"Патріархат боїться зазнати поразки". Ізабелла Росселліні та Едвард Бергер розповідають про роботу над фільмом "Конклав"
В український прокат виходить фільм "Конклав" від оскароносного режисера Едварда Бергера. Це сучасний релігійний трилер про вибори нового Папи Римського, сповнений напружених інтриг, блискучих акторських перформансів та гострих сюжетних поворотів.
Рейф Файнс (Волдеморт у "Гаррі Поттері" та Професор Моріарті в "Голмс та Ватсон"), Стенлі Туччі ("Диявол носить Прада"), Джон Літгоу (Черчилль у "Короні") та Серджіо Кастелліто (Бокаччо в "Данте") втілюють ролі церковних кардиналів, у яких з'являються амбіції зайняти щойно спорожнілий папський престол.
На тлі акторів-чоловіків (адже мова йде про найбільш патріархальну інституцію світу – церкву) особливо вирізняється гра Ізабелли Росселліні. Вона тут – монахиня Агнес; як і всі жінки у церкві, не має права голосу, але водночас здатна бачити й відчувати більше, ніж кардинали.
Цей фільм не просто про церковні інтриги, він оповідає про моральний занепад світової політики. Спеціально для УП.Культура Соня Вселюбська поговорила з Едвардом Бергером та Ізабеллою Росселліні. Про створення фільму, шари метафор, закладені в сценарій, та звідки актриса так добре знається на традиціях католицької церкви – читайте в нашому матеріалі.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Едвард Бергер: "Для мене цей фільм про будь-які вибори"
Український глядач знає Едварда Бергера за торішнім Нетфлікс-гітом, а потім і Оскаром – "На Західному фронті без змін", екранізацією роману Еріха Марії Ремарка. Саме цей фільм зробив німецького режисера відомим на весь світ і відкрив більше можливостей для режисерських експериментів. За основу свого наступного проєкту Бергер теж узяв книгу – "Конклав" Роберта Гарріса.
Минулий фільм режисера якнайкраще описала іконічна італійська акторка Ізабелла Росселліні, відповідаючи на запитання про те, як вона долучилась до цього проєкту:
"Я бачила "На Західному фронті без змін", і я думаю що це неймовірне кіно. Це потужне антивоєнне висловлювання, яке емоційно описує жахи війни, тож я одразу визнала для себе, що Едвард – чудовий режисер, з яким я точно хотіла б попрацювати". Масштабна воєнна драма "На Західному фронті без змін" на перший погляд не має нічого спільного з нинішньою роботою Бергера.
"В "Конклаві" мене зацікавила камерність історії, адже на технічному рівні це справді повна протилежність моєму минулому фільму", – каже режисер.
"Я завжди хочу випробовувати себе там, де страшно зазнати невдачі. Можливо, тому мені дуже резонували внутрішні сумніви головного героя, адже саме так я прокидаюсь щоранку під час роботи над фільмом, і мені цікаво, наскільки я зможу подолати ці сумніви", – зізнається Бергер.
Водночас він наполягає, що існує важливий елемент, який з'єднує "Конклав" та "На Західному фронті без змін" – це фільми, де важливішим за сюжет є внутрішній світ головного героя: "Обидві історії мають дуже особисту перспективу, зосередження на одному герої, який проходить крізь пекло та рай".
Саме такою і є боротьба головного персонажа, Лоуренса. Він не плекає позитивних прогнозів щодо майбутнього католицької церкви, має причини поводитись підозріло, закриватися від людей. Зрештою він починає втрачати силу своєї віри.
"Конклав" у певному сенсі теж про війну – тиху, невидиму, яка розгортається за глухим парканом Ватикану. Це битва за престол, яка робить фільм універсальним.
"Для мене цей фільм – про будь-які вибори. Я хотів звернутися до природи людського стану, коли на горизонті з'являється порожній престол, і люди збираються дістати ножі і встромити їх один одному в спину, адже у них прокидаються амбіції. Це може статися у Вашингтоні чи в уряді Нігерії, чи в уряді Німеччини, чи просто у великій корпорації", – пояснює Бергер.
Водночас Ізабелла Росселліні бачить фільм так: "Хоча "Конклав" є метафорою на різні політичні події, для мене це передусім дуже тонка психологічна історія. Це фільм про те, що може із собою принести амбітна людина, в якої основний гріх – корисливість".
Фільм "Конклав" феноменальний насамперед тим, як йому вдається з повагою передати атмосферу й закони церкви, але водночас висловити критику сучасних структур влади, патріархату та людської залежності від жаги владарювання.
Як пояснює сам режисер, патріархальна структура влади саме на прикладі церкви демонструє, як саме гальмуються зміни:
"Я думаю, що великий страх змін походить від патріархальних систем, які намагаються втримати владу. Взагалі я переконаний, що чоловіки не мають такої ж здатності, як жінки, визнавати свої помилки та працювати над ними. Ми бачимо це в бізнесі, в політичному лідерстві, в церкві – якось це дуже важко для чоловіків. Гадаю, що найбільша помилка Католицької Церкви в тому, що вони не визнають цього факту".
Події фільму розгортаються лише на одній локації – в готелі для кардиналів "Каза Санта Марта". Його репліку спеціально побудували для зйомок стрічки.
"Конклав" добре передає клаустрофобічність цієї споруди – у фільмі вона більше схожа на в'язницю, ніж на лакшері-апартаменти світової релігійної еліти. Бергер відомий своїм кіносимволізмом, він і тут не зраджує себе:
"Це трилер у чотирьох стінах, гра з темрявою і світлом. Власне, велику увагу ми приділяли освітленню у фільмі, й часто ми навмисно приглушували світло, що створювало відчуття певної пригніченості та параноїдальності, мов стіни теж мають вуха".
