Драма, пристрасть, любов і втрата. Ворожбит, Андрухович, Горіха Зерня та Амеліна на найбільшому книжковому форумі Скандинавії у Ґетеборзі
"Трагедія Швеції полягає у тому, що нам знадобилася війна, щоб нарешті побачити українську культуру". Ці слова прозвучали на дискусії "Чи банити російську культуру", яка відбулася на Книжковому ярмарку у Ґетеборзі – найбільшій літературно-видавничій події нордичних країн.
Разом з 11-ма іншими вона увійшла до програми Українського інституту у Швеції, який представив на Ярмарку українських авторок, чиї твори перекладені шведською. І одну героїню української книжки – Олександру Матвійчук. Адже Швеція – країна не лише Пеппі Довгапанчохи, а й Нобелівської премії. Тож Ярмарок радо приймає в гості і лавреатів Нобеля, і членів літературного нобелівського комітету – як минулих, так і нинішніх.
Цьогоріч на Ярмарку відбулося майже 3500 виступів, презентацій, дискусій та автограф-сесій; його відвідали 90 706 людей. Bokmässan пишається тим, що впливає на економіку регіону та культурно-політичний дискурс Швеції. Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова щойно повернулася з Ґетеборгу і розповідає, яку користь для України приносить участь у таких подіях.
Я крокую до пресцентру по Дену Брауну сходами гігантського виставково-готельного комплексу "Готські Вежі". Іменем попзірки американської літератури тут забрендований хідник, тож разом зі мною по ньому ще потопчуться десятки тисяч ніг гостей Книжкового ярмарку у Ґетеборзі.
Разом з акредитацією мені видають товсту книжечку – програму ярмарку шведською мовою і тонший англомовний журнальчик з найважливішими дискусіями і гостями. Окрім Брауна, який лагідно усміхається зі сторінки журнальчика, тут є фото Чімаманди Нґозі Адічі. Знаменита нігерійська авторка – ще одна важлива гостя і цьогорічна лавреатка Sjöjungfrun, тобто Премії Русалки. Щороку Ярмарок вручає її письменниці, яка "зворушила шведських читачів".
В пресцентрі в черзі по каву зав’язується балачка з колегами з Норвегії і Фінляндії, вони кажуть, що українських журналістів тут ще не зустрічали. Я зауважую велику українську програму на Ярмарку, розпитую про райдери світових зірок літератури.
Мені розповідають, що Ден Браун прилетів до Ґетеборга приватним літаком і привіз чималу компанію друзів – за рахунок організаторів.
Любов і втрата
Гортаючи програму, бачу фото Вікторії Амеліної в бронежилеті. Українська письменниця, яка загинула від російської ракети, дивиться на мене з нестудійного знімка така жива і справжня. І я на мить уявляю, що ось-ось зустріну її серед натовпу письменників і читачів. Ця ілюзія швидкоплинна. Під фото йдеться про презентацію шведського перекладу книжки "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну", що була написана Вікторією англійською і видана посмертно. У презентації беруть участь Тетяна Терен, редакторка книжки та Олександра Матвійчук, одна з її героїнь, правозахисниця і Нобелівська лавреатка.
Олександра летить на презентацію з Нью-Йорка, де напередодні розповідала про воєнні злочини росіян на 80-й сесії Генасамблеї ООН. Її літак запізнюється, вона може не встигнути на пересадку. Ця напружена історія завершується гепіендом – Олександра з’являється у великій залі незадовго до початку презентації.
Під чуйною модерацією шведського політичного аналітика Стефана Інгварссона жінки розповідають історію своєї загиблої подруги та її книжки, незавершений рукопис якої Вікторія надіслала Тетяні Терен за кілька днів до своєї загибелі.
"Ця війна подарувала мені велику дружбу, але ця ж війна і забрала її", – на цих словах Олександри я бачу, як чоловік з сусіднього ряду плаче. Та й самим спікеркам ця розмова не дається без сліз.
Олександра розповідає про інші воєнні злочини росіян, що їх документує Центр громадянських свобод. Закінчує історією про журналістку Вікторію Рощину. Матвійчук закликає не сприймати обидвох Вікторій як жертв, адже кожна в свій спосіб боролася за права людини.
