Український Ікар. Як Сергій Лифар реформував французький театр та мріяв повернутись на Батьківщину
Про життя киянина Сержа Лифаря, чий День народження ми святкуємо 2 квітня, варто зняти захопливий пригодницький серіал про шлях митця на тлі буремної епохи. Він застав у рідному Києві І Світову війну, російську революцію, окупацію Києва більшовиками, з якої втік, реформував французький балет, прославився як танцівник, дружив з художниками-зірками Пікассо і Далі... і все життя мріяв повернутись з тріумфом до рідного Києва.
Анна Лодигіна в своїй розвідці для УП.Культура про цю непересічну особистість починає з історії втечі Лифаря з Києва. Разом із дослідницею Наталією Білоус вони оповідають, чому Лифарю так кортіло повернутись. І як радянська влада не допустила тріумф втікача на батьківщині.
Втеча з дому
Після першої невдалої спроби дістатися з Києва до Парижа, яка ледь не закінчилася загибеллю від рук чекістів, 17-річний Сергій вирішує ризикнути ще раз. У своїх мріях він вже бачив себе на свободі, за колючим дротом, який відділяє Радянську Україну від Європи, де немає червоноармійців, пекельних обшуків серед ночі, більшовицького грабунку і постійної загрози бути розстріляним.
Думки хлопця були також про щастя, яке неочікувано звалилося на голову. Його та ще чотирьох учнів балетмейстерки і киянки Броніслави Ніжинської запросили приєднатися до зіркової трупи Сергія Дягілєва. Лифар будь-що мав дістатися Парижа, де він зможе стати справжнім танцівником.
У дорогу його споряджала майже вся родина: двоє братів, сестра і мати. Хоча близькі не розуміли захоплення Сергія балетом, водночас раділи, що вже скоро він зможе бути у вільному світі. Під час зборів, мама Лифаря каже, що "знає - ніколи його більше не побачить, але може, хоча б у нього буде справжнє життя". Вона довго крізь сльози востаннє дивиться на свого сина, ніби намагаючись закарбувати його обличчя в собі. І благословивши, відпускає.
Знайшовши через особисті зв’язки провідника, вночі Лифар спочатку на санях запряжених кіньми, а потім поповзом по снігу, з другої спроби таки пробирається через кордон до омріяної Європи і майбутньої слави, яка на нього там чекала. Але Країна Рад не пробачає втікачів.
Париж, Париж!
У Парижі Сергій Лифар від посереднього танцівника балетної трупи Дягілєва завдяки своїй працьовитості і цілеспрямованості швидко доріс до головних партій у виставах. А після смерті засновника "Російського балету" очолив балетну трупу Гранд Опера.
Лифар танцював на найкращих сценах Європи, дружив з найвідомішими митцями того часу, які створювали для його вистав костюми і декорації. Серед них — Пабло Пікассо, Жан Кокто, Коко Шанель і Марк Шагал.
Він перетворив Гранд Опера в одну з найкращих балетних компаній світу, провівши там низку реформ. Деякі з них можуть здаватися нам сьогодні звичними, як от вимкнене світло під час вистави, заборона заходити до зали і розмовляти під час виступу танцівників. Але тоді це була революція.
Зміни Лифар ввів у підходи і до танцю. Запровадив щоденні заняття біля станка, особливо прискіпливо ставився до фізичної форми, у якій перебували танцівники. Також з тіні головних зірок театру він вивів на сцену артистів кордебалету, щоб усі мали змогу продемонструвати свої професійні навички. Саме Лифар зрівняв у правах з жінками чоловіків, які до цього служили радше як підставка для виконання складних комбінацій балерин.
За час своєї кар’єри Сергій Лифар поставив понад 200 балетів, деякі з них дотепер є в репертуарі провідних театрів світу. Та йому так і не вдалося поставити балет на сцені рідного Києва.
Повернення "блудного сина"
Цей день мав бути особливим. Балетна трупа національного французького балету їде у свої перші гастролі до Радянського Союзу. Це був 1958 рік.
З великим завзяттям Лифар готувався до цієї довго виплеканої мрії: показати усі свої напрацювання і здобутки вдома після майже сорокарічної розлуки. У програмі — 11 з 13 балетів його. Особисте підтвердження про дозвіл на виїзд він отримав у листі від посла СРСР у Франції Сергія Виноградова.
