Шукали жінок, які в потязі триматимуть дітей на руках. Як краматорський Будинок малюка вже вдруге тікав від війни
Влітку 2014 року в тимчасово окупованому Краматорську на Донеччині понад 50 дітей-сиріт стали заручниками російських терористів.
Щоб показати на ТБ правильну "картинку", росіяни намагалися вивезти маленьких українців в Ростовську область чи в окупований Крим та блокували евакуацію дітей в інші регіони України.
Тоді малечу вдалося передати до Харкова на кордоні областей.
Через понад сім років керівник закладу Анатолій Романов знов мав організовувати евакуацію. Але цього разу це відбулося в перші хвилини повномасштабної агресії. Зараз 75 дітей, серед яких 17 малюків з інвалідністю, у безпеці в Чернівецькій області.
 |
| Головлікар Анатолій Романов |
Терористи не випускали дітей. "Це ж українська територія. Ми з ними воюємо!"
Про досвід семирічної давнини ми з Анатолієм Романовим згадували десь за два тижні до початку нової хвилі агресії Росії.
Напруження щодо можливого повномасштабного вторгнення змушувало говорити не тільки про перевірку сховищ, а й цікавитися планами влади щодо можливої евакуації інтернатів та сиротинців.
Бо тоді, через повільну реакцію профільних міністерств з захоплених територій Донеччини та Луганщини, було складно вивозити дітей, за чиє життя відповідає держава.
У червні 2014 за подіями навколо Краматорського "Антошки" спостерігав ледь не увесь світ.
Опинившися в тимчасовій окупації, співробітники закладу намагалися, як могли, рятувати дітей: облаштували підвал, позаклеювали вікна, навіть на даху дитячого будинку, що знаходиться неподалік аеродрому, написали: "Діти!".
Але обстріли були настільки потужними, що вони зрозуміло: дітей, від кількох місяців до 4 років, треба вивозити. Не отримавши вчасних вказівок щодо алгоритму дій, директор закладу намагався за власною ініціативою домовитися з харківськими колегами, які були готові прийняти дітей.
Перемови велись й між обласними адміністраціями. Але наказ вийшов тільки 27 червня, хоча евакуація вперше була призначена на 13-те.
На жаль, операція була провалена: хтось за цей час сповістив окупантів про плани Романова. І ті сказали: готуй списки дітей та співробітників для вивезення в Росію. Про евакуацію до Харкова не йшлося: бойовик, що проводив перемовини, сказав, що не дозволить вивезти дітей до української території. Бо, мовляв, українці – вороги.
За ніч Романов разом з однодумцями обвішав весь будиночок простирадлами, на яких були гасла "Територія миру" та "Ми хочемо жити вдома!".
Колектив відмовився їхати до Росії, бойовики поставили навколо дитячого закладу озброєну охорону, а історія набула розголосу.
На різних рівнях намагалися розв’язати питання звільнення дітей та співпрацівників, які, фактично, стали заручниками, але нічого не виходило.
Російські ЗМІ, які спеціально приїхали знімати сюжет до Краматорська, змогли навіть переінакшити сенс гасла, з яким Будинок малюка намагався відстояти право дітей на Батьківщину.
"Ми хочемо жити вдома" – це, мовляв, вони до Росії просяться! А головлікаря Романова, який звертався до міжнародних організацій, називали переодягненим актором.
Згодом вдалося домовитися про перевезення дітей до кордону з Харківською областю, але умовою росіян була обов’язкова присутність відомої лікарки Єлизавета Глінки, яку там називали "доктор Ліза".
Ймовірно, спрацювали домовленості на вищих рівнях, бо місцеві ватажки бойовиків до останнього не погоджувалися на вивезення дітей. Але російському ТБ була потрібна картинка "порятунку дітей", щоб якось завершити цей спектакль з автоматниками поруч з немовлятами, який вже складно було видавати за благодійність та гуманітарну допомогу.
 |
| Маленький переселенець |
Спочатку хотіли відсидітися поблизу. Але російський літак кинув бомбу на Лавру
Вранці 24 лютого у Краматорську, як і в багатьох містах України, були чутні вибухи. Що це може означати для малечі з його закладу, Анатолій Романов знав дуже добре: дітки, більшість з яких мають особливості розвитку, дуже погано сприймають гучні звуки, їх важко швидко переносити в укриття, від зайвого стресу загострюються їхні патології.
І хоча напередодні вторгнення головний лікар не міг дати чіткої відповіді, бо не знав, який саме план евакуації його закладу існує, цього разу наказу чекати довго не довелося.
"Мені зранку подзвонило обласне керівництво та наказало підготувати дітей до евакуації. Спочатку напрямок руху був визначений виключно в бік західної частини країни. Але коли я зателефонував своїм колегам з Рівного та Львова, з’ясувалося, що вони можуть прийняти тільки по 20 малюків. А в нас на цей момент було 78 дітей. Не хотілося розділяти", – розповідає лікар.
Тому коли під’їхали автобуси, Романов запропонував поїхати у Святогірськ.
"Там наче тихо, сосновий ліс, жодних військових об’єктів, є прилаштовані для цього приміщення. І нам погодили евакуацію до "Смарагдового містечка", де ми отримали окреме приміщення, в якому зазвичай оздоровлювали дітей дошкільного віку", – розповів лікар.