Наступного дня Олександра має самостійний виступ, на який збирається набагато більше відвідувачів. В цій промові є кілька закликів, які звучать м’яко, непафосно і все-одно переконливо. Це заклики до солідарності, до переосмислення доступу до справедливості і до активного залучення в це людей, які сидять в залі.
Емоційна розповідь про колапс світової системи захисту прав людини, що комбінує історії про нелюдські злочини росіян з історіями про стійкість "звичайних людей" і згадки про українських дисидентів знову не залишає байдужим нікого з присутніх. Оповідь про те, як Ігор Козловський читав лекції щурам у підвалах катівні "ДНР" є кульмінацією промови. Вочевидь, для багатьох у залі Книжкового ярмарку професор релігієзнавства, що зміг зберегти людяність в нелюдських обставинах – близький герой і рольова модель: "саме звичайні люди роблять надзвичайні речі".
Після виступу нам вдається поспілкуватись вдвох. Я розпитую Олександру, чи не втомилась вона від безкінечних подорожей за ці роки і як готується до промов, щоб так впливати на неукраїнську аудиторію.
"Звісно, мені б хотілося повернутися до практичного правозахисту. Але зараз завдяки своєму Нобелівському статусу в мене є унікальна можливість бути присутньою в аудиторіях, де ухвалюються політичні рішення і де часто я є єдиним українським голосом. Візуалізація України на ментальній мапі світу дається нам дуже дорогою ціною і тому так важливо на різних міжнародних майданчиках говорити, хто ми є, за що ми боремось і як наша боротьба вписується в глобальний контекст.
Нам треба не так співчуття, як дія. Допомагають тим, хто боретьсяОлександра Матвійчук, правозахисниця
Де б я не виступала, одне з моїх завдань – розказати українську наративну історію. Бо ми три століття були в тіні російської імперії.
Можливо це прозвучить дивно від мене – я правозахисниця і документую воєнні злочини. Але нам треба розповідати не тільки про наші жертви. Нам треба говорити про сенси. І якщо на Ярмарку, де ми з вами сидимо, і далі говоритимуть, що Росія – це "велікая культура", а Україна – лише жертви, то ми програли.
Нам треба не так співчуття, як дія. Допомагають тим, хто бореться".
Після розмови я занурююсь у величезний і галасливий вулик книжкового ярмарку, намагаючись знайти видавництво Albert Bonniers Förlag. Окрім Дена Брауна і Чімаманди Нгозі Адічі воно презентує тут свіжий переклад другої частини роману "Амадока" Софії Андрухович. Я очікую побачити на стенді видавництва і саму українську письменницю. Але магія книжкових фестивалів готує мені геть іншу зустріч.
Мою увагу відволікає стійка з українським прапорцем і соняхом. На ній – стосики книг з назвою "Душа війни" англійською і шведською мовами. Я беру англомовну до рук – це історії українців і українок зі сходу, півдня, півночі, Київщини, які розповідають про їх особисті трагедії, які спричинила війна. "Вітаю! Я можу вам розповісти про цю книжку більше, якщо вам цікаво. Я її авторка", – чую лагідний жіночий голос. Ми знайомимось з Івоною Олоффсон, психотерапевткою, яка працює з травмою і втратою.
Вона розповідає, що російське повномасштабне вторгнення змінило її комфортне шведське життя і її практику. Останні три з половиною роки вона їздить прифронтовою Україною та деокупованими містами, спілкується з людьми: медиками, дітьми, тимчасовими переселенцями, воїнами, їх матерями. Івона вирішила написати про них книжку: "Мене вразили люди, які зазнали так багато втрат, так багато несправедливості і страждань, але залишилися стійкими, залишилися людьми, не втратили надію".
Наступного тижня Івона знову планує подорож в Україну: "Там я відчуваю справжнє наповнене життя".
Пристрасть і драма
Ані видавництво Софії Андрухович, ані її саму я в цей раз так і не знайшла. Біжу на презентацію антології української драми, натикаюсь на людину в плюшевому костюмі Мумі Троля. Обіймаємось.
