Митці, медійники, медики. Пам'яті 16 полеглих захисників і захисниць України, чиї історії ми розповіли цьогоріч

29 серпня – День памʼяті загиблих захисників України, коли вся країна згадує імена тисяч героїв, які віддали життя у боротьбі проти російських окупантів.

Упродовж 2026 року "УП. Життя" розповідала про багатьох полеглих військових – людей різних професій, характерів і доль, яких обʼєднав захист України. Сьогодні ми нагадаємо історії 16 з них.

Сергій Коновал "Норд"

Тернополянин Сергій Коновал був стоматологом за освітою і навіть відкрив власний невеликий кабінет. Але пропрацював там близько пів року й зрозумів, що хоче іншого життя.

"Я дивлюся у вікно і розумію, який маленький цей кабінет і який великий цей світ", – казав він.

Сергій залишив стоматологію і став оператором: знімав та монтував документальні фільми про загиблих захисників АТО, працював на телебаченні. А головною справою його життя зрештою стало військо.

Його дружина Ольга згадувала, що Сергій був рішучим не лише на службі, а і в особистому житті: "Наступного дня після знайомства абсолютно спокійно заявив, що я буду його дружиною".

Із 2014 року чоловік служив у "Госпітальєрах", у 2016-му очолив Шосту резервну сотню добровольців Українського добровольчого корпусу "Правий сектор". Після початку повномасштабного вторгнення добровольцем поїхав захищати Київщину, а в березні 2022 року став командиром Другої стрілецької роти 67-ї окремої механізованої бригади.

Сергій загинув у квітні 2024 року, майже за місяць до свого 32-річчя. Він хотів стати батьком, але не судилося – незадовго до його загибелі вони з коханою втратили дитину.

Після загибелі "Норда" Ольга Коновал створила дитячу книгу, започаткувала фонд і стипендії для молоді, продовжуючи справи чоловіка.

"Я хочу передати цінності Сергія: людини, яка мала багато можливостей для розвитку, але добровільно обрала військо, щоб захищати свою землю від окупантів. Він був дуже освіченим, тому мені важливо надихати дітей вчитися, розвиватися, цікавитися світом, брати книги до рук і здобувати знання.

А ще – показати його як прекрасного сім'янина, людину, яка любила дітей, була сильною, відважною і дуже доброю. Але найбільше – любила свою країну", – ділиться жінка.

Діана Савіта Вагнер, "Snake"

Німкеня Діана Савіта Вагнер, медикиня за освітою, ніколи не була в Україні до повномасштабної війни. Але у 2022 році, коли розпочалося вторгнення, сіла в автівку і рушила до Львова. Її мотивацією був захист Європи – її власного дому.

Спершу Савіта була волонтеркою: возила гуманітарну допомогу, евакуювала біженців, допомагала журналістам діставатися до гарячих точок. Усе змінилося після поїздки до Бучі одразу після деокупації. Там вона на власні очі побачила тіла людей, убитих росіянами.

Савіта більше не могла жити, як раніше, – вирішила боротися проти окупантів зі зброєю в руках.

"Я не можу боротися лише із симптомами. Я маю боротися зі злом у його корені", – пояснювала вона своє рішення матері.

Жінка пройшла підготовку бойового медика і приєдналася до батальйону "Карпатська Січ".

Спочатку займалася евакуацією та працювала на стабілізаційному пункті, а з червня 2023 року – у команді швидкого реагування роти. Більшість часу вона проводила на позиціях.

Протягом усього перебування в Україні Савіта вела щоденник. Писала про фронт і поранених, страх і смерть друзів, гостинність українців, своїх врятованих тварин – "кошенят емоційної підтримки". Розповідала про власні метаморфози, міркувала про політичні події та історію, а крім того – обурювалася бездіяльністю Заходу.

"Моя донька завжди чекала, що західні держави, зокрема Німеччина, зроблять більше. Але цього не сталося. Вона багато писала про це: "Чому ви не бачите, що тут коїться? Чому дозволяєте цьому відбуватися?"" – розповідала її мати Урсула Вагнер.

"Минулої ночі мене вдарило уламком МІЖ бронежилетом і спиною. Він увійшов збоку броні, вийшов посередині, крізь куртку, потім знову увійшов у бронежилет і знову вийшов з іншого боку.

Не поранена (маю хіба що забиття й легке погіршення слуху). Я найщасливіша людина на землі!" – написала Савіта у щоденнику 30 січня 2024 року.

