"Не думайте, що всі, хто залишилися на своїй землі – зрадники". Як це – жити в окупації?
В окупації залишаються від трьох з половиною до п’яти мільйонів громадян України. І далеко не всі з них перейшли на бік ворога. Багато хто чекає на повернення ЗСУ.
Центр прав людини ZMINA зібрав історії жінок, які жили або живуть і досі під окупацією. Далі – їхня пряма мова.
Пані Олена з Херсонщини
Перші дні вторгнення ми з чоловіком провели у підвалі. Росіяни наступали на Херсон, ми визирали час від часу і бачили на власні очі і ракети, і бомбування, і ті гелікоптери з червоними зірками. Вони спершу не заходили в наше село, бо були сильні бої за Херсон, за Антонівський міст. Ми тільки чули і бачили, як все летить. У наших головах не могло вкластися, як це сталося, що на нас напала Росія.
Я була волонтеркою ще з часів Майдану, і до мене звернувся медик з нашої лікарні. Там вже лежало багато поранених хлопців. Усі розуміли, що наші відходять. Тому лікар попросив розібрати поранених українських солдатів по домівках, переховувати, аби ті не потрапили в полон.
Щойно росіяни зайшли, почалися облави. Багато наших хлопців було в лісах, в очеретах, і ми збирали їм цивільний одяг, аби вони могли врятуватися. Тоді до мене привезли пораненого. Ось чому я не виїхала одразу. Моя донька у Києві, і я б могла поїхати до неї. І я хотіла. Але у мене опинився хлопчик, не можу вам назвати його імені. Він був поранений в обличчя і руку. Ми його переховували вісім місяців, було дуже страшно. Були постійні обшуки.
Я ще працювала служницею в церкві, ходила щодня до храму та бачила оці рожі ненависні, їхнє ставлення до нас. Ми з чоловіком дуже боялися, щоб російські солдати не зайшли до нашого дому. Але Бог милував. Бог є на світі, бо до нас і у хвіртку стукали, а ми не виходили і вони проходили повз. Росіяни знали, що місцеві переховують українських солдатів. І тоді дуже багатьох знайшли і забрали.
У цього солдата був зв’язок з командиром, але вивезти його не могли, бо через поранення в лице і руку було б неможливо пройти перевірку, яку влаштовували росіяни на блокпостах – вони роздягали чоловіків і шукали сліди від поранень і татуювання.
Разів три йому телефонувало командування і обіцяло, що спробують вивезти човном. Кожного разу зривалося. Одного разу він сам відмовився, сказав, що боїться їхати. Щось відчував. Я йому запропонувала лишитися у нас і не поспішати. Ми його тоді не відправили, і той човен, на якому він мав рятуватися, розбомбили.
Перед тим, як наші звільнили Херсон, у сусіднє село завезли автобуси з Криму і Краснодарського краю, зробили оголошення про евакуацію і вивозили багато людей з наших сіл. Спершу їх переправляли в Херсон, а вже звідти в Крим.
Людей було багато, які хотіли виїхати, і в цьому натовпі можна було вивезти нашого солдата. Прийшли ми разом з ним до порту і чекали на катер. І уявіть, стоїмо і помічаємо – йде делегація велика у наш бік. А там з Криму Аксьонов та інші і вони підходять до нас, аби поговорити з людьми. Ми з сусідкою спинами закрили нашого хлопчика, і Бог милував. Там люди в натовпі давали інтерв’ю, як раді бути з Росією.
Ми стояли тихо. І щойно підійшов катер, посадили нашого воїна на нього. Знайомі зустріли його в Херсоні і він там у них перебував тиждень. Вже тоді наші зайшли в місто. Так хлопчик врятувався.
Коли вже відправили його, то можна було б і їхати до доньки. Але священник, де я в церкві працювала, каже мені: "Пані Олено, куди ж ви поїдете? Людей залишите?". А людей справді йшло до церкви багато. Це була їхня остання надія – на Бога.
Здебільшого парафіяни — це літні люди, які не могли виїхати. Треба мати великі гроші, аби вирушити з окупації.