По дорозі міркую про дивний час, в який живу – у Швеції перекладають і видають наших драматургів, а великі сцени київських Національних театрів так і не бачать сучасної української п’єси. Та і хіба тільки вони!
Розмова "Роль драми під час війни" приносить мені справжнє задоволення. Її модератор, перекладач антології Мікаель Нюдаль демонструє глибоке знання українського театрального контексту. Хоча в Україні його більше знають як перекладача поезії – він увійшов у фінал премії Drahomán Prizе 2023 за переклад шведською збірки поезій Артура Дроня "Тут були ми".
Разом з драматургинями Наталкою Ворожбит та Оксаною Гриценко вони говорять про Театр Драматургів і Театр Ветеранів, не обходиться і без обговорення "театрального буму" і активізації руху проти харасменту в театрах. Загальні питання "як ставити і не ретравматизувати?", "чи можливий в трагедії гумор? А чорний гумор?" окреслюються цілком реальними українськими п’єсами і виставами.
Відвідувачі презентації, яких зібралась чимало, дізнаються, як російська окупація руйнує громади і спільноти, чи якою тонкою є межа між колабораціонізмом і порятунком свого життя – це теми Оксаниної п’єси, яка увійшла в антологію.
Дізнаються про те, як події Голодомору перетинаються з сучасними подіями в Україні – Мікаель саме переклав "Зерносховище" Ворожбит і захоплюється її шекспірівським масштабом. Наталка каже, що цей текст написаний ще в ті часи, коли вона себе вже і не пам’ятає – 2009 року. Вона думала, що це найбільша трагедія України, і страшнішої вже не буде. На що перекладач відповідає: "Я вболіваю за те, щоб цю п’єсу поставили в Швеції. Ця постановка має не менший потенціал, ніж твої "Погані дороги", які тут відбулися з неймовірним успіхом". Цю драму в постановці Тамари Трунової назвали однією з найкращих вистав Швеції 2024 року.
Ми потребуємо розуміння, хто такі українці, бо це дає нам самим краще зрозуміти, хто ми самі є, хто ми є всі разомМікаель Нюдаль, перекладач, Швеція
Після дискусії ми домовляємось про розмову – мені цікаво, звідки у Мікаеля таке глибоке знання України, як він прийшов до перекладів з української:
"Я маю бути відвертим і це, певно, може вас збентежити. Це тому, що я маю довгу історію роботи з Росією, перекладів з російської. Але мій погляд на Росію був сформований на тому, що етнічно не є російською літературою.
Одна з моїх баз в була в Чувашії, у Чебоксарах. Це відкривало абсолютно нову перспективу розуміння, яким є російське суспільство. З 2014 року і далі я зблизька спостерігав трансформацію Росії у фашистську державу. Коріння цієї війни мені було зрозуміле з самого початку.
До вторгнення я був в Україні лише раз. Я був віртуально знайомий з кількома важливими українськими поетками. Ольга Брагіна, Ія Ківа, Дарина Гладун, Юлія Мусаковська (яка, до слова, говорить прекрасною шведською) були і залишаються моїми воротами в український контекст. Та реально перекладати з української я почав 24 лютого 2022 року".
Мікаель перекладає з чуваської, російської, білоруської, литовської і норвезької. Я питаю його, як йому вдалось опанувати українську і чи не збирається він переключитись з перекладів поезії і драми на романи.
"Я мобілізував всі свої перекладацькі навички. І я ніколи не перекладаю один. Завжди маю когось в поміч. І завжди в діалозі з поетами, яких перекладаю.
На початку вторгнення я знаходив українських поетів через соціальні мережі. Люди, до яких я звертався, дуже добре зустрічали мене. Вони не просто говорили: ок, мені потрібна допомога, роби це і це. Попри пресинг війни ці люди приділяли мені багато уваги, багато мені пояснювали. Адже що означає переклад – це занурення в контекст.
І мені важливе людське мережування. Безперечно, і книжки, які ми видаємо – дуже важливі. Але найбільш важливим є соціальні взаємодії, які роблять ці книжки можливими. Саме тому я не берусь перекладати великі романи. Бо я буду зачинений в цьому романі, у зв’язках лише з одним автором".