А вже наступного дня, 31 січня, захисниця загинула в Макіївці на Луганщині, рятуючи поранених колумбійських добровольців. Їй було 36 років.

Лише після трагедії мати Савіти дізналася, у яких небезпечних місцях побувала їі донька, а прочитавши її щоденники, – якою сильною вона стала за ці два роки.

"Раптом я дізналася, на що здатна моя донька. Наприклад, носити на собі 50 кілограмів сталевих плит як броню. Або витягати українських чоловіків з окопів разом із їхнім спорядженням", – ділилася Урсула.

У 2026 році щоденники Савіти, підготовлені до друку її чоловіком Карлом, посмертно вийшли українською.

Урсула Вагнер презентувала книжку "Щоденник російсько-української війни" на "Книжковому Арсеналі". Тепер німкеня щороку відвідує Україну – її донька спочиває на Лукʼянівському цвинтарі у Києві.

Віталій Дерех

Журналіст, пластун, мандрівник, доброволець і розвідник – Віталій Дерех мав надзвичайно яскравий життєвий шлях. Вісім років працював у тернопільському виданні "20 хвилин", а влітку 2013 року вирушив у журналістську подорож, під час якої побував на Мадагаскарі, у Кенії, Танзанії та на Занзібарі.

"Про Віталика можна розповідати багато, бо він прикрашав життя своєю присутністю. Він був доволі неформальним, починаючи з методів роботи і закінчуючи побутом та повсякденним життям", – згадує Андрій Шкула, кум і колега Віталія.

Під час Революції Гідності Віталій спершу працював журналістом, але швидко й сам долучився до протесту – волонтерив, витягував людей з-під обстрілів. Бути учасником Майдану для нього було важливіше, ніж розповідати про це, пояснює кум.

Після Майдану Дерех пішов в "Айдар". Воював за Щастя, Луганський аеропорт, Георгіївку, Лутугине та інші населені пункти Луганщини. Після 24 лютого 2022 року знову повернувся до війська, співпрацював із ГУР і служив у 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна.

"На війні з ним було дуже добре. Він розумів, що робити, навіть у найкритичніших ситуаціях. Багато вмів і знав. Не був типовим, але на війні немає типових людей. Власне, його творчість і давала можливість знаходити вихід зі складних ситуацій. Він був найкращим", – каже побратим Петро Шкутяк.

Загинув Віталій у травні 2022-го біля Миронівського під Бахмутом, рятуючи побратимів із сусідньої позиції після ворожого обстрілу. Похований на Пантеоні Героїв у Тернополі, на Микулинецькому цвинтарі.

Лана Чорногорська, "Саті"

Лана Чорногорська була журналісткою, активісткою та мисткинею, з дитинства займалася музикою.

"Лана завжди була дуже творчою дитиною – співала, грала на інструментах. У підлітковому віці стала бунтаркою, не схожою ні на кого. Довго не могла знайти своє коло", – згадує старша сестра Веста.

У 2020-му вона потрапила до "Люку" – харківського незалежного медіа, яке говорило про місто і людей, які його змінюють.

Але від початку повномасштабної війни замість життя медійниці чи мисткині Лана обрала шлях захисниці: стала операторкою бойових дронів підрозділу "Удачники" Української добровольчої армії. Позивний "Саті" взяла на честь улюбленого французького композитора.

Із 2024 року вона була пілотом і штурманом, прошивала й перевіряла дрони, готувала борти до вильотів. Значну частину часу проводила у "лабі" – дроновій лабораторії, але дуже любила їздити на бойові. Між виїздами – грала на укулеле. А ще рятувала безпритульних тварин усюди, де могла.

За день до загибелі Лана написала прощальну записку в нотатках телефону. Дівчина розписала детальні інструкції, кому що з її речей потрібно віддати, просила рідних переїхати в безпечніше місто, а наостанок написала: "І ви, мої харків'яни, я вас люблю". Більше нічого не встигла дописати.

"Саті" загинула 1 січня 2026 року. Її поховали у рідному Запоріжжі.

Максим Шварцман

Максим Шварцман знімав відео, фотографував, малював, писав прозу, грав на гітарі та цікавився історією. Більшість із цих навичок опанував самотужки.

Він народився в Каланчаку на Херсонщині, навчався в Одесі, а у 2009 році переїхав до Чернівців. Саме там знайшов себе в журналістиці, зустрів майбутню дружину Марину і виховував дітей.