Потім ми пережили потоп. У мене почались проблеми зі здоров’ям – ноги стали боліти. У цей час, після потопу, росіяни ввели рублі, стали змушувати нас брати російські паспорти. Ми цього не робили. Поки ми мали заощадження, то виживали.
До нашого священника стали приходити росіяни. Церква у нас Українського патріархату. Стали вимагати від панотця документи на землю. Прийшли ФСБшники один раз, потім другий, потім поліція, стали нас залякувати, потім забрали священника на підвал.
Коли він повернувся, то сказав мені: "Пані Олено, ви хворі. Треба закривати церкву і виїжджати". Хоча, ви знаєте, до нас в церкву і ті росіяни, військові заходили. І ми говорили з ними. Але вони такі пропутінські, так вірять у свого ідола, що переконати їх у тому, що вони агресори, неможливо. Але до Бога ідуть, бо ж жити хочеться.
Після того, як наш батюшка вирішив закрити церкву, я виїхала разом з ним. У селі лишився мій чоловік дивитися за будинком. Ми з панотцем їхали через Росію, Естонію, Литву, Польщу і потім лише дістались України. Через пів року цим маршрутом поїхав мій чоловік.
Чим завершилось для нас життя в окупації – моєю онкологією, чоловікові поставили клапан на серці. Живемо зараз у доньки. А так я навіть не уявляю, як би ми жили, якби дітей в Києві не було.
Кому ми потрібні? Ми навіть зняти квартиру не змогли б. Тому люди і не виїжджають. Це пенсіонери, які не можуть, у них коштів немає. Живуть вони в страшних умовах. У багатьох будинків вже нема – розбомблені, затоплені, але людям нема куди дітися і немає за що виїхати. А дорога яка тяжка! Я телефоную час від часу подрузі, яка там лишилась. Вона хвора, там немає ліків, нема лікування, і їй нема за що виїхати.
Пані Євдокія з Херсонщини
Мене звати Євдокія. Мені 62 роки. Я живу в одному з населених пунктів окупованого лівобережжя Херсонщини. Наше село росіяни окупували в перший день повномасштабного вторгнення. Довжелезними колонами пройшли через нього на схід, і ніби все стихло.
Ми лише в новинах чули-бачили, що в Україні точиться жорстока війна. Тому спочатку люди не поспішали виїжджати. Тим паче, що дехто з політиків запевняв: війна ненадовго.
Та окупанти повернулися до нас уже на початку квітня і почали встановлювати свою владу, прапори, порядки. Шукали незгодних з режимом, учасників АТО, патріотів. Отоді чимало моїх односельців виїхали: хтось власною автівкою, хтось із перевізниками – з однією валізкою, в надії невдовзі повернутися. Незабаром їхні будинки та квартири зайняли "асвабадітєлі": військові, фахівці, яких відрядили на Херсонщину з Росії…
За кордон виїхала моя донька з двома дітьми, на підконтрольну територію – сестра з сім’єю. А ми з чоловіком та молодшим сином залишилися. З нами жив мій 90-річний батько, який заявив, що нікуди з рідної домівки не поїде: тут народився, тут і помре. Він підлітком пережив Другу світову, усе життя працював тяжко, щоб сім’ю забезпечити. Я не могла його залишити, адже в такому віці він сам собі ради вже не дав би.
Син одружився напередодні вторгнення, та вже перед лютим 2022 року в його тестя виявили рак, молода дружина також заявила, що не полишить свого батька. А коли його за пів року не стало, сама захворіла від нервового виснаження, довго лікувалася, була такою слабкою, що ледь подвір’ям могла пройтися. Вона б не витримала далекої дороги.
Врешті з’ясувалося, що невістка вагітна. Вагітність перенесла важко. Медики радили їй якнайбільше лежати. Два останні місяці вона провела в лікарні. А шлях на волю з російської окупації пролягає від нас через Крим, Росію, Білорусь і Польщу. Або через Крим, Росію, Грузію.
У будь-якому разі, це майже тиждень виснажливої дороги, допити й обшуки на російських блокпостах… Знаю випадки, коли люди, котрі намагалися виїхати, просто зникали.
Нас усіх дуже надихнуло звільнення Херсона. Ми вірили, що скоро й наші території відвоюють. Але цього не сталося.
