Киянин, що змінив історію світового балету. Що ми знаємо про Сержа Лифаря у 120-ту річницю від дня його народження
Серж Лифар очолив балетну трупу Паризької опери, коли йому було 25. Довше за нього цю посаду ніхто ніколи не обіймав, а це 26 років. За цей час він поставив зо 280 вистав, перетворив інституцію на одну з найуспішніших балетних компаній у світі та залишився в історії французького балету як один із засновників неокласичного танцю. Живучи в революційному Києві початку 20 століття, Сергій навряд міг уявити, наскільки кардинально іншим його життя буде вже за кілька років, коли він ризикне втекти з Країни Рад.
Біженець, без знання французької мови, без класичної балетної освіти, лише після кількох місяців навчань у київській "Центростудії" балерини Броніслави Ніжинської, він приєднується до відомих у Франції Ballets russes російського антрепренера Сєргєя Дягілєва, що стають для нього кар'єрним трампліном. Хлопець, який погано танцював, перетворюється на провідного соліста й балетмейстера, якому вдається реінкарнувати Паризьку оперу, привівши її до численних тріумфів.
Про феномен Сержа Лифаря до 120-ої річниці з його дня народження розповідає журналістка Анна Лодигіна.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
Щасливий випадок
Помітні для Франції Ballets russes зникають після 20 сезонів одним днем, коли у серпні 1929 року помирає їхній засновник Сєргєй Дягілєв. Серед розгублених танцівників та хореографів компанії спочатку точаться розмови про те, щоб продовжити справу без майстра, та врешті трупа вирішує рухатися далі. Всі розлетілися світом, підписавши контракти хто де зміг.
Не впевнений у тому, що чинить правильно, провідний танцівник Ballets russes Сергій Лифар підписує угоду про співпрацю з ревю британського імпресаріо Чарльза Кокрана в Лондоні, який колись був агентом ілюзіоніста Гаррі Гудіні. Після успішних сезонів у Дягілєва це хоч був і фінансово вигідний, але крок на пониження в кар'єрі. Та саме тієї осені Лифар отримує ще одну пропозицію, яка повністю змінить його життя.
До 100-річчя від смерті Людвіга ван Бетховена Паризька опера вирішує створити нову хореографію для єдиного балету композитора "Творіння Прометея". Затягнувши із задумом, підготовку до вистави почали на два роки пізніше від роковин. Запланована прем'єра мала відбутися в грудні 1929 року, тобто за чотири місяці після розпаду трупи Дягілєва. Головним хореографом запрошують колишнього балетмейстера Ballets russes Джорджа Баланчина, а танцівниками – Сержа Лифаря та ще одну Дягілєвську танцівницю Ольгу Спєсівцеву.
Баланчин працює над "Прометеєм" лише вісім днів, після чого нездужає та не має змоги продовжувати роботу. За погодження директора Опери Жака Руше постановку переймає на себе Лифар. На той момент він створив хореографію лише для одного балету Ballets russes. Хоча відповідальність і тисла на нього, вона не стримувала Сержа від експериментів. Крім того, що Лифар змінює лібрето, він не відмовляється від ролі Прометея, яку виконує сам. Та за кілька місяців готує новий балет до прем'єри.
У публіки не було високих очікувань від нової постановки. На той час у театрі більшим мистецтвом вважали саме оперу – балет був радше розвагою. Але те, що гості Паризької опери бачать ввечері 30 грудня, вражає не тільки їх, а й її директора Жака Руше. Балет виходить за рамки звичних для театру класичних постановок.
"Прометей" Лифаря створений в акробатичному стилі, що потребувало неабиякої фізичної підготовки, щоб виконати всі елементи. Крім самої хореографії, на користь балету грає харизматичність головного героя сцени, якого втілює сам балетмейстер, що теж доволі незвично для театру, адже центральну увагу в постановках театру зазвичай віддавали балеринам.
Після тріумфу Лифар повертається до Лондона, та вже згодом повернеться до Парижа. Шукаючи головного балетмейстера для Опери, Руше робить пропозицію не досвідченому хореографу Джорджу Баланчину, а Сержу Лифарю, який замінив його завдяки щасливій випадковості, якої могло і не статися.
Квиток в один кінець
Стартувати в балеті в 16 років – дуже пізно. Лифар фактично починає отримувати серйозну балетну підготовку в майже 18 років, коли з другої спроби йому вдається втекти з Країни Рад. Спочатку емігрувала його перша викладачка Броніслава Ніжинська.