На телебачення Максим прийшов без спеціальної освіти. Працював оператором у ТВА, ТРК "Буковина", "Чернівецькому Промені" та інформаційному агентстві АСС. Колеги згадували його як скромну й непублічну людину: Максим міг показувати свої фотографії друзям, але не прагнув ані виставок, ані публікацій у соцмережах.

"Він був розумніший за багатьох людей із вищою освітою. Людина виняткової гідності. Я таких більше не знаю", – каже його дружина Марина.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим одразу пішов до ТЦК. Хотів у піхоту, і потрапив.

Якби не війна, чоловік мріяв знімати кіно, написати книгу про збирача історій та купити в селі будинок із верандою, де вечорами могла б збиратися вся родина. Він почав писати фантастичну повість, але не завершив її, а вже на фронті написав оповідання "Не про війну" і надіслав дружині.

15 липня 2023 року Максим Шварцман вирушив на своє останнє завдання під Бахмутом. Навіть смертельно поранений, він переживав за інших побратимів. Герою було 35 років.

Костянтин Гузенко

Костянтин Гузенко був родом із Києва, де прожив майже все своє життя. Ще дитиною він захопився фотографією.

"Кості тоді було приблизно одинадцять років, він із татом поїхав у Татри кататися на лижах, і там спробував робити перші фото на звичайну цифрову "мильницю". Після цього фотоапарат він із рук більше не випускав", – розповідає мама Людмила.

Спочатку фотографував на цифрову камеру, згодом захопився плівкою. Щоб розвиватися, ходив на майстер-класи, читав профільну літературу та знайомився з досвідченими фотографами. Зрештою фотографія стала його професією: він працював у команді The Village Україна фотографом і продюсером подкастів, а у 2020 році як волонтер долучився до Ukraïner.

Подруга Анастасія Пащенко згадувала, що ще під час їхнього знайомства на фотокурсах у КПІ її вразив його талант. Водночас Костянтин не поводився зверхньо і ділився тим, що знав сам.

"Тоді я зрозуміла, що талановиті люди можуть бути прості, скромні й відкриті, яким був ти", – казала вона.

У 2024 році Костянтин приєднався до 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського як пресофіцер. Згодом він планував перевестися на бойову посаду, але не встиг.

1 листопада 2025 року Костянтин Гузенко загинув на Дніпропетровщині унаслідок ракетного обстрілу під час виконання своїх обов'язків. Йому було 28 років.

Ярослав Шапочка, "Бриль"

Ярослав Шапочка був журналістом, фотографом і документалістом, любив історію, літературу та кіно і мріяв написати великий сценарій. Працював репортером у газеті "Факти", а згодом займався документалістикою та став експертом із роботи з архівними матеріалами.

"Уперше я побачила Шапочку на мітингу на підтримку незалежності України в серпні 1991 року. Він стояв у самому центрі подій на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдані Незалежності). Уже потім познайомилася з ним в університеті, але під час навчання ми були з Яриком у контрах. Зблизилися, коли почали разом працювати у "Фактах".

Шапочка в юності займався айкідо, попри розрив меніска, любив гірські походи, обійшов увесь Крим. Описував у своїх зошитах красу гір і перевалів. Навіть грав колись у рок-гурті, хоча в нього зовсім не було слуху, а коли починав співати, всі благали його цього не робити. А ще у нього було густе довге волосся, якому заздрили всі дівчата", – згадує подруга Саша.

Військовим Ярослав себе не бачив. Він був дуже творчим: обожнював книги, фотографію, поетичне кіно. Але не терпів несправедливості, був активним учасником двох Майданів. Тож після повномасштабного вторгнення пішов на війну добровольцем.

25 лютого 2022 року Ярослав долучився до 241-ї бригади ТрО ЗСУ. Захищав столицю та Київщину, а згодом воював на східному фронті.

Був штурмовиком, планував стати оператором БПЛА. Після війни мріяв поїхати до Талліна із дружиною та друзями. Але загинув під Соледаром 21 березня 2023 року.

"Ясік був унікальним. Я завжди переживала за нього, а він мене підбадьорював. Чоловік разом із друзями та колегами-кінематографістами зібрав гроші й придбав пікап для свого батальйону. Позашляховик назвали "Червона Рута". Ясік почав розробляти відповідний дизайн логотипа, щоб нанести його на авто, але не встиг цього зробити…

Ми мріяли після закінчення війни всі разом поїхати до Таллінна. Він був там одного разу й закохався в це місто. Не можу повірити й змиритися з тим, що його вже немає", – говорить дружина Аня.

