Картина поетичних притч. В кінопрокат вийшов відреставрований "Колір граната" Сергія Параджанова
На честь ста років з дня народження Сергія Параджанова на екрани кінотеатрів України повертається його фільм "Колір граната".
Фільм був відреставрований компанією Мартіна Скорсезе – одного з найбільших прихильників режисера.
В 1972 році фільм зазнав радикальної радянської цензури. Нині ж перед глядачами постає повна півтарагодинна режисерська версія картини, насичена неймовірними поетичними алегоріями.
Саят-Нова — вірменський поет, одноліток Григорія Сковороди. Він для культури Вірменії такий же важливий, як в Україні — Сковорода.
Саят-Нова писав вірші кількома мовами — вірменською, грузинською і тюркською. Велика частина його творів досі не опублікована і зберігається в російьскому Азійському музеї в Санкт-Петербурзі.
Кінокритикиня Соня Вселюбська розбирає кіномову фільму та відокремлює режисера Параджанова від радянської нової хвилі.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
"Колір граната" – це фільм про поета Саят-Нову, який жив у XVIII столітті та був класиком вірменської культури. У 1960-х Радянський Союз ідеологічно переформатував його образ, оскільки його постать стала слушною нагодою зблизити "братські народи" Грузії, Вірменії та Азербайджану.
Власне, для самого Параджанова, про національну приналежність якого сперечаються донині, фігура Саят-Нови була дуже близька. Фільм став для нього можливістю повернутися до свого вірменського коріння, віддати повагу етносу, який стирався під гнітом важкого державного апарату. Так у 1969 році Параджанов зняв "Колір граната".
Втім, відображена історія Саят-Нови швидше схожа на легенду, ніж на структурну біографію. Це фрагменти його життя – від освіти на півночі Вірменії й дитинства в Тбілісі, до служби придворним поетом і першого кохання. Це моменти, які сформували його як поета. Їх Параджанов трансформує в унікальну й дуже формалістську кіноформу.
"Колір граната" починається буквально з того, що укладено в назві фільму: три гранати розташовані на білій тканині. Їхній сік насиченого червоного кольору повільно розтікається полотном, малюючи візерунок, який поступово заповнює екран.
Ці кадри змінюються відкритою книгою – писаннями великого поета Саят-Нови, що наче запрошує зазирнути у його несвідоме. Такий мінімалістичний початок є своєрідною експозицією того, що чекає на глядача найближчі 80 хвилин. Цією нетривалою сценою Параджанов демонструє, якими інструментами киновиразу він буде керуватися, трансформуючи духовне у візуальне.
Дійсно, "Колір граната" мав бути біографічним фільмом про поета, однак існує не у звичному розумінні цього жанру. Параджанов заходить далеко за рамки балакучого сценарію з сухими біографічними фактами. Натомість показує майже безмовну експозицію внутрішнього світу поета, його творчого бачення та особистих переживань.
Відповідно, у фільмі кожен кадр є глибоко поетичним і водночас недоступним та дивним – як і внутрішній світ справжнього митця. Параджанов досягає цього, використовуючи плаский статичний кадр як полотно, або ж – ілюстрації на розворотах книг.
Наратив має вигляд калейдоскопічного буйства матерій, що неквапливо відкриває глядачеві свої шари таємниць, символів.
Камера у фільмі практично завжди залишається статичною, але разом з цим фільм насичений рухом. Режисер комунікує з глядачем винятково через мізансцену, тобто розстановку і рух осіб й предметів у кадрі. Зокрема, через кольори та їхню символіку, музику і подекуди ритмічний монтаж. При цьому залишаючи рамку кадру фіксованою.
Драматургію у фільмі будує саме динаміка символічних образів, які створюють відчуття щільності кадру. Самі сцени фільму, що чергуються між собою, також тяжіють до поетичності. Приміром, один з найвідоміших моментів, де маленький герой, притулившись спиною до схилу даху, стоїть навколо десятка розкритих книжок, сторінки яких перевертає вітер.
Таке захопливе видовище режисер створив завдяки винахідливому продакнш-дизайну, тобто роботою з безпосередньо реальністю, а не технічними винаходами. А сама камера в цій сцені, ніби не бажаючи втручатися у внутрішній світ, статично спостерігає за героєм здалека.
Використані режисером прийоми породжують не менш цікаву дискусію, коли глядачі намагаються структурувати фільм за його жанром, точніше – називають його сюрреалістичним. Хоча світ Саят-Нови безперечно виглядає дуже екзотично, фільм навряд чи можна назвати радикально сюрреалістичним.
Своєю кіномовою Параджанов скоріше акцентує на суб'єктивності цього внутрішнього світу, заявляючи глядачеві, що цей світ сповнений почуттів, а отже, є реальним.
Фільм має дві версії: оригінальну вірменську, яка сьогодні демонструється у кінотеатрах, а також цензуровану російську, яка довгий час залишалась популярнішою.
У 1973-му цензор Сергій Юткевич визнав вірменську версію недоречною, заявивши, що вона не досить точно відображає життя Саят-Нови. Так фільм був перемонтований до більш "ідеологічно прийнятної версії" та отримав нові вмонтовані титри російською.
Згодом це стало каталізатором сумнозвісної історії про ув'язнення Параджанова, якого звинувачували в гомосексуалізмі та нонконформістській позиції як у творчості, так і в житті. З радянської в'язниці Параджанова визволяли його колеги-прихильники як от режисери Франсуа Трюффо чи Мікеланджело Антоніоні.
В часи зйомок фільму в Радянському Союзі панувала епоха "відлиги". Тоді ж і кіно дещо вивільнилося з кайданів сталінського нагляду. Так сформувалася радянська нова хвиля, яка, наприклад, вивела тему травм після Другої світової війни на екрани, вільніше експериментувала з кіномовою.
Творчість Параджанова зазвичай автоматично вносили в цю парадигму разом з Ларисою Шепітько та Андрієм Тарковським. Однак він сильно вирізнявся з-поміж них. Бо все ж таки Параджанов був режисером, якого до створення кіно спонукала його репресована національна ідентичність.
Ця тема вела режисера у творчості, а те, що здається екзотичним західному глядачеві, для Параджанова було найріднішим. Його прагнення кіноекспериментів були сильнішими за рамки статичного кадру та цензури радянської влади.