Одна з задач Мікаеля і його колег – зробити так, щоб українська драма змогла дістатися до шведської сцени. Для цього ще на початку повномасштабного вторгнення вони запустили шведську резиденцію для українських драматургів, перекладають сучасні п’єси, влаштовують регулярні публічні читки у Міському театрі Стокгольма і презентації на театральному Бієнале, створили інтернет-архів української драми.
"Ми потребуємо цих зв’язків, потребуємо розуміння, хто такі українці, бо це дає нам самим краще зрозуміти, хто ми самі є, хто ми є всі разом.
Безперечно, що в Швеції є політичний консенсус щодо допомоги Україні і ми допомагаємо чимало. Та водночас, звучить і питання, яке в тій чи іншій мірі може використовуватись політиками: може це ми провокуємо війну, надсилаючи зброю? Може ми теж частина агресії? І ми маємо зараз як ніколи просувати українську агентність, говорити про те, що торгівля українськими територіями не веде до миру. І окупація – не мир".
Трагедія Швеції полягає у тому, що нам знадобилася війна, щоб нарешті побачити українську культуруСванте Вейлер, письменник
Тамара Горіха-Зерня, яку я зустрічаю біля стенду Українського інституту в Швеції, розповідає мені про досвід письменницької солідарності, з яким тут стикнулась. Нещодавно вийшов її шведський переклад "Доці", на Ярмарку вона брала участь в розмові з шведським письменником Стівом Сем-Сандбергом.
"Стівен спеціально домовився з модератором перед початком дискусії, що основний акцент під час розмови буде зміщений на мене. Він навіть у своїх відповідях повертав розмову до моєї книги, яку він прочитав, до України. Такий маленький акт інтелектуальної підтримки. Який насправді дуже значний і важливий"
Я питаю Тамару, чи ставлять їй питання про росіян і про долю Росії. Вона каже, що для Швеції це рідкість, але і тут трапляється.
"На початку дискусії у модератора проскочила невеличка репліка про Росію. Але я одразу сказала: це цивілазційна війна в прямому значенні цього слова. І чим раніше Європа усвідомить, що росіяни - це інша цивілізація, не європейська, не гуманістична, тим краще... У нас з ними немає нічого спільного".
Біля українського стенду мені вдається перехопити і Наталю Пасічник, музикантку і рушійну силу української програми на Гетеборзькому Ярмарку – вона директорка Українського інституту в Швеції. Але розмови не виходить – Наталя поспішає на дискусію за участі міністерки культури.
Наступного разу я зустріну Наталю вже перед іншою подією: "Чи банити російську культуру?" Тут же я нарешті знайду і Софію Андрухович. Обидві українки – учасниці цієї дискусії. Разом з ними участь в розмові бере Анна-Лена Лоурен, фінська журналістка та "великий і могучий" шведський літературний критик Горацій Енгал, член Нобелівського комітету з літератури до 2019 року.
Семінар – так називаються дискусії на Ярмарку в Ґетеборзі – збирає силу силенну відвідувачів. Напруга ширяє у повітрі.
Розмова починається з питання: "Коли кожен з учасників вперше познайомився з російською культурою?" Зберігаючи спокій, першою відповідає Софія. Вона говорить, що в українців не було шансів "знайомитись", вони народжувалися у ній – російська культура була інкорпорована в освіту, в розваги, в медіа, в повсякдення і крізь неї було складно продертися до своєї культури, усвідомити свою відмінність. Саме тому в Україні так багато людей, які говорять російською.
Відповідь досить пристрасно продовжує Наталя. Каже, що для українців це питання звучить інакше: "Коли кожен з тих, хто народився в Радянському Союзі, познайомився зі своєю власною культурою?"
Анна-Лена ділиться досвідом свого батька-фіна, який ненавидів усе російське, поки не розвалився СРСР. Потім він проявляв до російської культури інтерес рівно до війни, яку Росія розв'язала в Україні. Журналістка зауважує розрив у сприйнятті цієї теми: це питання безпеки для України, на відміну від інших європейців. "А дарма", – подумки кажу я.
