Чи можна учню давати можливість самому обирати чого та як навчатись? Думки 4-х експертів

Традиційний підхід в освіті спирається на підсвідому установку дорослих про те, що дитина – це скриня, в яку потрібно вкладати інформацію, знання та вміння.

Тобто дитина є пасивним об’єктом.

Альтернатива такому підходу – уявлення про те, що дитина є суб'єктом освіти. Тобто тим, хто сам здійснює вибір. Вибір, до чого прагнути, які знання і вміння для цього потрібні, як їх придбати.

"Прийняття суб’єктності учня" вже коротко обговорювалося у статті щодо фундаментальних викликів, що постають перед сучасною освітою.

Немає сумніву, що сучасна освіта має вирощувати самостійно думаючих людей. І зрозуміло, що щоби отримати дорослого, здатного самостійно здійснювати вибір та нести за нього відповідальність, потрібно таку модель поведінки формувати ще в дитинстві.

Але тут виникають запитання, на які немає очевидних відповідей:

• Як має формуватися суб’єктність дитини, тобто її здатність здійснювати самостійний вибір? Завдяки яким освітнім інструментам?
• В якому віці потрібно починати формувати в дитині цю суб’єктність?
• З якого віку можна дозволяти дитині обирати, чим займатися, чого й як навчатися?

І ми задали їх освітнім експертам:

• Іванні Коберник, співзасновниці "Смарт освіта" та "Батьківський контроль";
• Олександру Філоненку, філософу, культурологу, богослову,
• Валентині Мержиєвській, співзасновниці та викладачці альтернативної школи "БеркоШко";
• Володимиру Співаковському, президенту корпорації Гранд.

(для подальшого читання експертних думок скористайтеся стрілочками)

Якщо вибір завжди робить дорослий – то хай не дивується, що дитина не самостійна і не знає, чого хоче

ІВАННА КОБЕРНИК

співзасновниця "Смарт освіта" і "Батьківський контроль"

Іванна Коберник, співзасновниця "Смарт освіта" і "Батьківський контроль"

– Як має формуватися суб’єктність дитини, тобто її здатність здійснювати самостійний вибір? Завдяки яким освітнім інструментам?

– Здатність і право обирати – невід’ємна складова відповідальності.

В Україні, особливо під час вимушеного дистанційного навчання, ми могли часто чути від батьків і вчителів – діти не самостійні, їм важко дистанційно вчитися, організовувати свою роботу тощо.

Але якщо ви розпитаєте тих самих батьків і вчителів, то, швидше за все, з’ясуєте – вони дуже мало (а у випадку окремих вчителів – ніколи) не давали дітям робити власний вибір і не відпускали контроль.

Навчити дітей самостійності нескладно – дозволяти дітям робити вибір, віддавши їм частину навчального простору чи процесу.

Яку частину – це рішення вже залежить від віку та попередньо сформованих навичок дитини.

Але часто дорослих в Україні сковує страх від втрати контролю – вони бувають неготові дати дитині навіть трохи часу на вибір і чекають миттєвого результату, і це є проблемою.

– В якому віці потрібно починати формувати в дитині цю суб’єктність?

– Змалечку.

Всі знають старий жарт: "Мамо, мені холодно?" – "Ні, синку, ти хочеш їсти". Дозволяти дитині одягатися за її відчуттями, не годувати силою, дозволяти обирати іграшки, а не обирати ті, про які батькам самим так мріялося в дитинстві.

Ні, тут мова не про розпущеність і вседозволеність, а лише про повагу до почуттів і реальних потреб дитини. В нас все ще часто уявлення чи установки про правильну роль мами і тата замінюють (чи навіть блокують) реальне розуміння потреб дитини.

– З якого віку можна дозволяти дитині обирати, чим займатися, чого й як навчатися?

– В різному віці прийнятні і доречні різні інструменти.

В перших класах – це може бути право обирати книжку чи текст, яку читаєш, тему твору, про що писатимеш, матеріали, з яких робитимеш виріб.

Я досі часто з жахом бачу пости в соцмережах, що вчителі знижуть оцінки за неправильний, на їхню думку, колір оздоблення якоїсь поробки чи неправильно намальовану рибку.

В середніх класах це може бути форма роботи чи проект – навіть в проектній роботі українські вчителі часто намагаються домінувати, нав’язуючи свої теми проектів і не приймаючи теми учнів, навіть в приватних школах!

Це оголює серйозну проблему: вчителі не погані, вони просто не знають методик та інструментів, як поступово віддавати дітям відповідальність і контроль за навчальною діяльністю, вони самі бояться помилок і не дають дітям вчитися на власних помилках, навіть в безпечних умовах школи.

