"Візуальні голоси жінок". Про що розповідає феміністична виставка у Кривому Розі
Велике промислове місто Кривий Ріг, що постійно потерпає від російських обстрілів, не втрачає свого культурного життя. Одним із його осердь тут є Криворізький Центр Сучасної Культури (KRCC). Щоправда, осердя це мобільне – свого окремого приміщення не має, тому рухається різними локаціями, щоб охопити діяльністю всі 126 кілометрів, на які простягнулось місто.
Центр виник незадовго до повномасштабного вторгнення. Але велика війна не зупинила його роботи. KRCC не пропонує відвернутися від моторошної реальності, а, навпаки, глибоко осмислює її і ті проблеми, які війна лише посилила.
Так, зараз KRCC експонує феміністичну виставку "Візуальні голоси жінок" у приміщенні Гончаренко Центру Кривий Ріг. Вона розкриває питання багатовимірності жіночої ідентичності, що постає на перетині гендеру, соціального статусу, етнічної приналежності, місця проживання чи професії. Перетинаючись, ці виміри взаємодіють і формують унікальний досвід кожної жінки. Чи є жінка вільною у своїх щоденних виборах – одне з головних питань проєкту.
На виставці є роботи як мисткинь з Кривого Рогу, так і художниць, відомих далеко за межами своїх малих батьківщин. Це Катерина Бондарець, Ксенія Гнилицька, Xuanh sisters, Настя Ех, Оксана Жарун, Ксенія Костянець, Марія Куліковська, Влада Ралко, Анастасія Тимошенко, Марина Чайка. Їх "візуальні голоси" звучать у звичний для кожної спосіб: колаж, відео, фотографія, живопис, інсталяція.
Колаж
У цій художній техніці свої твори представили Катерина Бондарець і Ксенія Костянець. Завдяки чорному тлу, яке обидві взяли за основу для своїх робіт, виникає театральний ефект "чорного кабінету", котрий підсилює значення кожного закладеного символу.
"Корекція", "Відбиток", "Золоті замки", диптихи "Плагіат" і "Стіни лікують" – назви робіт Катерини Бондарець. Авторка використовує вже готові цілісні образи, зокрема, античних скульптур, і механізмів сучасного світу: друкарська машинка, накладний ланцюжок для дверей, відбиток пальця... Завдяки такому поєднанню, на перший погляд непоєднуваних елементів з різних епох, виникає мистецький ф’южн, естетика якого змушує зупинитися, щоб спробувати розгадати художній шифр.
Чотири роботи у техніці аналогового колажу утворюють серію "Голоси" авторства Ксенії Костянець. Леся Українка, Ольга Кобилянська, Вікторія Амеліна і сама Ксенія зазвучать на цій виставці: "Змагаймось за нове життя!", "Буду жити, буду робити", "Сьогодні не ти, відбій", "Я сумую за станом безпеки". Роботи Ксенії Костянець – це своєрідні головоломки. Кожна буква чи то навіть частини слів кожної фрази – окремий цілісний артоб’єкт, котрий ілюструє, розкриває і підсилює глибинний зміст думок мисткинь, яким належать ці вислови.
Відео
У відеороботі Ксенії Гнилицької "Ksenia Kyivska" голос можна не тільки побачити, а ще й почути. Її монолог, знятий у блогерському форматі, є відеозверненням до українського народу як кандидатки у президенти. Художниця іронічно деконструює політичну риторику, переносячи її у простір мистецького висловлювання. Через естетику передвиборчого звернення вона порушує питання суб’єктності жінки в суспільстві, ролі влади та можливості змін. У контексті виставки "Візуальні голоси жінок" це відео стає маніфестом про жінку як агента соціальних перетворень – не об’єкта політичних маніпуляцій, а голосу, що формує суспільний дискурс. Відеороботу створено за участі Аліни Якубенко, Стаса Волязловського, Юрія Єфанова.
Жінка при надії – давній мистецький архетип, який заворожує своєю таємничістю, викликає цікавість, замилування процесом розвитку нового життя, видимого і водночас прихованого від очей. Цей образ є центральним у відеороботі Марії Куліковської "Сага" (режисерка Дарія Біляк, музика Олексія Шмурака).
Глядачі й глядачки слухають історію без слів, яка складається з чотирьох розділів. У першому ми нібито потрапляємо до епохи Відродження, де оживає одна з найвідоміших картин італійського художника Тіціана – "Венера Урбінська". Другий розділ демонструє мовчазний крик, який візуалізується за допомогою бісерних квітів, що "проростають" прямісінько з рота. У третій частині ми підслуховуємо безслівний діалог між вагітною жінкою і чоловіком, їхнє невербальне спілкування з майбутньою дитинкою. Завершується "Сага" сольним танцем життя від жінки при надії. Відео стає інтимним маніфестом сподівання, розгубленості та усвідомлення власної вразливості у час, коли особисте нерозривно вплітається у загальнонаціональну історію.
Фотографія
Одягнути маску, щоб бути собою. Скажімо, дозволити собі фото у купальнику на згадку про відпустку, якщо ти вчителька. А для чого маска? Щоб ніхто не засудив.