Водночас у "Конклаві" є чимало комічності, яка збалансовує похмурість і песимістичний настрій стрічки. Режисер зізнається, що його дуже захоплює еклектика архаїчності та сучасності. Кардинали хоч і живуть за суворими середньовічними правилами, все-таки існують у 21-му столітті. Тому Бергер навмисно наповнює фільм жартівливими сценами, де чоловіки намагаються приборкати сучасні технології в межах церкви:
"Коли ти в Римі дивишся у вікно, то можеш побачити, як монахині п'ють каву на вулиці, священник курить сигару та йде з портфелем по мосту. І ти розумієш, що це все просто люди, які йдуть на роботу. Вони не святі, а такі ж самі люди, як і ми – зі своїми помилками, таємними мріями та вадами, що мені й хотілось передати в кіно. Спустити з п'єдесталу та зробити їх частиною сучасності нашого повсякденного життя, змусити їх користуватися айфонами та курити вейпи".
Ізабелла Росселліні: "Можна сказати, що я виросла з Папою Римським"
Оригінальна книга "Конклав" була написана блискучим британським автором політичних трилерів, журналістом Робертом Гаррісом на підставі глибокого дослідження сучасної католицької церкви. Але команда фільму вирішила зробити даблчек – до зйомок залучили релігійних радників.
Втім, чи не найважливішою на майданчику була думка Ізабелли Росселліні. Хоча вона в картині грає маленьку роль, своїм походженням актриса привнесла у фільм правильне розуміння ролі релігії в житті Риму. Ось як представниця легендарної кінородини – донька режисера Роберто Росселліні та акторки Інгрід Бергман – згадує своє дитинство:
"Я дуже добре знайома з католицькою церквою. Можна сказати, що я виросла з Папою Римським. Я пам'ятаю, як він зичив дітям доброї ночі та читав молитву по телебаченню кожен день о 20:30. Він був як дідусь. Моя мати була протестанткою, батько – католиком, вони не ходили до церкви, але я ходила до середньої католицької школи разом із монахинями. Тож я була знайома з їхнім оточенням та завжди відчувала силу авторитету, який вони мали".
Тоді як сам Бергер до церкви не ходить. Але підкреслює: "Якби у нас не було релігії, чи була б у нас ідентичність? Якою б тоді була наша історія, культура, традиції? Гадаю, ми б просто загубилися, не знаючи, до чого ми належимо".
Доки кардинали у фільмі намагаються ужитися із сучасними технологіями і на певному етапі починають нагадувати звичайних офісних робітників у кризі середнього віку, жінки в цьому всесвіті мають ексклюзивно архаїчне амплуа. Такою є героїня Ізабелли Росселліні – головна монахиня Агнес. Як і притаманно безмовній позиції жінки в традиційній церкві, героїня Росселліні має в картині кілька реплік. Але саме вона справляє враження найбільш врівноваженої та мудрої людини в цій інституції.
Росселліні під час інтерв'ю акцентує, що саме через мовчання проявляється авторитет монахинь:
"Вона повинна служити й спостерігати за кардиналом і за всім навколо, адже це вибір, який вона зробила, тому я відчувала повагу до своєї героїні. Агнес приймає патріархальне суспільство, втім, вона має право не любити цю владу.
Мені іноді здавалося, що самі кардинали були налякані присутністю Агнес і тим, що вона не бере участі в тій колотнечі, вона вище за це. Так, вона не може голосувати й лише має право дорадчого голосу, і це дає їй додаткову силу".
На питання, яким був найбільший виклик у такій лаконічній ролі, акторка відповідає:
"Найбільшою складністю було передавати свою присутність мовчанням, стриманістю. Насправді я дуже хвилювалася: в кімнаті було 120 чоловіків-статистів, плюс ще й режисер зі знімальною групою. Я повинна була залишатись стриманою та професійною, і мені допомогло усвідомлення того, що моя персонажка в реальному житті нервувала б так само, як і я. Тому в певному сенсі я використовувала свій нервовий стан".
Цікаво слухати розмірковування Росселліні про статус жінок у католицькій церкві сьогодні. Акторка зауважує, що в Римі католицька церква прогресивніша та має свою ліберальну течію. Втім, чи прагнуть ці жінки здобути ще більшу силу, та наскільки дієвим є їхній авторитет?
"У католицькій церкві є жіночий рух за посилення їхньої ролі та впливу. Так, вони не можуть голосувати за Папу, вони не можуть голосувати за кардинала, але під час прийняття рішень, до їхніх думок дослухаються".
На питання, чи кристалізує церква роль сучасної жінки, акторка відповідає:
"Чесно кажучи, я дуже щаслива, що народилася в цьому столітті, а не в минулому. Принаймні я можу голосувати, володіти приватною власністю, мати свій банківський рахунок, обирати кар'єру. Так що прогрес є".
Розмірковуючи про статус жінки в минулому та сучасному італійському суспільстві, Ізабелла згадує свою матір – Інгрід Бергман:
"Мама належала до попереднього покоління, де не так багато жінок змогли зробити кар'єру. Вона часто говорила, що не обирала акторство, а це радше було її покликанням. Я пам'ятаю, наскільки мене це вражало, що жінка може жити своєю пристрастю. Саме тому акторство стало для мене сімейною традицією".