Такому рішенню колектив зрадів: їхати далеко від дому не хотілося нікому. Вже за 50 хвилин лікарі, медсестри та санітарки тримали на руках малюків та в’їжджали до мальовничого туристичного містечка на Сіверському Донці. Розселили дітей, затвердили графік кількадобових чергувань, щоб співробітники могли їздити до Краматорська.
 |
| Сховище в Святогірську - хотіли рятуватися поближче до дому |
"Звісно, підготували сховище, завезли туди запас памперсів, води, різної гуманітарної допомоги. Звітувалися в області, надсилали фотографії, як ми облаштувалися.
Нам здавалося, що ми зробили все, щоб діти були в безпеці. Але це відчуття зникло 13 березня, коли обстріляли й Святогірськ. У небі знов гула російська авіація, снаряди падали за кілька кілометрів від нас. Зранку отримали наказ про термінову евакуацію далі. І знов почали екстрено збирати дітей", – згадує Анатолій Романов.
Їхали 36 годин. Складніше за все було годувати кашами, бо потяг постійно кидало з боку в бік
Працівники "Антошки", які швидко завантажували в автобуси дітей та потрібні речі, не знали не тільки куди, а й навіть з якого вокзалу вони їдуть.
Рішення про те, що на потяг їх посадять в Краматорську, прийшло вже у дорозі. Тоді ж їм пообіцяли, що на вокзалі зустрінуть волонтери, які поїдуть далі в евакуацію разом з дітками. Бо на 75 маленьких вихованців на момент евакуації було тільки 13 працівників закладу.
"Але за кілька хвилин до прибуття на вокзал нам сказали, що волонтерів не буде... Мене просто охопив жах: як ми зможемо у потязі довезти дітей, маючи на руках кожний по 5-6 немовлят? Тоді ми вирішили шукати добровольців просто на вокзалі.
Моя помічниця вибігла з автобуса й почала питати жінок, які теж збиралися на евакуаційний потяг – чи не хочуть вони поїхати разом з нами у вагоні до Чернівців? Ми можемо потім допомогти з житлом, а зараз нам потрібні їхні руки! Коли ми сідали в вагони, у нас було вже тридцять супроводжувачів...", – розповідає Анатолій Романов.
 |
| Діти в потязі |
Їхали у двох вагонах 36 годин. Романов каже: добре, що здогадалися всю гуманітарку взяти з собою, тож були й памперси, й каші.
У кожної жінки, яка зголосилася їхати з сиротами, одночасно було по три малюки, яких треба було перевдягати, бавити, годувати, давати ліки. Він зізнається, що складніше за все було годувати кашами одно-дворічок, бо потяг сильно хитало, а більшість помічників не мали досвіду турботи про дітей з інвалідністю.
 |
| Місцева мешканка допомагає годувати малюків |
Це ж діти! Як це може бути важко?
Утім, у Будинок дитини у Чернівцях, з яким раніше було домовлено про евакуацію "Антошки", вже завезли дітлахів з Ворзеля. Тож працівники майже до кінця поїздки не знали, куди їх везуть.
"О, зараз тиха година. Малюків вкладатимуть спати", – пошепки говорить Анатолій Романов, коли ми заходимо у чотириповерховий будинок на території монастиря в селі Молниця Чернівецького району. Саме тут прихистили дітей з Краматорська.
"Ніч, темно, бо світломаскування. До автобусів підбігають жінки, за кілька хвилин розносять дітей по кімнатах. Хтось питає, чи не можна одразу забрати дитину до дому!
Доводиться пояснювати, що, попри війну, все треба робити за певною процедурою закону. Хоча я, звісно, не відкидаю варіантів, що хтось схоче всиновити чи взяти під опіку дитину саме тут – раз вже доля нас занесла за стільки кілометрів від дому", – каже Анатолій Романов, показуючи документи: всіх евакуйованих дітей офіційно взяли на облік місцеві державні служби.
 |
| Візочки, які принесли місцеві мешканці, щоб гуляти з дітьми |
Зараз в "Антошці" все майже, як і раніше: доїхала частина співробітників, встановлені цілодобові лікарські та сестринські пости, діти проживають в групах за віком.
Через побоювання ускладнень в евакуацію не взяли тільки трьох найтяжчих вихованців: вони зараз перебувають у краматорській дитячій лікарні, де також чергують медики "Антошки".
За час війни до них доєднався й новий малюк: у Святогірськ під супроводом поліції їм привезли хлопчика з Курахового, якого теж було потрібно евакуювати, бо він опинився без опіки батьків.
Але тепер малюки просто купаються в увазі: на прохання монахинь до піклування про вихованців "Антошки" долучилися родини з сусідніх селищ.
 |
| Місцеві мешканці селищ Чернівецької області з дітьми |
Дітей бавлять, купають, годують, з ними гуляють не тільки жінки, а й цілі родини – дівчатка читають їм книжки, хлопчики носять на вулицю та допомагають вкладати спати. Це нагадує мурашник, у якому всі точно знають, що їм робити. На питання, чи не важко їм, волонтерки тільки усміхаються: це ж, кажуть, діти. Як це може бути важко!
"Звісно, зараз все пройшло зовсім по-іншому, ніж 7 років тому. Бо держава вже мала досвід. Особливо чітко зреагували у Донецькій та Луганській областях.
Але ми сподіваємося, що "Антошка" все одне залишиться краматорським. Хоч нас тут добре годують, надали всі умови, оточили турботою, ми мріємо повернутися в наше місто. Де буде мир", – зізнається Анатолій Романов.
Єлизавета Гончарова, спеціально для УП. Життя
Вас також може зацікавити:
Долати рак у воєнних умовах – майже вирок: історії евакуації онкохворих дітей з України
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.