До дискусії включається Горацій. І оповідає про свою любов до російської класики. Мушу визнати, він робить це захопливо, порівнюючи Достоєвського з Кафкою і стверджуючи загальносвітове, наднаціональне значення цієї літератури.
Відчуваю, що це не перша гаряча розмова між Наталією і Горацієм, вони обоє роблять відсилки до попередніх зустрічей, до українських концертів, що їх проводить Наталя у Стокгольмі. Врешті під натиском жінок - холодним і відстороненими коментарями Софії про колоніальний характер російської літератури та емоційних коментарів Наталії - Горацію доводиться визнати: він лише відкриває для себе українську культуру, про яку до війни знав вкрай мало.
Дискусія завершується словами модератора письменника Сванте Вейлера: "Трагедія Швеції полягає у тому, що нам знадобилася війна, щоб нарешті побачити українську культуру". Овації! Хоча питання, що винесене в назву дискусії, так і залишається відкритим.
Після цієї розмови ми нарешті можемо поговорити з Наталією вдвох. Попри напругу влеичезної події, вона не втрачає ентузіазму. Я розпитую її про те, як виникла ідея дискусії "Чи банити російську культуру?"
"Ми стикаємось з їх такою певною наївністю в Швеції, яка, наприклад, проявилася і в дискусії про російську культуру. Спочатку в ній не передбачалася участь жодного українця і вона була сформульована десь так: Як же ми можемо дозволити забанити таку прекрасну і велику російську культуру i цілу генерацію російських письменників? Ми, як одні з учасників ярмарку, мали змогу побачити програму ще до оприлюднення.
І звісно ми включились. Я написала великого листа на Ярмарок, де пояснила, що і тема не релевантна, і що без українців такий семінар проводити неправильно. Я написала: ви ж мусите про це говорити не просто так, а тому що ми, українці боремось і своєю боротьбою змушуємо вас ставити собі такі питання. То беріть нас до розмови!"
Я питаю Наталю, як вона пояснює причини такої "наївності".
"Швеція в загальному прекрасно нас підтримує. Та є проблема різних досвідів, з якою ми стикаємося. Ця країна дуже давно не мала війни, ніколи не була захоплена, ніколи не мала боротись за свою ідентичність, захищати свою мову. Тут не прийнято бути патріотом. Раніше, якби хтось прийшов сюди зі шведським прапором, всі б думали, що він належить до націоналістичної партії, що тут не дуже вітається. Лише у 2022 році, коли активізувалось питання національної безпеки, тут заговорили про те, що її не можливо будувати без захисту національної ідентичності, без усвідомлення нації як такої."
Ми переходимо до розмови про програму і участь у Ярмарку. Український інститут у Швеції вже вдруге бере участь з окремим стендом і програмою. Раніше це відбувалось у складі Європейської асоціації EUNIC.
"Ця подія в Гетеборзі - унікальна. Ніби-то це просто комерційний Книжковий ярмарок, але це також і платформа, де раз на рік можна зібрати разом стільки політиків, журналістів, громадських діячів. Минулого року в нас був дуже сильний стенд - нам передали обгорілі книжки з друкарні "Фактор-Друк". Ми говорили: Подивіться, лише дві години звідси літаком і ось так відбувається книжкова комерція, ось так вона виживає! Цього року у нас упор на програму семінарів – за цей рік у Швеції вийшло чимало перекладів українських творів, нам вдалось привезти всіх зіркових авторок, нашу Нобелівську лавреатку. Це все – тендітні дівчата, але наскільки сильними є їх голоси! Я кожній з них вклоняюся!
Складно порахувати всі наші події на Ярмарку. Головних семінарів – 12, але після нашої програми до нас приходило багато видавців і організацій, які просили наших учасниць до слова і в їхніх подіях. Ми нікому не відмовляли. Щось організовувалось спонтанно прямо тут".
Живого Дена Брауна я в Гетеборзі так і не зустріла. Хоча навряд я буду шкодувати про це.
Тетяна Пушнова, спеціально для УП.Життя.
Цей матеріал став можливий завдяки підтримці Українського інституту в Швеції