Фотографія із серії "Атпустка" від Xuanh sisters (Марина Довганич й Оксана Ніколаєва) повертає нас до Кривого Рогу. Його понівечені індустріалізацією ландшафти стають єдино можливим курортним ландшафтом для жінки, що здобула удавану рівність в цьому місті. Вона має право на відпочинок, на курорт і на гламур, щоправда серед териконів, залишків видобутку і кольорових від вимою водойм.
У facekini, що нагадують захисні маски, вона відмежовується від впливу середовища – як фізично, так і символічно. Це гра та водночас гірка реальність: чи має жінка вибір, чи її простір відпочинку та існування визначено обставинами? Основні засоби художнього вираження – костюм, фотографія та перформанс.
Живопис
Олія і полотно теж вміють промовисто говорити, розповідати історії, зберігати звучання крізь епохи. Живопис на виставці презентують Настя Ех, Оксана Жарун, Анастасія Тимошенко.
У своїх двох роботах "Гнів" (із серії "7 гріхів") та "У кожного свій шлях" художниця Настя Ех розкриває дві сторони вибору жінки: боротьбу та внутрішній шлях. "Гнів" – це вибух емоцій, який виходить за межі соціальних очікувань. Жінка в бою, жінка, яка кричить, жінка, яка не приймає визначену для неї роль. Вона не тільки ламає усталені образи, але й кидає виклик системі, котра тривалий час знецінювала її голос.
"У кожного свій шлях" – це символічне полотно про внутрішні пошуки та вибір. А його розтріскана поверхня нагадує про випробування, через які проходить людина. Вибір дороги, прагнення до свободи, вихід за межі звичного – все це стає метафорою для сучасної жінки, яка вирішує власну долю.
Обидві роботи, представлені як диптих, говорять про те, що жінка сама визначає свій шлях. Чи це шлях боротьби – чи зі зброєю в руках, чи в активізмі – це глибока внутрішня подорож до власної ідентичності, її вибір має силу.
Тіло як символ родючості, жертвування та перетину традиційних уявлень про жіночу роль. Воно водночас сакральне та земне, живе й неживе, як сама історія жіночого досвіду. Про це картина Оксани Жарун "Годувальниця". Робота виконана у сірій кольоровій гамі, що нагадує колір землі, яка є годувальницею людства.
Груди – як місце живлення, турботи, але й об’єктивації. Прозорі серпанкові орнаменти, нанесені червоним кольором, – це спроба переосмислення, візуальний діалог між класичним та сучасним поглядом на жіночу тілесність. Ким є годувальниця сьогодні – об’єктом поклоніння чи нав’язаною соціальною роллю?
Масштабна картина Анастасії Тимошенко "Дівчина–єдиноріг" займає майже всю стіну. За кольоровою гамою робота нагадує фреску Мікеланджело "Створення Адама", але насправді передає жіночий образ. Він виходить за межі реальності та нав’язаних ролей, розчиняючись у просторі між фантазією та реальністю. Де закінчується соціальна конструкція жіночності й починається свобода? Чи є місце для самовизначення в суспільстві, що постійно формує нові обмеження?
Інсталяція
Білосніжна скатертина, гарні білі тарілки, столове приладдя, належне сервірування – здається, що все готово для святкування. Та цей стіл не для фуршету, а для критичного осмислення. Мисткиня Влада Ралко у своїй роботі "Недільний обід" оголює приховану жорстокість, що лежить в основі споживання, трансформуючи побутовий ритуал у поле критичного осмислення. Замість їжі на тарілках – фото фрагментів закривавлених тіл, знаряддя розчленування, сліди насильства.
Центральний образ інсталяції перегукується з ідеєю спільної трапези як сакрального акту. Недільний обід із дванадцятьма місцями за столом відсилає до Таємної Вечері – моменту єднання, який передував зраді, жертві та стражданню. Як і апостоли, котрі сиділи поруч із Христом, ми стаємо свідками наслідків ритуалу, який несе в собі водночас благословення та приреченість.
Художниця порушує питання тілесності, жертви, традиційних ієрархій та меж нашої чутливості. Чи готові ми бачити повну картину того, що сприймаємо як норму? Ця інсталяція змушує глядача зіткнутися з насильством, від якого суспільство зазвичай відвертається. За образом спільного застілля ховається глибша рефлексія про тіло – не лише як об’єкт споживання, а і як простір боротьби, страждання та пам’яті.
"Втомилась голитися" – натуралістична робота, яка спонукає до діалогу, адже у відповідь можна почути одну й ту ж фразу – "Я теж". Для своєї інсталяції мисткиня Марина Чайка використала бритву, волосся з тіла, скотч і полотно. Ця робота звертає увагу на суспільний контроль над жіночим тілом. Чи має жіноче тіло відповідати зовнішнім стандартам, щоб бути прийнятим? Чому природність стає радикальним жестом, а догляд соціальним обов’язком?
Гоління – один із нав’язаних стандартів, що формує уявлення про "належний" жіночий вигляд. У суспільстві існує табуювання теми волосся на жіночому тілі, навіть у рекламі засобів для депіляції його ніби немає. Це частина ширшої проблеми замовчування і відторгнення природних процесів: менструації, целюліту, змін у тілі. Ця інсталяція – акт спротиву і запитання: чи може жінка бути собою без необхідності виправдовувати свою природність?