ДОТИЧНЕ ДО ТЕМИ: Вчимося відповідальному споживанню разом з дітьми: чек-лист

Відповідальність можна і треба відпрацьовувати. І для різних вікових груп є різні інструменти.

В старших класах невід’ємним правом дитини має стати можливість обирати предмети для вивчення. Але для цього старша школа (10-12 класи) має стати профільною, як передбачено реформою НУШ і законом "Про повну загальну середню освіту".

Реалізація цього закону передбачає створення окремих профільних академічних ліцеїв, достатньо великих, які можуть бути як однопрофільними (в великих містах), так і багатопрофільними – щоб діти отримали реальну, а не на папері, можливість обирати профіль навчання і перелік предметів, які вони мають бажання вивчати поглиблено.

Перехід у старшу профільну школу – чудовий шанс зробити перший свідомий вибір в житті. Він не є остаточним, його можна змінити, але якщо дорослі не відпустять свій страх і контроль, діти не візьмуть на себе відповідальність.

Бо відповідальність з’являється лише там, де особистість зробила власний вибір.

Якщо вибір робив дорослий – то хай не дивується, що дитина не самостійна і не знає, чого хоче.

Если ты не способен подарить ребёнку опыт встречи с великим, всё остальное не имеет смысла

АЛЕКСАНДР ФИЛОНЕНКО

философ, культуролог, богослов

Александр Филоненко, философ, культуролог, богослов

– Как должна формироваться субъектность ребёнка, то есть его способность осуществлять самостоятельный выбор, благодаря каким образовательным инструментам?

– Разумеется, нужно каким-то образом работать с субъектностью. И само исключение этой субъектности из образования, конечно, это большая проблема.

Вопрос – каким образом её вводить, развивать, какие существуют инструменты?

И я это связываю с тремя феноменами, которые изгнаны из образования.

Во-первых, из школы изгнано удивление. Нам кажется, что можно передавать умение, навыки, знания, как вы описали – из коробки в коробку перекладывать.

Но на самом деле невозможно передавать знания, отрезанные от удивления, которое породило это знание. Если мы не работаем с удивлением – все эти знания прямо пустые, ни для чего не пригодные.

Мне кажется, вызов педагогики заключается в том, что мы должны признать, что способность к возвращению удивления ребёнку – это базовая компетенция учителя.

Если учитель не может это делать, он просто профессионально некомпетентен.

Вторая точка связана с непониманием роли эмпатии, то есть сострадания и сопереживания.

Мы привыкли считать, что сострадание – это какое-то высшее цветение человеческих отношений.

Мне более близка идея, что сопереживание – это базовая установка человека. И я сторонник отказа от противопоставления мышления и сострадания.

В 1990-е годы и, в какой-то мере, в классической педагогике считалось, что, если ты хочешь мыслить, то нужно быть холодным и отстраненным, а если ты сильно включен, то это тебе будет мешать – твоя эмоциональность, твоя ранимость и т.д.

И мы получали два типа людей: холодного математика, условно говоря, и эмоционально включённого художника, артиста или музыканта.

Роль эмпатии в образовании очень важна. Фото lucidwaters/Depositphotos

После того как открыли зеркальные нейроны и стало понятно, что каждый из нас страдает и сострадает одним и тем же местом в мозге, которое называется "зеркальные нейроны", открылась другая картина развития – что мы все на старте сострадательны, сочувственны.

Я очень верю в педагогику, которая начинается с культивирования эмпатии. Из этого эмпатического отношения рождается всё остальное знание.

Но есть третья точка, которая тоже изгоняется и, может быть, наиболее последовательно. Это вопрос о призвании.

С какого-то возраста для человека очень важным становится вопрос "кто я?", "для чего я?", "в чём моё призвание?"

Чем серьезнее ставится этот вопрос, тем глупее выглядит современная система образования, которая не работает с этим вопросом.

И учитель для ребенка чаще всего – не эксперт по призванию. Потому что в современной культуре учитель – лузер. Человек, у которого жизнь не получилась, и он как-то борется с нею. Он нашёл для себя это место учителя. Но именно потому, что ему не удалось ничего другого.

И это негативный образ такой силы, что для ученика очень сложно представить, что ты будешь с учителем об этом говорить вообще.

Таким образом удивление, эмпатия и призвание для меня это три аспекта раскрытия вопроса субъектности ученика.

– В каком возрасте нужно начинать формировать в ребёнке субъектность?

– Конечно, с самого начала. Просто в разных возрастах есть разные стадии развития субъектности, это правда.

– С какого возраста можно ребёнку разрешать выбирать, чем заниматься, чему и как учиться?

