші дні вторгнення.
Рік тому Наталія звільнилась. Олександр з початку повномасштабної війни був лише співробітником музею. Конкурс на директора не проводився, але керування музеєм в цей нелегкий час він взяв на себе з власної волі.
"О 5-ій ранку сюди вже прийшли працівники і пакували експозицію, ту, що знаходилася наверху, в самих залах. Вона була спакована і переміщена до підвалу. І, в принципі, воно там все і до цього часу розміщується. Тільки вже, напевно, у квітні (2022 року – ред.) чи на початку травня від Мінкульта прийшло розпорядження про те, щоб поховати експозиції з музеїв. Ну, а в Конотопі воно вже було зроблено, це ще в перші дні", – розповів Олександр, додавши також, що відтоді всі музейні працівники залишались чергувати в музеї, оскільки саме місто вже в той день було окуповане.
"Ввечері 24 лютого вже були бої біля міста, в самому місті відбулися бої і руйнація там пам’яток архітектури й історії. Благо те, що війська проходили не через місто, а саме під містом, через села". Тож фактично це і врятувало музей у ті дні.
Вже в самому музеї Олена мені розповіла, що приблизно о 5:30 музейники дізналися про обстріли Білопілля й Краснопілля – про це їх буцімто повідомив міський голова. Попри шок і вибухи, вони не розгубилися, адже були заздалегідь підготовлені: мовляв, найцінніші речі спакували ще до початку бойових дій.
Керівниця департаменту культури переконує мене, що плани евакуації були відпрацьовані з моменту запровадження воєнного стану: проводили тренування, знали, куди йти і що робити. Згодом адміністрація надала офіційні документи з визначеними місцями, куди в разі небезпеки можна евакуювати експонати. Того ж дня було видано наказ відділу культури про переведення роботи в дистанційний режим.
Листи та дзвінки до Міністерства культури залишалися без відповіді наступні три дні. Олександр розповідає: "Вона (колишня директорка Наталія Верба – ред.) каже, що тільки на третій день відповіли. Рекомендації: поховайте, як кажуть, не світіть музеєм; позакривайте сторінки в соціальних мережах. А, як я вже казав, десь тільки у квітні – травні прийшли офіційні листи, що поховати треба в експозиції, не проводити зібрання, екскурсії і таке інше".
Вся екстрена діяльність музею відбувалася завдяки грантам, волонтерам, коштами міськради та з допомогою інших музеїв з України й закордону. Завдяки цьому Конотопський краєзнавчий отримав необхідні матеріали й обладнання: пакування, осушувачі й обігрівачі для підвалу, куди все сховали, зарядні станції. Також власним ресурсом музей проводив оцифрування колекції.
Щодо взаємодії з Міністерством, Олександр із розчаруванням зазначив, що додаткових ресурсів не отримав: "По факту, просто були тільки запити. Ми фідбек відправляли, що нам треба. І все, на цьому воно закінчувалось… Може, кому і прийшло, а ми…".
Після пошкодження Музею авіації, Міністерство знову не надало відповіді на запити про потребу будматеріалів для відновлювальних робіт. "Благо ми фанеру завезли із Софії Київської. Вони нам допомогли", – згадує Олександр.
Під час розмови на цю тему в самому музеї Олена просить Івана принести переглянути один із таких листів-відповідей, іронізуючи: "Там, можливо, якісь терміни є… Так вони нам будуть давати допомогу чи не будуть? Хочеться узнати". Надалі коментувати цю тему всі співробітники в музеї відмовилися.
Відповідальність на одні плечі
Попри труднощі всі співробітники стверджують, що музей абсолютно готовий до евакуації. "Маршрути розроблені, співпраця з музеєм налагоджена. Маршрути, три маршрути різних, також вони прописані. Паливо також зберігається на те, щоб вивезти", – додає в розмові Олександр. Єдине, що всю колекцію вивезти не вийде. Евакуйовані будуть лише експонати першої, другої черг.
Всі музейні експонати директори ділять на черги за їхнім історичним та культурним значенням. Експонати першої та другої черги – найбільш цінні. Після того, як їх визначить музей, список затверджує Міністерство культури.
"На жаль, як ми знаємо, все одно не вистачає тих об'ємів сховищ для того, щоб зберігати весь державний музейний фонд. Навіть те, що ми співпрацюємо з музеєм на Західній Україні, куди ми можемо вивезти частину свого фонду, то все одно там об'єми не дозволяють вивезти одну десяту нашого об'єму". На позір логічна причина, чому цінну спадщину досі не вивезли. Та це ще не кінець розмови.
У музеї Олена, побоюючись наврочити біду, невпевнено, але стверджує: "Ми готові до евакуації, якщо що". Але додає, навіть без мого питання: "Ми не відвезли свої колекції тільки тому, що у мене дуже небайдужі люди працюють у музеї. Бо бояться, що на шляху або десь в іншому музеї щось може статися".