Разом з трупою Лифар прибуває до аеропорту, але там на паспортному контролі йому відмовляють у посадці. Збентежений, він дивився, як літак з його трупою здіймався високо у небо.
"Зізнаюся, тієї хвилини я знетямився. Якби переді мною був організатор цієї махінації, не знаю, що б я йому заподіяв. Я стояв обеззброєний, розбитий, обманом позбавлений найомріянішого тріумфу в моїй кар’єрі", — писав наприкінці життя у своїй автобіографії "Спогади Ікара" Лифар, називаючи цей епізод одним з найприкріших, що затьмарювали його життя.
Гастролі французької трупи пройшли з тріумфом. Але ображений і принижений Лифар звільняється з усіх посад в Гранд Опера.
Неочікувано через три роки після цього Міністерство культури Франції делегує його до Радянського Союзу на запрошення уряду. Лифар мав спочатку прилетіти в Москву з нагоди 200-річчя Великого театру, а вже звідти дістатися рідного Києва.
"Сергій Лифар зберігав київські газети від 7 травня 1961, у яких згадувалося про його візит. Журналістам треба було правильно з ідеологічної точки зору представити видатного емігранта-"зрадника", за яким слідкували радянські спецслужби. Тому підкреслювалося, що Лифар — росіянин", — каже дослідниця спадщини танцівника, керівниця філії "Музею Сержа Лифаря" Наталія Білоус.
"Мистецтво, культура – це зброя. Всі учасники цього протистояння, яке тривало десятиліттями, чудово про це розуміли".
Походження і зв’язок з рідним домом
У своїх мемуарах "Роки жнив" Лифар згадує про київське дитинство під час кривавих Визвольних змагань. Трагічно гинуть його друзі, від вибухів руйнується древній Київ, більшовики проводять безкінечні обшуки у будь-який момент дня чи ночі, нагло грабують і націоналізовують майно. Родина, щоб не голодувати, вимушена обмінювати фамільне срібло, коштовні меблі і навіть рояль на продукти.
Попри усі ці жахіття червоною ниткою проходять його теплі дитячі спогади про ігри з гімназистами у запорозьких козаків, участь у хорі в Софійському Соборі і життя в українському селі.
Свята та канікули Лифар з родиною проводив у маєтку діда Василя Марченка на Київщині. Там, спостерігаючи за яскравими народними обрядами й святами, живучи поряд з селянами, за його власними словами "він торкався чистого джерела древньої вікової культури".
Його вражали традиції на Івана Купала і свято збору врожаю. Та найбільше маленький Сергій любив Різдво, коли до хати приходили колядники з козою, різнокольоровими зірками і виконували пісні, що заворожували.
Особливу роль у житті Лифаря відіграв дідусь, який проводив з ним, його братами і сестрою багато часу, граючи і розповідаючи про минуле України.
"Про те, як наші предки, чубаті, бритоголові запорожці носилися Чорним морем у старих чайках, грабували турецькі береги, ходили степом на кримських татар та разом з військом Яна Собеського громили під Віднем полчища Сулеймана Величного…", — згадує у мемуарах Лифар. "Бачив я у дитинстві і пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, які Лифарям дали українські гетьмани і кошові отамани великого Війська Запорізького".
Сергій народився у тодішньому передмісті Києва, 1905 року. Достеменно невідомо чи у селі Пирогів, чи у Віті-Литовській. Його батько Михайло Якович був помічником лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва.
Наталія Білоус нещодавно виявила цінний документ від 1994 року. У ньому — спогади троюрідного брата батька Миколи. Вони дають нам краще розуміння не тільки про походження Михайла Лифаря, але й обставин, за яких той жив.
За спогадами брата, Михайло родом з Великої Мотовилівки на Київщині. Оскільки він з дитинства був розумним і схильним до науки, місцевий поміщик Яків Тарновський — багатий землевласник, банкір, підприємець і меценат, дозволив користуватися панською бібліотекою. Тарновський навіть оплатив навчання хлопця.
"У маєтку поміщика часто бував художник Михайло Врубель, який влітку 1887 року працював над ескізами до розписів Володимирського собору", — розповідає Наталія Білоус.
