"Ідеальний момент може ніколи не настати": як українки наважуються народжувати дітей під час війни
Чоловік Катерини отримав на складне поранення фронті, коли вона була на третьому місяці вагітності. Соломія майже не бачила коханого, коли була при надії, а коли народила – ще тиждень чекала на чоловіка через тяганину з документами. Тривожні думки стали частиною життя Тетяни, та попри все вона хоче ростити свою дитину саме в Україні. А Марина під час повномасштабної стала матір’ю третьої дитини.
Ці жінки – одні з тих, які наважилися народжувати й виховувати дитину у війну. Та їх стає усе менше.
У 2023 році в Україні з’явилося на світ на третину менше дітей, ніж до повномасштабного вторгнення – 187 тисяч проти 273,7.
Протягом першого півріччя 2024-го народилося 87,6 тисячі малюків. Це на 9% менше, ніж за аналогічний період 2023 року.
Останні дані зі звітів Центрального розвідувального управління США теж необнадійливі: Україна стала світовою антилідеркою за рівнем народжуваності та смертності.
"УП. Життя" зібрала історії та переживання чотирьох українських жінок, які вирішили привести на світ дитину.
"Ми довго відкладали. Буквально відкладали нове життя на потім"
2024 рік приніс багато змін у життя подружжя Катерини та Олега Олив. Він – військовий, Герой України, що у перший день нового року отримав важке поранення. Вона – репетиторка з української мови, яка у липні народила очікувану обома доньку.
Катерина та Олег познайомилися у студентські роки. Їхні стосунки починалися на відстані – чоловік був курсантом Військової академії в Одесі, а жінка навчалася у Львові. Через півтора року вони побралися, однак з дітьми не поспішати.
"Дитина для нас – це дуже вагомий крок. Ми завжди думали, що треба почекати: пожити для себе, сформувати певну базу, підготуватися.
Ми довго відкладали – буквально відкладали нове життя на потім. І в один момент вирішили, що вже час. Ми розуміли, що зможемо впоратися з усім, що б нас не очікувало", – розповідає Катерина.
"Відправною точкою" стало присвоєння Олегу звання Героя України, яке сталося на його 25-річчя. Тоді подружжя усвідомило, що готове до дитини.
"На початку повномасштабної війни, коли я ще не розуміла, що буде з чоловіком, я дуже шкодувала, що у нас немає спільних дітей. Немає людини, яка б нагадувана мені про Олега, була на нього схожою.
Я розуміла, що це добре, що дитина не переживає тривоги, обстріли, не хвилюється за батька. Однак на рівні емоцій був великий жаль, що у нашої історії немає продовження", – згадує Катерина.
Подружжя дуже переймалося, що дитина ростиме без батька. Адже відпустка раз на пів року – це ніщо для немовляти, яке змінюється з неймовірною швидкістю.
У листопаді 2023 року пара дізналася про очікувану вагітність.
"Я дуже хвилювалася, що чоловік не зможе приділяти свій час дитині, що в них не буде емоційного зв’язку. Що не буде між ними такої близькості, яка повинна бути у батька і з дитиною", – говорить Катерина.
Тоді жінка ще не знала, що майже всю вагітність, народження дитини та її перші місяці життя Олег проведе не на фронті, а поруч із нею – як вона і мріяла. Але Катерина навіть не думала, що за яких обставин це станеться.
1 січня через вибух гранати Олег отримав серйозне поранення обличчя. У нього була зламана верхня щелепа, травми носа й голови. Лікарям довелося відкривати череп, щоб видалити новоутворену гематому у мозку. Олег втратив частину лобної кістки та око.
На момент поранення у чоловіка була сильна кровотеча із сонної артерії. Життя Олега врятувала оперативність – його дуже швидко привезли до лікарні Слов'янська. А також вправність нейрохірурга.
"Я була в емоційно нестабільному стані, в Олега був надзвичайно складний період.
Але ми вже згодом думали, що, навіть добре, що це сталося саме під час вагітності. Тому що після цієї травми я навіть не знаю, коли б ми наважилися народити дитину", – ділиться Катерина.
