"У тому пеклі не раз прощалась із життям". Історія жінки, що повернулася з російського полону

35-річна Ірина Стогній з дитинства мріяла бути військовою. В 2015 році жінка приєдналася до армії. Згодом підписала контракт із 56 бригадою. Пройшла навчання за стандартами НАТО і стала бойовим медиком роти.

"Я не могла уявити, що потраплю в самісіньке пекло, де доведеться зціпивши зуби терпіти і знущання, і біль, а потім я отримаю знову шанс на нове життя", – розповідає Ірина.

Ірина рятувала поранених в Маріуполі, разом з побратимами потрапила в полон. Розповідаємо її історію.

Кинули лицем до землі

На руках у Ірини Стогній вибиті патріотичні тату з тризубом червоною калиною та надписом: "Вбили. Вбивали. В полон мене брали. А я не скорилася. Українкою я народилася". Не стерти ні з шкіри, ні з пам’яті. Ті кілька місяців на все життя закарбувалися в пам'яті гіркотою та болем.

Тату на руці Ірини

Ірина Стогній одна із 108 жінок, яких 17 жовтня Україна повернула додому з російського полону. Молода жінка родом з села Крищинці Тульчинського району, на Вінниччині.

Вона з дитинства мріяла стати військовою. Саме тому підписала контракт зі Збройними Силами. Згодом пройшла навчання за стандартами НАТО і стала старшим бойовим медиком роти. На війні зустріла коханого чоловіка, з яким обвінчались просто на передовій у 2017 році. Під час повномасштабної війни Ірина рятувала поранених у Маріуполі.

"Я з початку була в Маріуполі. Коли мене взяли у полон – прощалася із життям, лежачи лицем в землю, під дулом автомата. Все життя перед очима пройшло. Мене повозили добряче, пів Росії об’їздила. Потім вночі нас відвезли в Оленівку, там годували більш-менш. Хлопців годували не так як нас. Раз в день, а нас тричі.

Не в’язниця, а пекло

"А через 4 дні мене відвезли в Таганрог, Ростовську область, в Сізо, – продовжує розповідь Ірина. – А там вже було просто пекло. Там були наші хлопці і дівчата. Можна сказати, що я ніби побувала у самого диявола в полоні. Мене допитували. Так як я старший парамедик, вони думали, що ми знущалися над їхніми полоненими.

Коли я була в Оленівці 4 дні, до мене приводили двох полонених поранених ДНРівців. Про мене сказали, ніби я цих ДНРівців поранених допитувала. От і почалося пекло. Нас навіть на вулицю не виводили. Їхні нас били".

35-річна Ірина Стогній з дитинства мріяла бути військовою

Під час перебування в полоні, згадує Ірина, зцілювала лише молитва. Медичної допомоги не було.

"Коли ми просили таблетку, нам приносили, але через годину приходили і починали бити ще більше, щоб не просили. Деяким пораненим в муках допомагали піти на той світ. Знущались. І дівчат… о Боже, важко сказати...

Годували жахливо. Чай – вода зафарбована, юшка якась. Ввечері було стабільно або котлета рибна або риба смажена, оце мабуть не давало померти з голоду. Засобів гігієни не видавали. Туалетний папір – маленький рулон на 4 людини. Прокладок теж не було, рвали одяг, що бачили", – говорить Ірина.

У Валуйках знімали пропагандистські ролики

"Мене привезли в Білгородську область у Валуйки. Ми там були 3,5 місяці. Там трішки краще ставлення було. Краще годували, але морально вбивали. Розповідали, що Україні ми не потрібні. Нам включали пропагандистські новини на 20 хвилин і показували, що Україна захоплена, що уже немає там тих і тих областей, що тут все їхнє.

На пів години виводили на вулицю. Нас почали приводити у порядок, і годувати краще. М'ясо було і котлети рибні і риба смажена. Медичну діагностику проводили – аналізи брали крові та сечі і флюорографію проходили", – переповідає Ірина.