Мій тато помер сім місяців тому. Але тепер я потрібна своєму сину та його сім’ї. Моєму онуку п’ять місяців. Він на штучному вигодовуванні. Дитина надто мала, щоб їхати з нею в далеку та небезпечну дорогу.
Син був учителем та керівником гуртка, вчив дітей любити Україну, цінувати її історію, бути гідними нащадками козаків. Зараз він ніде не працює, бо працювати на росіян психологічно не може! Практично переховується.
Я чекаю, доки онук трохи підросте, може, хоч його сім’ї вдасться виїхати з окупації? Утім, є небезпека, що сина завернуть або силоміць заберуть до ворожого війська (такі випадки теж відомі). Цього боїмося найбільше. Він сказав, що в такому разі накладе на себе руки.
В інші часи я б сумувала за молодими роками, а зараз радію, що ми з чоловіком пенсіонери. Все життя пропрацювала у школі. Не можу зрозуміти, як деякі вчителі пішли на співпрацю із загарбниками, калічать мізки дітей, розповідаючи їм брехливу російську історію?
У мене вдома гарна бібліотека, практично вся – українських авторів. Я не можу її заховати (немає куди!), а знищити рука не підніметься. Тому здригаюся від кожного стукоту у двері, думаю, що прийшли з обшуком. Адже українські книжки (особливо патріотичні) в домі можуть бути приводом для переслідувань та навіть реального тюремного строку…
З дому ми майже не виходимо, лише раз чи два на тиждень за продуктами до найближчого магазину. Тож ніби ув’язнені у власному будинку. По-перше, не хочеться бачити, як наше квітуче українське село перетворилося на російський анклав, по-друге, окупанти можуть зупинити й обшукати будь-кого, перевірити телефони.
Є в селі й ті, кому однаково, яка влада, аби не стріляли та було що їсти. Є ті, хто відкрито підтримує окупаційну владу. Але чимало людей мріють про повернення нашої території в Україну. У багатьох були причини не виїхати: старі батьки, хворі родичі чи слабке власне здоров’я, відсутність грошей (перевізники беруть солідні суми) та навіть важкий психологічний стан, бо серцем прикипіли до рідної землі, їхати в невідомість – ще один важкий стрес.
Далеко не всі, особливо солідного віку, мають змогу фізично працювати, щоб винаймати житло в іншому місті чи країні. Тому є випадки, коли люди виїжджали, а потім поверталися в окупацію – без копійки за душею. І це було питання виживання.
Хочу, щоб усі знали: життя в окупації – це життя у пеклі, без майбутнього. Ми, котрі тут народилися і чиї предки тут жили з діда-прадіда, тепер безправні, наче чужі на власній землі. Інколи просто не хочеться прокидатися і повертатися в дійсність, бо вона страшна. Усе, що я зі своїми учнями вивчали на уроках літератури про російську неволю, насилля, про національну боротьбу, що триває віками, повернулося. Хоча, здавалося, такого вже не могло статися. Двадцять перше століття! Центр Європи!..
І все ж ми живемо надією. Як сказав один мій земляк: "Усі патріоти не можуть виїхати, має ж хтось зустрічати ЗСУ, коли нас звільнятимуть!" Тому не думайте, що всі, хто залишилися на своїй землі (хоч і окупованій) – зрадники. Це далеко не так. Є непереборні обставини, які тримають нас тут. І ще враховуйте такий факт: на місце українців, котрі виїхали, завозять росіян. А вони охоче їдуть на Південь України, особливо з північних регіонів Росії, і пускають тут своє жахливе коріння.
Не знаю, що буде з нами далі. Не знаю, скільки сил ще стане терпіти окупаційну наругу. Але маємо триматися заради дітей та онуків, зберегти для них Україну.
Пані Людмила із Запорізької області
Мене звати Людмила, мені 50 років. Вже десять років я удова. Так вийшло, що в мене не лишилось подруг – або померли, або виїхали. Зараз я живу зі своєю матір’ю. Вона старенька і немічна. Каже, що не полишить наш дім. Та й я не готова його лишати. Нашу оселю зводив ще мій дід, потім мій батько, і тепер я її маю зберегти. Кожен камінчик цього дому я знаю навпомацки, кожну грядку на городі я висапала, кожне дерево знає мої руки. Як я можу залишити мій дім? Це єдине, що в мене є.
