Пам'ять, як вода, знайде своє русло
2 липня у Німеччині відбулася церемонія вручення Міжнародної премії імені Германа Гессе. Цьогоріч її лауреаткою стала українська письменниця Софія Андрухович. Її та двох перекладачів на німецьку – Александра Кратохвіля і Марію Вайсенбьок – відзначили за німецьке видання роману "Амадока".
УП. Культура ексклюзивно публікує текст промови Софії Андрухович на врученні премії Гессе.
Найбільше озеро в Європі, Амадока, докладно описане Геродотом і зображене на десятках середньовічних мап – чи існувало воно насправді? Якщо існувало, то чому ми маємо так мало свідчень і доказів того, як ця водойма впливала на життя людей, осілих на його берегах? Якщо воно зникло, то чому ми не розуміємо причин і наслідків його зникнення? Якщо його ніколи не існувало, то чому ми взагалі про нього зараз говоримо? І що означає це не-існування, це порожнє місце, нічим не заповнене? Чи маємо певність, що наша байдужість або легковірність не стає причиною того, що порожні місця виявляються заповненими неправдою, перекручуванням, несправедливістю і стражданнями?
Озеро Амадока видавалось художньою метафорою – аж до 6 червня 2023 року, коли росіяни замінували й підірвали Каховську гідроелектростанцію. Води об’ємом понад 18 кубічних кілометрів затопили 80 населених пунктів. У зоні катастрофи опинилося 16 тисяч людей. Вони пережили страх і поневіряння, втратили домівки, майно, виявилися вигнаними у безвість. Скільки людей загинуло, досі невідомо, тому що основний удар катастрофи дістався лівому берегові Дніпра, окупованому Росією. Росія досі приховує кількість жертв.
Ніхто й ніколи не порахує і не виміряє, скільки на тих територіях загинуло тварин і птахів, риби, ракоподібних і молюсків. Що означали і якими були їхні біль і страждання, і чому, заради чого вони мусили зазнавати такого жаху. Ніхто не довідається, як мама-лисиця шаленіла, нездатна дістатися до затопленої нори з лисенятами. Як над сільськими подвір’ями, одночасно з рівнем води, піднімалося відчайдушне іржання коней і мукання корів – аж доки їхні голоси не стихали один за одним. Як виснажений голодом і спрагою лось багато днів і ночей утікав від повені й небезпеки, аж доки не загинув від виснаження в передмісті Києва.
Отруєні мазутом і токсичними речовинами води змішалися з водами пониззя Дніпра, Дніпровського лиману й Чорного моря. Смертоносна течія вимила з суходолу закопані в землі міни – і понесла до інших водойм і берегів. Повінь знищила рослини на берегах, натомість для екосистем вище за течією постала загроза висихання. Великі кількості загиблих істот виявились причиною ще більшого забрудення вод, ґрунтів і повітря, розповсюдження інфекційних хвороб. Обширні сільськогосподарські угіддя було втрачено. Мало не в половину скоротились запаси питної води.
Знаково, що поставання Каховської греблі в 1950–1955 роках у рамках радянського "Великого плану перетворення природи" було не меншим насильством, аніж її руйнування. Мешканців 27 сіл примусово виселили з домівок, мальовничі населені пункти з давньою історією, з козацькими цвинтарями й церквами виявилися накритими тоннами води. Так само було затоплено і знищено домівки тварин і птахів, розкішні листяні ліси, фантастичну природну систему Дніпровських порогів. На дні опинився увесь Великий Луг – неповторна екосистема річкових плавнів, історична територія Запорозької Січі, що існувала в XVI–XVIII ст. і завдавала відчутних труднощів Російській Імперії, відстоюючи власну українську суб’єктність.
"Великий план перетворення природи" – один із численних проєктів Радянського Союзу, перейнятий сучасною Росією – мав би називатися насправді "Великим планом насильства над природою". Над природою у найширшому сенсі, бо йдеться про знищення, паплюження і забруднення усього живого. І над природою людини, чию волю і гідність імперія прагнула зламати, а пам’ять стерти, накрити плесом мовчазної води.
Природа, як би ми не знущалися з неї, завжди дарує нам надію. Ніхто – а особливо злочинці – не міг передбачити, що саме в пору катастрофи, у червні, насіння верби опадає на землю і проростає в ґрунт, і що саме того червня вітер дмухатиме в потрібному напрямку. Осушені території, вкриті мільйонами загиблих мушель, що були приречені перетворитися на мертву пустелю, прийняли в себе проросле насіння верби – і почало відбуватися диво. Природа відновлювалась: колишнє дно Каховського водосховища знову стало лісом, повернулися птахи і тварини, води з давніх природних русел надійшли саме так і тоді, як це було необхідно.
Великий Луг повертається. Серед молодих лісів знаходять залишки козацьких човнів. Якщо людина не чіпатиме цю місцевість, за кілька років тут постане унікальна екосистема, що впливатиме на екологію не лише України, але й усієї Європи. Вона вже впливає.
Природа вчить нас: якщо дати відсіч злу і створити безпечне середовище для зраненого довкілля, суспільства чи окремої людини – організм зможе зцілитися і відновитися. Пам’ять, як вода, знайде своє русло. Історія завжди виринає на поверхню.
У передмові до свого роману "Деміан" Герман Гессе писав: "Що це таке – справжня жива людина, – сьогодні знають менше, ніж будь-коли. Людей масово знищують, незважаючи на те, що кожна особистість є дорогоцінним, неповторним творінням природи. Якби ми не були чимось іще більшим, ніж єдиною у своєму роді людиною, якби нас і справді можна було цілковито знищити кулею з гвинтівки, то розповідати історії не було б жодного сенсу. Але кожна людина – це не тільки вона сама, це ще й та єдина, неповторна, цілковито особлива, у кожному разі важлива й чудова точка, де явища природи перетинаються тільки один раз і ніде більше. Тому історія кожного – важлива, вічна, божественна. Бо кожна людина, поки вона жива і виконує волю природи, є чудовою і гідною будь-якої уваги".
Дякую вам за увагу.