Отже, ми наближаємось до одного з головних аргументів неевакуації – побоювання, що колеги з інших музеїв можуть покласти око на цінні експонати Конотопського краєзнавчого і залишити їх у себе. Це виринає і в розмові з Олександром. Він каже, що під час евакуації до експонатів отримують доступ не лише музеї, звідки і куди прямують колекції, а й інші науковці. І саме це буцімто є небезпекою – так експонат може опинитись в іншому, зокрема національному, музеї.
"І по законодавству, якщо (експонати – ред.) в тимчасовій виставці, то вони (інші музеї – ред.) можуть подати на Мінкульт запит, і Мінкульт скаже: "Ага, окей, можете забирати". А нам навіть не оповістять, що наш об'єкт передано до музею національного значення", – переконаний Олександр.
Врешті, як каже Акуліч, рекомендації про евакуацію колекції від Міністерства надходили неодноразово, навіть із пропозицією допомогти. Але в музеї вирішили не довіряти чиновникам з Києва: "Да, вони можуть допомогти вивезти, але, як я вже попередньо казав, як потім його повернути – це вже друге питання".
Основними страхами музею є пошкодження під час перевезення, а також неповернення колекцій. В контексті цієї теми Олена згадує про крісло Кирила Розумовського, яке колись у Конотопа нібито хотів "віджати" Національний заповідник "Гетьманська столиця": "Батурин дуже це крісло хотів мати собі як Гетьманська столиця. І прибігали до різних витівок, і робили різні запити. І просили якось тимчасово постояти".
Попри те, що музейні колекції належать до загального Музейного фонду України і музеї лише опікуються зберіганням, дослідженням і експонуванням своїх колекцій, у Конотопському краєзнавчому музеї ставляться до цінностей як до власного майна. Яке в жодному разі не можна нікому віддавати і краще нікому не показувати.
Дуже характерно про це розповідає директорка Департаменту культури Конотопа, описуючи, як вони "оберігають" експонати від виставки про винахідника рамкового бджільництва Петра Прокоповича в іншому музеї.
Так, до Конотопського музею надійшов запит із проханням передати експонати, пов'язані з цим діячем, які зберігаються саме у них. На що Олена емоційно говорить: "Поки він стоїть, ніхто у нас його не забере. Коли він в тимчасовій експозиції знаходиться, робляться різні документи, передачі актів. То вже трошки інша справа, тож ми цього боїмося".
Та найбільший страх кожного директора музею і хранителя колекції цілком реальний – кримінальна відповідальність за будь-який невірний крок. За законодавством, рішення про евакуацію музейних колекцій може ухвалити як уряд, так і регіональна чи місцева влада.
Але відповідальність за збереження колекції під час евакуації несе саме керівник музею. Чия робота низько оплачується, у якого відсутні ресурси (а це і транспорт, і страхування, і охорона, і логістика, і розуміння безпекової ситуації) та часто немає достатньо компетенцій для такої складної справи як евакуація.
Про це ми досить довго говорили з Олександром: "Музейний працівник багато за що відповідає, але по факту отримує мінімальну зарплату і немає захисту від держави".
І якщо під час евакуації щось піде не так (а у країні, де іде війна, часто щось іде не за планом), людина, що здійснює евакуацію, ризикує сісти до в'язниці. Тож багато хто з музейників відкладає її до найкритичнішого моменту: "Коли буде зрозуміло, що вони (росіяни – ред.) йдуть саме на Сумщину і, наприклад, це вже будуть бої під Кролевцем, тоді Конотопський музей 100% буде вже евакуюватися", – переконує Олександр.
Цікаво, що у самому музеї працівники говорити на тему відповідальності не хочуть. Але й якимось чином критикувати чи обговорювати своє скрутне становище бояться.
Здається, що музейники взагалі не бачать жодних проблем у нинішньому стані речей. Коли розмова доходить до таких питань, на більшість із них вони просто відповідають: "Ми не можемо про це сказати".
Наприклад, у самому музеї мені навіть не розповіли про пошкоджену філію. Хоч розмова про Музей авіації була, але цієї теми всі просто уникали, ніби нічого не сталось.
Що приховують музеї?
Після розмови в холі мені провели невелику екскурсію музеєм. Нині всі експонати перебувають у сховищі. Проте для відвідувачів доступною є зала Конотопської битви – однієї з головних подій україно-московської війни ХVII століття. Про неї тут розповідають як про славетну перемогу козаків над московитами, а про Конотоп – як про героїчне місто-фортецю, яке витримало облогу в 70 днів.
Ще для відвідувачів доступні природничий відділ та зала з тимчасовими проєктами, де виставляють роботи сучасних митців. Зараз у ній відбувається виставка, присвячена нинішній війні. Фотографувати мені було дозволено дуже мало і під суворим контролем директорки департаменту культури.