Майже два роки Ярослава вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише навесні 2024-го. 9 квітня 2025 року захисника нагородили орденом "За мужність" III ступеня посмертно.

Артур Петров, "Кельт"

Артур Петров понад десять років працював на телебаченні. Був сценаристом, стендап-коміком, одним з авторів програм "Кохана, ми вбиваємо дітей", "Я соромлюсь свого тіла" та інших проєктів СТБ. Його сміх був гучний і заразний, згадували близькі.

З майбутньою дружиною Катериною Яблінською він познайомився у Дніпровському національному університеті. Підійшов, обійняв, поцілував – і сказав, що знає її, бо бачив у "Веснянці", дніпровському клубі творчої молоді. У 2011 році у подружжя народився син Гордій, а у 2016-му – донька Любов.

"Він щирий, порядний, чесний і дуже розумний. Більше за все на світі любив нас із дітьми – це знали і ми, і всі навколо", – розповідає дружина Катерина.

У 2025 році Артур мобілізувався, здобув спеціалізацію військового розвідника, а згодом очолив розвідувальний взвод 43-ї окремої механізованої бригади. Позивний "Кельт" обрав через захоплення історією кельтів і вікінгів, яке мав із дитинства.

У цивільному житті Артур мріяв написати книгу та зняти фільм про українських козаків, але не судилося. У 2026 році він загинув у Купʼянську-Вузловому під час евакуації важкопоранених.

Віталій Гакало, "Професор"

Віталій Гакало ще в дитинстві вирішив стати лікарем. У 2020 році закінчив Кременецький медичний фаховий коледж і працював фельдшером на швидкій.

У травні 2022 року він супроводжував бригади екстреної медичної допомоги під час евакуації поранених захисників з "Азовсталі". Згодом продовжив навчання в Тернопільському національному медичному університеті, паралельно працював, а потім добровольцем пішов на фронт як бойовий медик.

Віталій виконував завдання в команді ПДМШ і "Госпітальєрів", а в жовтні 2025 року став до лав 67-ї окремої механізованої бригади. Служив на Донеччині, зокрема в районах Часового Яру, Бахмута і Соледара, а також на Лиманському, Покровському та Курському напрямках.

Віталій загинув 27 липня 2026 року. Йому було 24.

Вікторія Боброва, "Квітка"

До повномасштабної війни життя Вікторії Бобрової було повʼязане з кіно. Вона працювала кастинг-директоркою і продюсеркою серіалів та документальних фільмів, була співзасновницею благодійного фонду "Мистецький Український Рух", професійно займалася вокалом.

Та після початку великої війни Вікторія вирішила захищати Україну. Жінка була налаштована рішуче, тож сімʼя підтримала її.

"Я знала, що навіть якщо скажу "ні", то це хіба змінить наші стосунки на гірше. Але не її рішення. Для неї було важливо, щоб її підтримали", – згадувала мама Ольга.

Насправді Вікторія дуже боялася вибухів, але вирішила: не втікатиме від страху, а піде йому назустріч.

"Коли Віка щось вирішила, її ніщо не зупиняло. У неї завжди була власна думка",– розповідав брат Олександр.

З квітня 2024 року Вікторія служила офіцеркою відділення комунікацій 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Для війська обрала позивний "Квітка" – на честь квітки едельвейсу. Побратими були в захваті від того, як жінка організовувала медійну роботу бригади і без вагань їздила на передову з репортерами.

"Віка проявила неймовірні здатності комунікації... вона це все влаштовувала дуже професійно, як диригент, який диригує людьми, часом і ресурсами", – каже військовий Павло.

Навіть під час служби Вікторія не полишала кіно – писала сценарії майбутніх стрічок, які так і не встигла нікому показати.

Захисниця загинула у квітні 2026 року під час виконання службового обовʼязку. Їй було 32 роки. Президент відзначив її орденом "За заслуги" III ступеня посмертно.

Ярослав Чернишев, "Мажор"

Ярослав Чернишев – співзасновник мілітарної спільноти North Side Group.

Йому було лише 18, коли він вирішив, що хоче у військо. Харківʼянин прийшов до військкомату у 2016 році – приблизно за тиждень після закінчення технікуму.

"До військкомату я пішов буквально через тиждень після отримання диплому. Там мені почали називати цифри бригад. Я сиджу і кажу, що не розбираюсь у тому, просто хочу туди, де воюють. Вони кажуть: окей поїдеш у 53-тю (окрему механізовану бригаду – ред.)", – казав військовий.