"Можливо, саме у Тарновського місцевий здібний хлопчик міг зацікавитися мистецтвом і згодом передав свій інтерес синам? Адже судячи з листування з сином Сергієм, під час якого вони обговорюють вистави, артистичне життя, колекції картин спільного київського знайомого, батькові ця тематика була не чужою".
Крім цього, брат батька Лифаря пише, що старші родичі добре пам’ятали і маленького Сергія, який приїздив з мамою і татом до Мотовилівки. Там він гарно і високо стрибав, танцював та дуже красиво "крутив колесо" у дідовому дворі.
Немає жодних сумнівів у тому, що Сергій Лифар народився в українській родині, але формування його батьків та його дитинство припали на період, коли Україна не мала власної державності.
"Все українське було під забороною. Задачею призначених "з центру" російських чиновників стало перетворення Києва на зразкове імперське місто з пануванням російської мови, культури, театру, книг, і найголовніше — ідеологією", — каже Наталія Білоус, пояснюючи національну самоідентифікацію Лифаря. "Біженці, які втікали з Країни Рад, вважалися "біженцями з Росії". Тому в його документах так і зазначено "людина без громадянства".
Тож, у мемуарах Лифаря можна одночасно прочитати спогади про козацьке минуле України та його захоплення російською культурою з Пушкіним і Толстим, яка зіграє з ним злий жарт.
Нездійсненні мрії
Свою першу поїздку до СРСР Лифар розглядав, як перший крок до можливого повернення додому назавжди. Він планував, що зможе організувати гастролі, поставити свої балети та врешті залишитися у рідному місті.
Вся відома нам біографія Лифаря "самоцензурована" ним самим з міркувань безпеки. Перші пострадянські дослідження його життя також мають радянський наліт, під яким майже не видно тяглості танцівника до спілкування з українськими культурними діячами, зате всіляко підкреслюється його спілкуванні з московськими колегами. Лише зараз по крихтах виявляються цінні знахідки.
Одну з них теж нещодавно виявила Наталія Білоус, досліджуючи листування Сергія Лифаря з тодішнім очільником Національної опери України Віктором Гонтарем, який крім цього був зятем Микити Хрущова. Їхнє знайомство відбулося о під час приїзду Лифаря до Києва у травні 1961.
"Очевидно, Лифар мав надію, що родич першого секретаря ЦК КПРС допоможе йому отримати дозвіл на постановку його балетів на київській сцені", — розповідає Наталія Білоус.
"Через десять років в одному з листів Гонтар зізнається, що не зміг свого часу "допомогти з постановкою ваших балетів", бо такі питання вирішували не в Києві і не директор театру…"
Так ми вчергове пересвідчуємося, що Лифар хотів поставити балет не лише у Москві, але й у Києві. На жаль, його листи до Гонтаря знаходяться у нащадків Хрущова в Москві. Але з чернеток до них (він мав звичку зберігати чернетки своїх листів), дізнаємося, що Лифар у далекому 1974 році більше за все мріє повернутися на батьківщину, "забути про свої минулі досягнення, про балет і славу, а думати про простори і далі української землі".
Радянські чиновники протягом двадцяти років годують Лифаря обіцянками дати йому можливість поставити балети і в Москві, і у Києві. Але цього так і не сталося.
Уже смертельно хворий, Лифар думав над тим, щоб передати свої цінні букіністичні видання і рукописи до СРСР. На папері він записав прийнятні для себе умови, на яких погодився б це зробити.
"Дві могили у Києві. Виставка у Москві картин Лифаря. Запрошення на два місяці до СРСР — Москва, Ленінград, Ялта, Київ. У Києві — Музей Лифаря"
Та за словами Наталії Білоус, ніхто з впливових радянських чиновників не зміг, чи не захотів, повернення раритетів. Вони були потрібні або "без Лифаря", або ніяк.
Сергій Лифар помер 15 грудня 1986 року у Лозанні, де він жив в останні роки свого життя. Коли Україна стала незалежною, його цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину спадку чоловіка у Київ. За однієї умови — у рідному місті Лифаря мають відкрити Музей його імені.
Обіцяний музей, який відповідав би масштабу особистості Сержа Лифаря — у просторому приміщенні, з сучасною експозицією, за майже 30 років так і не відкрили. Та з 2019 року існує філія "Музей Сержа Лифаря" Музею історії міста Києва. Її співробітники зосередилися на дослідженнях, популяризації спадщини видатного киянина і виставкових проектах.