Так, фотографуючи кераміку в залі Конотопської битви, від Олени я почула слова: "Ну там вже глечики дуже не фотографуйте". А Іван в природничій залі попросив взяти ракурс трохи вище і не фотографувати оригінальні кістки мамонта: "Я думаю, їх не можна фотографувати, бо це теж цінність". Тут же він додав: "Наскільки мені відомо, в нас зберігається повноцінний скелет мамонта. Але це теж інформація у секреті".
Помітно, що музей веде активну діяльність. Як пізніше скаже Наталія: "В нас в тому залі безкінечний потік виставок. Ми міняєм виставки художні, майстринні. В нас не пустує цей зал". І з посмішкою додасть: "Двіж, як кажуть, постійний".
Під час розмови зі співробітниками музею неможливо не помітити, з якою гордістю та любов'ю вони про нього розповідають.
Зрештою мене повели до невиставкових кімнат, але під повною забороною фотографувати. Найбільшим здивуванням було те, що досі деякі експонати не в сховищах. Наприклад, канапа з будинку Лазаревського з підписом "На сем месте сидел Т.Г. Шевченко року 1859". Тарас Шевченко – близький друг родини Лазаревських, за два роки до своєї смерті приїздив сюди гостювати. Канапа стоїть в одному із залів, експозиція яких зараз закрита.
В цій же залі стоять і вулики Прокоповича, які намагався позичити для виставки інший музей, а також нові стелажі для сховища. Олена зазначила, що канапа не належить до евакуації 1 і 2 черги. Хоча попередньо згадували про неї, як про одну з музейних унікальностей. Канапа обережно, але, як мені здалось, дещо ненадійно прикрита повітряно-бульбашковою плівкою.
Відкрити й показати напис я не просила, але Олена й без питання сказала: "Вірите?" – і, не дочекавшись моєї відповіді, додала: "Я не буду Вам відкривати. Ну це я Вам так, секрети розказую".
Співробітники музею неохоче розповідають про музейні колекції. Хоча в кінці нашої зустрічі Наталія зазначила: "Екскурсії, ну, нам не можна тут проводить, але бувають ситуації, що просто прийшов відвідувач, і йому цікаво конкретно там щось. Але екскурсія не була заказана. Ну ми миємо право це розказать. Що, ми будемо стоять і мовчать?!".
Обійшовши всі зали, я попросила показати, де раніше була копія нікопольської ікони із зображенням Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької січі. Перепитавши Наталю, де знаходились ця ікона та Євангеліє, Олена мені показала. Коли Наталія намагалась додати ще якусь інформацію про ці предмети, її жартома перебила Олена: "Так, не розказуй секретики. Все".
Перепитавши, чи можу я зробити фото цього місця, я отримала згоду. Але в цей момент у кімнаті зросло відчуття напруги. І раптом мене попросили надати посвідчення особи та редакційне завдання. Після надання доказів розмова продовжилась. Невдовзі директорка департаменту культури міськради залишила музей.
На прощання я спитала її дозволу сфотографувати природничий зал, пожартувавши, що хочу фото кабана. На що Олена відповіла: "Кабана, ще табличку і мурал. Іван, більш нічого. Домовились?!". Виходячи, вона наголосила на відеоспостереженні: "Це я просто так", – додала чиновниця.
Прощаючись, наглядачка музею Наталя отримала ще кілька вказівок від директорки департаменту. Тож, і після того, як Олена пішла, напруження не зникло.
Доглядачка музею Наталя працює тут уже 24 роки. Про своїх колег вона розповідає тепло, як про людей, які живуть цією справою. Так само вона говорить і про свою роботу: "Розумієте, коли вже тут проробив, вже сім'я. Просто сім'я. І ти вже знаєш кожен експонатік. Уже, ну просто переживаєш за це, розумієте. Ну це не можна там якось об'яснить".
Іван, який приєднався до колективу не так давно, говорить подібно: "Тут всі виконують все дуже якісно, буквально, будь-яке завдання. Люди обізнані в своїй справі, обізнані в будівлі. Знають кожен сантиметр".
Незрозуміло лише, чому люди, які так сильно люблять свій музей і його експонати, не бояться, що їх може знищити російська ракета.
Розмова закінчується запрошенням відвідати музей після перемоги. Тоді, коли він зможе знову постати перед глядачем з усією своєю багатою колекцією і без жодного страху пошкодження.
За планом, ми ідемо фотографувати табличку та мурал, і я залишаю музей. За пів години в Конотопі оголосили повітряну тривогу. Напевне, Наталія та Іван спустились у бомбосховище, яке розраховане тільки на співробітників. Відвідувачі, які, можливо, з'явилися в цей час у музеї, мали б його залишити. А експонати знову потрапили на колесо Фортуни.