– Я думаю, что субъектность и выбор не должны быть так жёстко связаны. То есть это несколько упрощенное понимание субъектности – способность выбирать.

Мне кажется, в нашей школе есть еще и другой кризис. Учителя отказываются быть воспитателями. Воспитатель – это человек, свидетельствующий о том, что есть из чего выбирать, несущий выбор.

На старте входит в урок взрослый человек, огромный для ребёнка. Но он приходит не сам, а с чем-то огромным, гораздо большим, чем он сам: с Данте, с горой, с морем, со звёздами. И если ему удаётся организовать встречу ребёнка с этим великим, на фоне этого великого ребёнок прямо чувствует, что его учитель такой же маленький, как и он сам.

Если ты не способен подарить ребёнку опыт встречи с великим, всё остальное не имеет смысла.

Нельзя говорить ребёнку: "Выбери сам", если у него не из чего выбирать. Ты вначале подари ему что-то, а потом спрашивай. Если ты не подарил ему математику, литературу, искусство, ты не сделал свою работу.

Но не всегда это связано только с выбором. Это связано с потрясённостью. Учитель – это тот, кто организует встречу, вводит тебя в реальность, вводит в мир.

Он тебя встречает и дарит новый масштаб, в котором ты будешь выбирать. И твоя субъектность, рожденная точке встречи с великим или с красотой, будет раскрываться.

Суб'єктність визначається не лише можливістю обирати, а й взаємоповагою, відчуттям гідності, врахуванням інтересів усіх сторін

ВАЛЕНТИНА МЕРЖИЄВСЬКА

співзасновниця і викладачка альтернативної школи "БеркоШко"

Валентина Мержиєвська, співзасновниця і викладачка альтернативної школи "БеркоШко"

– Як має формуватися суб’єктність дитини, тобто її здатність здійснювати самостійний вибір? Завдяки яким освітнім інструментам?

– Вже в самій постановці питання для мене вчувається суперечність.

Чи має учень бути суб'єктом освіти?

Так, звісно він є суб’єктом освіти – з власними поглядами, особистими рисами. І саме від нього залежить чи буде навчання успішним. Саме учень здійснює активну дію – пізнає.

– В якому віці потрібно починати формувати в дитині суб’єктність?

– Колись в дитинстві мені подобався фільм "Хон Гіль Дон", де показано як вчитель тренує свого маленького учня. Пропонує йому перестрибувати кущик. І спершу учневі все дається легко, але потім вчитель надягає йому на ноги залізні тягарці. І стрибати стає значно важче.

Якби обирав учень, він з великою ймовірністю обрав би зняти ці тягарці і стрибати в своє задоволення. Але тільки у вчителя було стратегічне бачення – навіщо це потрібно.

І це жодним чином не зменшило суб’єктності учня, навпаки, вчитель діяв з метою розвитку його суб’єктності.

ЩЕ ПО ОСВІТІ: Що впливає на якість освіти в Україні, та хто за це відповідальний. Опитування батьків, учнів і вчителів

Мистецтво вчителя полягає в балансуванні між запитами і здібностями, бажаннями і небажаннями учня і невпинним поступом тим шляхом, яким вчитель має провести.

Кожний вчитель знає тільки той шлях, який знає. Він не зможе під запит податись кудись навмання. Вчитель може навчати тільки тому, що він вміє і так, як вміє.

В різний час в "БеркоШко" було декілька спроб підлаштовувати вчителя під філософію школи – це також марна справа. Кожний викладач все одно викладає так, як відчуває. В цьому випадку можна лише знайти своїх. З подібним сприйняттям і доповнюючим досвідом.

Якщо учню не підходить пропонований вчителем шлях, він має шукати іншого вчителя.

От на цьому етапі суб'єктність учня максимальна – у виборі вчителя. Але після того, як вибір зроблено – у цій взаємодії вчитель веде.

– З якого віку можна дозволяти дитині обирати, чим займатися, чого й як навчатися?

– Все, що сказано вище, стосується того широкого розуміння вчителювання, яке виходить за межі школи. На мій погляд, шкільне викладання значно спрощує самі ці поняття – вчитель і учень. І краще б вчителя називати по-іншому – викладач, тренер, тьютор, залежно від взаємодії.

Чи може учень сам обирати чому та як вчитись? Не факт.

Якщо йдеться суто про самоосвіту – то безумовно, учень сам обирає сферу, яку бажає опанувати, визначає знання та вміння, які для цього потрібні, та де їх здобути.