Ярослав поїхав у зону АТО. У 2018 році звільнився зі служби та працював в охороні, але вже наступного року повернувся до війська. У 2020-му долучився до 25-ї окремої десантно-штурмової бригади, а після початку повномасштабного вторгнення брав участь в обороні рідного Харкова.

Про загибель героя стало відомо 19 березня 2026 року.

"Кара" і "Лайза"

Захисниці Кара і Лайза служили на Запорізькому напрямку, рятували поранених. 

Кара підписала перший контракт у 2018 році, коли їй було 19, але мусила списатися. У 2022 році пережила окупацію Херсонщини, російські фільтрації та знущання в Таганрозі, а після звільнення долучилася до війська знову.

Лайза однією з перших підписала контракт 18-24 та опанувала керування наземними роботизованими комплексами.

"Дві молоді дівчини. Непрості долі. Справжня робота. Запорізький напрямок. Вони рятували поранених, вчилися, тягнули на собі важкі функції, допомагали передньому краю не гірше за будь-кого", – написав про них командир роти наземних роботизованих комплексів 110-ї окремої механізованої бригади Сергій Волков.

Обидві посестри загинули на Запорізькому напрямку в лютому 2026-го внаслідок удару російського безпілотника. За день до цього загинув чоловік Лайзи, Олександр, пише hromadske.

Карі було 26 років, а Лайзі – всього 19.

Ярослав Іванов, "Варнак"

Музикант Ярослав Іванов долучився до війська у 19 років. Із 2022 року воював у складі 93-ї ОМБр "Холодний Яр", згодом служив у Десантно-штурмових військах, а з 2025 року – у роті РЕБ 3-го армійського корпусу.

Навіть на війні він писав книжки. Одну завершив і не видав, а також працював над наступною – протокіберпанком про Україну, яку не встиг завершити.

Ярослав загинув 31 травня під час виконання бойового завдання. Йому було 23 роки.

"Понад усе він любив Україну, його творчість та життєвий шлях були присвячені їй.

Розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі – життєве гасло, яким він плекав любов до Батьківщини та яке проніс через усе життя", – написала його наречена Катерина Пилипчук.

Антон Полюхович, "Умнік"

До служби Антон Полюхович був студентом, цікавився капеланством і волонтерив. Потім долучився до патронатної служби "Братства", а згодом став бійцем "Роти Ісуса Христа" християнського добровольчого батальйону "Братство" у складі ГУР.

"Хотілося бути вдячним Ісусу Христу за те, що він зробив, за той стан душі, який він в мене вселив. На основі цієї вдячності хотілося робити щось конкретне і бути чимось корисним.

Не можна описати відчуття, коли ти на своєму місці і є інструментом у Божій руці. Це щастя, радість, енергія", – розповідав Антон.

"Умнік" ходив у рейди на ворожу територію, а згодом став командиром. Якось він провів успішну ротацію групи углиб 8 км у зоні бою.

А під час диверсійного рейду на протилежний берег Каховського водосховища його група нейтралізувала вороже розвідувальне відділення та взяла в полон двох військових противника.

Антон був православним вірянином, фанатом української рок-музики та настільних ігор.

"Він не лишив по собі ворогів, і навіть навпаки – всі знали його добру вдачу і спокійний приємний характер", – згадували у "Братстві".

"Умніка" нагородили орденом "За мужність". У 25 років він віддав життя за Україну. 7 квітня 2026 року з захисником попрощалися в Києві.

Віталій Капранов

Віталій Капранов – барабанщик, беквокаліст і співзасновник київського панк-гурту "Квіткіс", який загинув у 28 років.

У перші дні повномасштабного вторгнення Капранов волонтерив у фонді "Солом'янські котики", допомагав зі зборами та виступав на подіях спільноти. Окрім "Квіткіс", він грав у інших гуртах, створював електронну музику, був діджеєм.

Навесні 2026 року музикант добровольцем пішов на фронт. Він захищав Україну на Донеччині у складі бригади "Любарт" 1-го корпусу Нацгвардії "Азов". Загинув у серпні 2026 року.

"Ми ніколи не зможемо сказати про нього у минулому часі. Але і не зможемо більше з ним пограти музику, познімати кліпи, відірватись на концертах, зустрітись випити й поговорити, – написали його друзі по гурту.

– Будь ласка, памʼятайте його. І любіть його. Він всіх вас любив".