Приєднавшись як балетмейстерка до Ballets russes, вона викликає на запит Сєргєя Дягілєва своїх п'ятьох найкращих учнів. Втім, один хлопець відмовляється від небезпечної мандрівки, його місце посідає Лифар, готовий ризикнути всім, щоб утекти та отримати шанс на інше життя, поза більшовицьким "раєм".
Сергій погано танцював і знав про це. Після першого перегляду новоприбулих, за спогадами самого Лифаря, Дягілєв лютував, що скажений. Ні Сергій, ні інші хлопці не дотягували до рівня популярної в Європі трупи.
Але Лифар знав: біженець не може повернутися додому – це пряма загроза його життю, тож, урвавши у долі цей шанс, він має вигризти землю під ногами, але стати хорошим танцівником. Що він і робить. З ранку до ночі, поза репетиціями, коли всі йшли відпочивати, він тренується без перепочинку. І досягає свого – одного дня Дягілєв звертає на нього увагу, коли бачить ледь помітний прогрес.
Дягілєв був талановитим антрепренером, продюсером, який вмів розгледіти потенціал навіть у танцівникові, який тільки починав. Він був фахівцем у вирощуванні зірок під брендом Ballets russes, учасники якого походили насправді з різних країн.
"Дягілєв на цьому дуже талановито спекулював, формуючи бренд Руських сезонів і називаючи їх руськими, – каже доктор філософії з культурології, хореограф-дослідник Віктор Рубан. – Якщо перетрусити всіх представників, які зробили зірковими ці Руські сезони, ми побачимо там насправді не дуже багато саме вихідців з Росії. Це те, що згодом назвуть культурною апропріацією. У Дягілєва вона абсолютно імперськи свідома".
Сергій Лифар за походженням українець. Його дитинство та юність припали на буремний час: розпад Російської імперії, Першу світову війну, Визвольні змагання та встановлення в Україні влади більшовиків.
"Сергій не був політичною особистістю, – каже дослідниця спадщини танцівника, керівниця філії "Музею Сержа Лифаря" Наталія Білоус. – Він не міг брати участь у національно-визвольному русі через занадто юний вік. До того ж формувався у родині, яка була поза активним політичним життям взагалі, як і багато хто з киян у той час. Хіба що дідусь розділяв ідеї Союзу хліборобів-гетьманців. Але родина Лифарів точно не була поміж тих, хто підтримував у Києві проросійський монархічно-шовіністичний рух".
Водночас Сергій завжди був оточений українською народною музикою, танцями та обрядовістю, про що пише у своїх мемуарах. Він згадує про українські традиції святкування Різдва, Івана Купала та збір врожаю, що супроводжувалися ритуалами з народними піснями й танцями.
Це на все життя закарбувалося в його пам'яті, відтоді як дітьми вони з братами та сестрою проводили канікули в маєтку діда на Канівщині. Також Лифар співав у хорі Софійського собору та вчився в консерваторії за класом "фортепіано" в той же час, що й 25-разовий володар "Греммі" Володимир Горовиць. Отримана в революційні часи травма не дозволила Сергію продовжити навчання.
Революційний, буремний Київ одночасно був і одним із центрів авангарду. В ті роки тут живуть та працюють художники Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Анатоль Петрицький, Вадим Меллер.
"Цей період, який можна прослідкувати в таких унікальних світових явищах, як "Школа рухів" Броніслави Ніжинської, був вістрям того часу, нестримним пошуком нових форм, інтегруванням і фольклору, і побутового руху, і авангардних картин, і безсюжетності у сценічну діяльність", – каже Віктор Рубан.
Саме в студії Ніжинської починає свій шлях танцівника Сергій Лифар, хоч і провчився він там дуже коротко. Втім, ця атмосфера пошуку й експерименту також вплинула на його формування, що очевидно почало проявлятися, коли він приєднався до Ballets russes.
Коли Дягілєв помічає старання Лифаря, відправляє його на навчання до італійського балетмейстера Енріко Чеккетті, в якого той надолужує все, що не отримав юнаком. Крім цього, Дягілєв возить його Венеціями й Міланами, водить музеями, пакетами надсилає різну літературу, серйозно взявшись за мистецьку освіту Лифаря. Там же, в Ballets russes Сергій знайомиться з Коко Шанель, Пабло Пікассо, Жаном Кокто, Ігорем Стравінським та іншими митцями, з якими співпрацюватиме в майбутньому. Лифарю знадобилося два роки наполегливої праці, щоб стати головним танцівником трупи.