Ненавиджу тих, хто загарбав мою землю і перетворив нас на в’язнів у власних будинках. Я весь час очікую на звільнення. Коли почався наступ на Херсон, казали, що українська армія прорветься і сюди. Хтось дав клич в соцмережах, і люди вийшли на вулиці з українськими прапорами. На жаль, звільнення не сталось. Ми знову по інший бік волі.
Щодня я підгодовую собак і котиків з сусідніх подвір’їв. Люди виїжджають і залишають тварин. Я про них дбаю. Хтось же мусить про них дбати. Їх багато, вони голодні вештаються вулицями, виють вночі. Моє серце не камінь. Вони стали мені друзями, ці котики і песики.
Я не вийшла на роботу, просто не можу, мені гидко працювати на росіян і бачити щодня обличчя окупантів. Я не взяла паспорт і не отримую жодних виплат.
Усі ці роки в прямому сенсі їм землю. Перед початком вторгнення продала земельну ділянку і тепер потроху проїдаю той капітал. Міняємо долари, на це з мамою і живемо.
Я дуже хочу зустріти наших. Я чекаю не звільнення. Дуже чекаю.
І все ж розумію, ще рік – і я поїду звідси. Бо нам не зостанеться з чого жити, і тоді ми змушені будемо залишити наш дім. І все ж я сподіваюсь, без надії, але сподіваюсь.
Пані Олександра з Сімферополя
Я народилась і прожила усе життя у Криму. Мені 48 років. У мене є чоловік, у нас четверо дітей. Жили ми в Сімферополі. У нас була крамниця на ринку, чоловік до окупації працював менеджером в будівельній корпорації.
У 2014 році у Криму все тихо було. Всі знали, що щось відбувається у Києві – але за новинами ніхто не стежив. Всі просто спали. У день "анексії" не було ніякої стрілянини чи вибухів. Ми просто встали, і я повела дітей до школи. Вона була близенько від нас. Заходимо до школи, спускається вчителька перелякана і питає мене, чого ми прийшли. Я ж їй і кажу – "Як чого? До школи".
Вчителька попросила мене розвести по домах дітей, які були в класі. Їх було троє. І наполегливо рекомендувала не виходити з хати. Я відвела дітей і подумала, що треба на ринок піти – картоплі купити. Приходжу туди, а там нікого нема.
До мене знайома підходить і питає – "Ти що нічого не знаєш? Прапор на "Совміні" зняли". Я тоді ще спитала її – "Хто? Бандерівці?". А вона заперечила – "Русскіє". Тоді вже після обіду не стало телебачення, потім зник зв’язок. Я встигла зателефонувати друзям до Києва, аби розпитати, що відбувається. А вони кажуть – "Вас захопили".
У нас будинок був приватний, ми відкриваємо хвіртку – а там автоматчик стоїть, бурят. Спершу ми були в паніці, всі люди сиділи по хатах. А потім, за кілька днів, місцеві як показилися. Стали до тих військових бігати – каву носити. Я питаю чоловіка "Льош, вони що дурні?". Ми сподівались тоді, що якось усе вирішиться. Що з Києва хтось приїде, захищати нас. А нікого не було… Київ мовчав, на жаль…
У нас був невеликий бізнес – крамниця на ринку, приміщення ми орендували. Працював магазин неофіційно. Всі рахунки у нас були заблоковані, а готівки в мене не було. Чоловік вмить став безробітним. У кого була готівка, той був "молодець". А в кого не було, то що робити?
Росіяни швидко зорієнтувались – стали звинувачувати Україну, що вона заблокувала рахунки, і пообіцяли натомість виплатити людям гроші. Кілька місяців люди отримували гарні виплати. І, звісно, стали на бік росіян, бо пропаганда і гроші роблять свою справу. Великі міста росіяни купують, це правда. Бо так їх легше контролювати. А маленькі міста і селища вони стирають. Тож Сімферополь вони купували.