Але якщо йдеться про взаємодію із вчителем, то вибір учня закінчується в момент вибору вчителя. Далі форму і зміст освіти визначає вчитель, а учень виявляє свою суб’єктність у зворотному зв’язку і своїх пропозиціях.

Чи можливе розширення свободи вибору учня в масовій школі? – Навряд чи, дитина вкрай рідко може впливати на вибір школи, вчителів та змісту освіти.

А в приватних і альтернативних? – Більш імовірно, але теж залежить.

Але суб'єктність визначається не лише можливістю обирати, а й взаємоповагою, відчуттям гідності, врахуванням інтересів усіх сторін. Я не дарма вживаю тут двосторонні поняття – це все має бути спрямоване не лише на учнів, а на усіх учасників процесу.

І таку суб’єктність можливо розширювати незалежно від формату освіти і незалежно від віку.

Прежде чем предоставлять ребенку ответственный выбор, чему и как учиться, его нужно натренировать всему, что вообще связано с выбором

ВЛАДИМИР СПИВАКОВСКИЙ

президент корпорации Гранд

Владимир Спиваковский, президент корпорации Гранд

– Как должна формироваться субъектность ребенка, то есть его способность осуществлять самостоятельный выбор?

Благодаря каким образовательным инструментам?

– Прежде чем предоставлять ребенку ответственный выбор, чему и как учиться, его нужно натренировать всему, что вообще связано с выбором – с выбором "хоть чего". Это может быть выбор фильмов, выбор одежды, игрушки, выбор очередности, что делать и. т. д.

Это не обязательно поручать школе или детскому саду. Это легко делают сами родители, которые в любой бытовой ситуации спрашивают ребенка: Что мы будем делать? Что ты хочешь выбрать? Почему ты это выбрал? А как ты решил, что это лучше?

Я, например, сам так тренировал своих детей.

Но тут есть один секрет. Взрослому не следует каждый раз тут же начинать назидательным тоном поучать ребенка и давать оценку его выбору, чтобы он не замкнулся вообще.

В половине случаев достаточно сказать: "Понятно" или "О’кей". А в другой половине случаев – кратко акцентировать внимание на последствиях его решения. То есть, продемонстрировать ему "многоходовку" от его решения.

Тогда он почувствует, что его мнение принимают во внимание. А это и есть "субъектность".

– В каком возрасте нужно начинать формировать в ребенке эту субъектность?

– Как только ребенок заговорил и стал понимать смыслы в разговорах со взрослыми, можно уже давать ему упражнения на формирование такой компетенции, как "умение выбирать". Это хорошо "идет" во всех бытовых вопросах.

– С какого возраста можно разрешать ребенку выбирать, чем заниматься, чему и как учиться?

– Это можно делать с 3-5 лет или прямо с первого класса. Но… в определенной пропорции.

Например, есть всего 10 предметов – 5 основных и 5 дополнительных. Основные нужно учить без выбора, а из пяти дополнительных можно предложить на выбор 1-2. При этом можно разрешать ребенку по ходу менять свои предпочтения, без опасения, что он слишком часто меняет свой выбор. На самом деле, именно так он учится его осуществлять, и на ошибках тренируется.

В старших классах можно давать бОльшую пропорцию для выбора, – до 50%. Но тут уже начинает действовать не только механизм выбора самих предметов, а и их приоритеты, как для учебы, так и для будущей жизни.

Чаще всего споры возникают по поводу того, что "вот это я хочу, а вот это – не хочу. Это мне нравится, а это – нет".

Тогда мы своим ученикам говорим: "Вы пока еще учитесь, а во взрослой жизни не всё будет нравится… Поэтому применяем пропорцию 1:1. На каждый предмет, который нравится (из списка для выбора), берёте предмет, который не нравится".

Впрочем, это требование не является жестким. Если дети или их родители сильно возражают, то мы толерантно не настаиваем, пусть выбирают, что хотят.

По статистике, процентов 20% детей хотят себя испытать, научиться самостоятельно преодолевать препятствия и закалять свой характер, – поэтому практически все предметы для изучения выбирают сами. Во взрослой жизни потом из них получаются очень успешные люди.

Євген Лапін, директор Освітнього центру "Життя", спеціально для УП.Життя

Титульна світлина photography33/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Чому батьків не влаштовує дистанційне навчання, та що з цим робити. Думки 4-х освітніх експертів

Чому вчителів не влаштовує дистанційне навчання, та що з цим робити. Думки 4-х освітніх експертів

Інші тексти зі спецпроекту "МАЙБУТНЄ ШКОЛИ"

Дистанційне навчання: сучасний формат освіти, який має лишитися

У МОЗі уточнили, скільки школярів хворіють на COVID-19 і коли переходити дистанційне навчання

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".