"Великий вплив Дягілєва на Лифаря – це стереотип. Насправді вони були близькими три – чотири роки, – каже Наталія Білоус. – Дягілєв помер у 1929 році, а Лифар стає справжньою зіркою світового рівня в 1930-х роках. У цей час він у своїх оригінальних творчих пошуках далеко і досить цілеспрямовано відходить від "дягілєвського" спадку, формує свій оригінальний стиль, свою школу. І, найголовніше, починає працювати в поважній інституції, залишаючись відданим їй протягом десятиліть".
Пробудження Опери
У 1920-х роках Паризька опера переживає кризу. Її репертуар складається переважно з балетів кінця 19 століття та деяких нових постановок. Серед них дві створила перша викладачка Сержа Лифаря Броніслава Ніжинська, яка після приходу до влади в Києві більшовиків емігрувала за кордон.
З перспективи часу це здається дивним, але тоді в Паризькій опері не існувало виключно балетних вечорів. Постановки ставили вперемішку з оперними номерами. І хоча роль чоловіка-танцівника стає помітнішою, на сцені все ще домінує присутність балерин та увага до них. Крім того, Опера не асоціювалася з одним хореографом, що докорінно зміниться з приходом Сержа Лифаря.
Одна з перших його новацій – організація балетних вечорів, як в Ballets russes, які в Опері називали "балетні середи". Для Парижа того часу це було дуже дивним. Але Жак Руше пішов на це з метою економії, оскільки вечір танцю коштував для театру дешевше, ніж опера.
Сьогодні складно уявити, що танцівники не мають класу па-де-де. Але тоді в Опері цього теж не було, що змінюється з приходом Лифаря. Він створює цей клас для танцівників театру, які були не готові для виконання атлетичних, акробатичних рухів у постановках, що стане частиною його впізнаваного стилю в балеті й називатиметься "неокласикою Лифаря", яка поєднує класичні та сучасні техніки.
Він також змінює репертуар, повертаючи на сцену театру класику 19 століття в оновленій формі, наприклад, балет "Жизель", та створюючи власні твори, такі як "Ікар", "Ромео та Джульєтта", "Міражі", "Сюїта в білому". Багато з його постановок демонструють новий образ жінки – емансипованої, сильної, рішучої, що було дуже далеким від звичного тоді образу невагомих романтичних німф. Також Лифар сприяв зміцненню чоловічих ролей. Частково це було пов'язано з тим, що він не кидав танцювальну кар'єру і багато ролей створив під себе, за що його критикували.
Лифар був сповнений мистецької енергії, він товаришував із багатьма провідними музикантами й художниками того часу, запрошуючи їх до співпраці з Оперою. Наприклад, із художником Касандром, який народився в Харкові і відомий, зокрема, тим, що створив логотип модного дому Yves Saint Laurent. Для Лифаря він робить декорації для балетів "Міражі" та "Лицар і дівчина". Крістіан Берар створював декорації для балету "Чардаш", а Фернан Леже – для "Тріумфу Давида".
На музику польського композитора Кароля Шимановського, який до приходу більшовиків жив в Україні, Лифар створює балет "Гарнасі", на музику француза Анрі Соге – свої "Міражі". З Артуром Онеґґером він радиться щодо музичного супроводу до "Ікара", в якому застосовує свою теорію про те, що саме танець має задавати ритм, а не музика, бажаючи використовувати лише барабани. Але дослухається до порад товариша та долучає більше інструментів, що урізноманітнюють звучання.
Усе, що робив Лифар в Опері, жваво обговорювалося в газетах. Не всі його нововведення прийняли одразу. Критикували навіть характерний для його балетів акробатичний стиль. Водночас Сергій робить Оперу медійною, цікавою. Все більше художників і музикантів прагнуть із ним співпрацювати.
"Лифар пише наукові праці, створює Інститут танцю при Опері. Це те, що зробило танцювальне мистецтво не розвагою у французькому контексті, а простором досліджень, – каже Віктор Рубан. – Його науковий підхід заклав підвалини французького сучасного танцю. В цій теоретизації танцю доробок українця Лифаря є неймовірно важливим для Франції, чого в Україні бракує досі".