Мій чоловік спершу розгубився, каже – "Що робити будемо?". А я йому кажу – "Поки сидимо, бо може наші прийдуть, щось вирішиться". Так ми і лишилися. Але серед мого оточення "за" Україну більше людей не було, і ми були цим шоковані.
Коли ми зрозуміли, що "все, приїхали", то довелось вирішувати, що робити далі. У нас не було родичів на іншій території України, нам не було, куди їхати. Тому ми тоді вирішили залишитись. Я почала вивчати усю російську законодавчу базу – від податкового до кримінального кодексів, і я зрозуміла, що ми серйозно встрягли.
Спершу я намагалась щось довести знайомим, переповідала закони – вони мені не вірили. Всі сподівались на великі гроші. А коли ж люди отримали паспорти – то усі стали отримувати виплати як громадяни Росії. Якщо ви вважаєте, що в Україні зарплатня вчителя маленька, то ви просто не знаєте, скільки вони отримують в Росії – копійки.
Люди в Криму за кілька місяців російської влади почали скаржитись. Тоді росіяни стали віджимати бізнес. На ринок, де був наш магазин, прийшов хлопчина у чорній сорочці з папочкою і сказав, що тепер "Дєвочкі, треба всі магазини на ринку переписати на якесь ООО "Рога і копита". Ми жінки, власниці, почали сперечатись – ну, хто свій бізнес віддасть просто так? Тоді вони пригнали бульдозер і зрівняли ринок із землею. Ми встигли тільки холодильники врятувати. Інші власниці, у яких були шуби, дублянки – кричали, сперечалися. Їхні магазини пограбували, просто все винесли звідти. Потім приїхали з ФСБ, позаламували руки тим жінкам і сказали – "це вам не Україна, зараз як сєпаратистки в Сибір поїдете. Закрили рти і геть звідси!".
Але ж решта людей задоволені, бо паспорти отримали. Але потому представники влади стали їм розповідати – "А тепер вам дорога в Україну закрита, бо як туди сунетеся, – будете засуджені за колабораціонізм". І люди злякалися. Лише тоді зрозуміли, куди саме вони потрапили.
Ми не хотіли брати паспорти. Але на нас почали тиснути. Спершу нам у школі сказали, що діти не зможуть відвідувати уроки, лікуватись у поліклініці, якщо вони не є громадянами РФ. Нам розповідали, якщо ми відмовлятимемося від паспортів, у такому разі у нас 24 години на виїзд.
Мене тоді ж викликали на вулицю Франка – там раніше СБУ розташовувалася. Я туди пішла. А там влаштували комісію. За довгим столом попід стіною сиділи сім тьоток з високими начосами на голові, я такі раніше тільки в кіно бачила. Кажуть мені – "Сідайте". Я сідаю і бачу в однієї з них з висвітленим волоссям з високою "бабеттою" – моя особиста справа, папка з тризубом. І почали ставити питання мені ці комісарки – де я працюю, де чоловік працює? Я відповіла, що перебуваю у декретній відпустці, вже два роки, у мене ще рік є. А та, головна, мені каже – "Це у вас три роки декретної відпустки, а за нашим законодавством – півтора. Ви мусите працювати".
У мене чоловік офіційно був на той момент безробітним. І вони вчепились у це. Потім стали питати, де ми мешкаємо. Ми в цей момент будували оселю і тимчасово винаймали житло. Там офіційно було лише 32 метри приватного будинку – але ж ви розумієте, це офіційно, а насправді площа була більша. І тут почалось, вони мені сказали, що "згідно із законодавчою базою РФ, ми не можемо бути з дітьми, бо обидва офіційно не працюємо". Виявляється, у них є стаття за "тунеядство". А ще сказали, що у нас житло згідно з офіційними документами не відповідає нормам, а тому у нас забирають дітей терміном на пів року, поки ми не покращимо наші житлові умови і не працевлаштуємось.
І тут, звісно, я підводжуся, дістаю свій український паспорт і кажу їм "Я є громадянка України, мої діти є громадянами України і тільки суд України має право позбавити мене батьківських обов’язків. Якщо хоч одна з вас підійде до моїх дітей, я перегризу вам горло!". І ось ця, головна, з "бабеттою" почала стукати олівцем по столу, – "То ти громадянка України? Ну-ну… Пішла геть звідси!".