Полонених постійно намагалися завербувати, змушували співати гімн країни окупанта, слухати нісенітниці про нацизм тощо.

"Нас заганяли в кімнату і змушували для своїх пропагандистських роликів сказати все, що вони там написали. Попереду стоять чотири люди з автоматами і напроти камера. Вони зрозуміли, коли дивишся в бік то видно, то видно, що ти читаєш, а тепер робили так ніби – це ти сама говориш. І перед зйомками вони проводили серйозну бесіду. Били так, щоб на відео не було видно побоїв…

Змушували нас співати це "гімно". Ми так називали гімн Росії. Голоси собі надірвали. Бо якщо ти тихо співаєш – били по нирках. Але віра в те, що ти повинна повернутися, давала сили не здаватися. Я постійно молилась і чекала, коли це все закінчиться", – мовить Ірина.

Змушували постійно співати їхні пісні

Ірина каже, за час перебування в полоні їх часто переміщали зі однієї в'язниці в іншу із зав’язаним очима.

"Далі повезли в Курську область в іншу колонію. Там уже дуже ситно годували – і супи наваристі, і м'ясо – свинина та яловичина. Місяць ми там пробули. Всіх полонених активно змушувати прийняти російське громадянство", – розповідає Ірина.

Жінка пригадує, що не зламатися в той важкий час було не просто, але вона не полишала віри в те, що зможе повернутися в рідну країну.

"В Курській колонії нас теж змушували постійно співати їхні пісні і вчити вірші. О 6 ранку ми прокидались під їхній гімн. Співали його бувало аж по 15 раз. Потім – зарядка, о 7-й – сніданок, а потім – перевірка. Далі вони читали лекції про нацизм. О 10 ранку знову зарядка – по 200 разів присідати 100 разів відтискатися. Потім обід, книги читали і переказували, що ми прочитали. О 22-й – "відбій". І так пролетів місяць.

Потім нас знову посадили в літак і повезли знову в Таганрог. Коли побачили ті камери, почали знову хреститися. Знову ті ж знущання. На щастя, ми там були недовго.

Бажання повернутися до рідних в Україну допомагало вижити. Кожен знав, що вдома діти, батьки та рідні, вони чекають. І ти заради них повинна все витерпіти і повернутися. Помирати на чужині не хотілося", – говорить Ірина, стримуючи сльози.

Полонені жінки повертаються додому

Коли побачили знайомі пейзажі – плакали

Жінка досі не може повірити, що вона вдома, в рідній Україні. Сміється і плаче, емоції хвилями, несуть то радість, то гіркоту. У перший же день звільнення вона написала рідним і друзям, що на волі, що нарешті повертається додому.

"Нам знову закрили очі, вуха і посадили в літак. Спершу повезли в Севастополь, потім з Севастополя їхали на Мелітополь, і у Василівці нас поміняли. Ми до останнього не вірили. Але коли побачили білий прапор, зрозуміли, що їдемо додому", – каже Ірина.

Зараз жінка прагне зайнятися своїм здоров'ям.

"Я мрію "відремонтуватися". Привести себе до ладу, підлікуватися і привести себе в Божий вигляд. Багато хто з нас потребує і психологічної підтримки. Ми пройшли медичний огляд. Були тиждень в столиці, нас поселили в готель. Потім реабілітація. Багатьом потрібна буде операція і медична допомога", – додає Ірина.

На запитання про плани на майбутнє бойова медикиня відповідає так:

"Я планую надалі повернусь додому. В моєї мами онкологія. Вона дуже хвилювалась весь цей час за мене. Підірвала здоров’я. Тепер я поїду її доглядати. Також самій потрібен певний час. Мій чоловік досі в полоні. Б’ю на сполох, щоб і його почали витягувати з того пекла. Роблю все можливе. Якщо буде потрібно, я завжди готова знову стати в стрій, і знову допомагати своїй країні".

Леся Родіна, спеціально для УП.Життя

Читайте також: Пташку з "Азовсталі" зацькували у соцмережах після вручення ордену за мужність