Я виходжу, мене трусить і помічаю секретарку, та сидить в шоці і каже – "Ти хоч розумієш, що ти кому кажеш?". Я тоді так обурилась, вийшла і з грюкотом зачинила двері.
Минув рік, і нас не чіпали. Діти ходили в школу, як і раніше. За цей час ми витратили усі кошти, які у нас були. Замислилися, що треба виїжджати з Криму. Але ордер на житло в нас був українським, і ми вирішили взяти ті російські паспорти, аби продати помешкання.
Аби заробити якісь кошти, поки вирішуються справи з документами, відкрили невелику крамничку. Але усе, що відбувалось довкола, мене почало дратувати. З кожної праски лунало, як погано в Україні. Це взагалі була головна тема обговорень. І на знак протесту я стала розмовляти українською, не дуже добре виходило, але я вперто говорила українською. Уявіть, стою за прилавком, повішу за собою дві ганчірочки, щоб витирати стіл – одну жовту, іншу блакитну і з усіма, хто заходить, вітаюсь українською.
Знаєте, я так тих росіян ненавиділа, що інакше просто не могла. Мене врешті викликали до ФСБ. Але мене там не били, просто вирішили поговорити. Один з тих офіцерів сказав мені – "Ви ж розумієте, що вам доведеться поїхати?", а я йому відповідаю "Аби такі, як ви приїхали? А потім провели ще один референдум?". Він схвально кивнув. Так і є, там зараз багато росіян, а кримчан на їхньому тлі зовсім мало.
Мій чоловік пішов працювати простим будівельником. І виявилось, – якщо кримська реєстрація у робітника, то отримує він 20 тисяч рублів, а якщо реєстрація дагестанська, осетинська чи з будь-якого іншого регіону, то зарплата буде 120 тисяч. І це все створено, аби люди з інших регіонів їхали до Криму.
І ось наближався вже вересень 2016 року, і мої знайомі, кримці, з якими я товаришувала з дитинства, повідомили мені, що на нашу родину прийшло "замовлення". Нашими дітьми зацікавились органи опіки. За їхніми уявленнями, багатодітні родини в Росії – це маргінальні родини. Вилучення дітей в Росії – це цілий бізнес. За кожну дитину, яку беруть під опіку, опікуни з бюджету отримують від держави 30-40 тисяч рублів, плюс пільги. Це великі гроші для регіонів. Але є проблема, народжують в Росії мало, а для цього бізнесу потрібні діти. Тож є ціла система, яка вилучає дітей з окупованих українських територій і передає їх опікунам в інші російські регіони.
У школи зазвичай приходять "замовлення" на здорових дітей, яких треба знайти, аби вилучити у батьків. У цю систему залучені вчителі і медики. Щомісяця вони подають звітність по дітях, яких можна вилучити. Я знаю напевне, що в 2015 році роки з Сімферополя вилучили до півтори тисячі дітей в живих батьків – це були нормальні сім’ї, не алкоголіки.
Я знаю історію, як 15 річну дівчинку шкільний психолог розпитувала про ставлення матері до неї. Але ж всі розуміють, це підліток, звісно, вона поскаржилась. І після того якось мати з тією дівчиною вдома посперечалися, бо мала не хотіла робити уроки. І тут відразу дзвінок в двері – а там вже органи опіки і дитину потягли до авто. Мати кричала, – "Не забирайте дитину". Мала присягалась, що матір її не б’є, але вже через дві години дівчина була по дорозі до опікунів у Тюмені. Мати її ще понад рік оббивала пороги, аби дитину повернули. Але, якщо їх забирають, то вже не повертають.
Усі це знали. Коли мені повідомили, що ми "на олівці", наших дітей почали опитувати психолог, соціальні працівники, один раз причепились навіть до неохайного зовнішнього вигляду одного з моїх синів. На нас почали тиснути з усіх боків. Закрили наш магазин. Це було дуже швидко.
Директорка нашої школи, яку я знала багато років, попросила мене прийти. Ми зустрілись в кав’ярні, аби не в школі, і вона повідомила мені, що процес вже почався. Через своїх знайомих я довідалась, хто нас "замовив". Це була та жінка з комісії з "бабеттою" з 2014 року, вона вже на той момент отримала високу посаду.
Я пішла до неї, я чесно зізнаюся, впала на коліна і сказала їй – "В мене немає вже грошей, немає нічого. Все, що є – діти. Не забирайте в мене дітей". А вона лише сміялась з того, казала: "Я твою бандерівську душонку витреплю. Віддасиш дітей".
Це був фільм жахів в реальному житті. У нас було дві доби. Ми позбирали речі, заборонили дітям виходити з клуні. Бо органи опіки стояли вже під воротами, лікарка повідомила їм, що діти хворі, і таким чином ми трохи відтягли час. Я лише встигла підмовити працівниць реєстратури в поліклініці, ми зробили ксерокопії їхніх карточок і замінили їх на реальні. Нам лікарка городами виносила ті дитячі карточки. Це було дуже страшно. Чоловік зробив собі документи про відрядження – бо нас без причини б ніхто не випустив на підконтрольну Україні територію.
Ми знайшли перевізників, домовилися і городами втекли до автобуса. А потім був ще переїзд лінії розмежування. Чоловік зі старшим сином пройшли, а мене ще з трьома дітьми не випускали. Ви не уявляєте, що я пережила. Я роздряпала шкіру на нозі молодшій дитині, аби переконати їх, що вона хвора. Я так боялась, що вони проб’ють по якійсь базі інформацію про дітей. Але, слава Богу, нас випустили.
Ідемо по тому коридору, довкола все заміновано, а попереду майорить український прапор. Я його побачила, впала на коліна і стала плакати. Все життя пам’ятатиму ту мить. Сльози лилися без упину. До мене наблизився український військовий, такий худенький, невеликого зросту і каже – "Не плач, ти вже вдома".
Ми опинились в Херсоні, почали життя з нуля. Але 2022 року знову потрапили в окупацію. Тоді я вже була розумніша – на вулицю виходила лише я, діти і чоловік були увесь час вдома. Ми дуже боялися. Для нас це була друга окупація. Однак, мушу сказати, те, що було в Криму у 2014 році, лише квіточки у порівнянні з тим, що було в Херсоні в 2022 році. І ми не могли виїхати з Херсона, бо у нас була кримська реєстрація, жоден перевізник навіть за великі гроші нас не хотів брати. Але ми дочекались звільнення Херсона. Це було справжнє звільнення від усіх пережитих нами жахіть.
Експертка Центру прав людини ZMINA Альона Луньова переконана, що українцями важливо розуміти, що відбувається з людьми, які залишилися в окупації.
За її словами, у 2021 році ZMINA разом з іншими організаціями підготували серію анімованих роликів "Всі, хто хтотіли, поїхали?". Вони мали розвіяти міф, що вибір лишитися в окупації є свідченням підтримки росії чи політики Путіна.
"Ми знову бачимо нерозуміння причин, чому громадяни України залишаються в окупації. Причин багато, і більшість з них зовсім не пов’язані із підтримкою країни-агресорки. Це питання догляду за близькими, питання неможливості евакуації домогосподарств, відсутність грошей, страх перед проходженням "фільтрації" та перевірки зв’язків (рідні жителів окупованих територіях можуть служити в ЗСУ, працювати в державних органах тощо).
Нам важливо з розумінням ставитися до рішення співгромадян залишатися на своїй землі. Звичайно, ті, хто свідомо співпрацює з окупантом, отримав паспорт з метою просування по кар’єрних сходах чи пропаганди РФ в окупації, – це зовсім інша історія, але таких людей точно меншість в окупації. На щастя, українці це розуміють", – каже Альона Луньова, адвокаційна менеджерка Центру прав людини.
Так, 76,6% українців вважають жителів окупованих територій жертвами обставин та заручниками окупантів. Це стосується як територій окупованих після 24 лютого 2022 року, так і Криму та частини Донецької та Луганської областей, які перебувають в окупації з 2014 року.