Пара разом пройшла крізь місяці лікування й реабілітації. Олег мав намір повернутися на службу, однак на заваді став висновок ВЛК про його непридатність.
У липні Катерина народила доньку, яку назвали Яринкою. Зараз родина проживає на Львівщині.
"Львів так само періодично потрапляє під обстріли. Ти не знаєш, куди завтра прилетить ракета.
Чи це добре, чи погано – але ми адаптувалися до того життя під час війни. Звикли до ризику.
Я заспокоюю себе думкою, що це не зона нашого впливу. Те, що я дійсно можу, то це забезпечити дитині відносну безпеку – щонайменше заховатися під час тривоги. Тому я стараюся брати на себе відповідальність в тих сферах, в яких я можу щось змінити. В інших можу тільки сподіватися, що все буде добре", – каже Катерина.
Коли Яринка з’явилася на світ, жінка стала гостріше реагувати на повітряні тривоги. Спеціального укриття у них поруч немає – лише аматорський підвал або "дві стіни".
"Раніше я була сама й могла не ховатися, мені було не дуже страшно. Бо я розуміла, що чоловік щодня переживає кільканадцять обстрілів з усіх можливих видів озброєння, а я – на заході країни.
Зараз кожну тривогу я хвилююся про безпеку дитини. Особливо страшно, коли прилітає у будинки. Завжди сподіваєшся, що ППО все зіб’є і ніхто не постраждає", – каже Катерина.
Однак тривожні думки все ж виникали у жінки під час вагітності й періодично продовжують з’являтися зараз.
"Тривожність супроводжує мене всю війну. Загалом я старалася справлятися з нею сама – читала велику кількість літератури з порадами, як побороти тривожність.
Але я також ходила на терапію. Психологиня мені допомагала навчитися жити й розбиратися з тривожними думками. Адже повністю уникнути їх неможливо", – зазначає Катерина.
Вона додає, що ідеальний момент для народження дитини, на який чекають так багато пар, може ніколи не настати. Тому якщо є бажання та сили, то немає сенсу відкладати цю подію.
"Усі незручності, всі важкі ситуації можна пережити. Особливо якщо є підтримка з боку чоловіка – навіть коли він далеко. Психологічна підтримка є дуже важливою", – підсумовує Катерина.
"Якби не народжувалися діти, ми б зараз просто вимирали"
Юрій Радько почав задумуватися про дитину ще у зовсім юному віці – із 17 років. У 23 його дружина Соломія здійснила його мрію.
Вони познайомилися, коли Юрій служив за контрактом у ЗСУ. Це сталося завдяки його побратиму, який подобався Соломії, та їхні погляди на життя не збігалися. Тоді хлопець вирішив познайомити дівчину з Юрієм.
За місяць до початку повномасштабного вторгнення у хлопця закінчився контракт, тому пара почала облаштовувати своє сумісне цивільне життя. Однак Юрій повернувся до війська у перші дні, а Соломія залишилася у Львові.
"Був кінець травня. Дзвонить до мене Юра і каже: "Мене на добу відпустять у Дніпро, зможеш приїхати?" Я приїхала, і ми простотам побралися", – згадує Соломія.
До теми дітей пара завжди підходила дуже відповідально. У 2022 році, після одруження, вони вирішили – час настав.
"Чоловік завжди марив дітьми, особливо донечкою. Він навіть спеціально навчився на мені плести їй косички.
Я знала, що я його кохаю, він мене кохає. То чому б і ні? Тим більше невідомо, що буде завтра, чи він взагалі мені зателефонує.
Раніше я думала, що діти тільки після закінчення війни, але насправді життя продовжується. Якби не народжувалися діти, ми б зараз просто вимирали", – каже Соломія.
Коли Юрій приїжджав у короткі відпустки, пара намагалася зачати дитину. Майже рік не виходило. Вони зверталися до лікарів, але відповідь була одна – проблем зі здоров’ям немає.
"Коли чоловік приїжджав, то був у постійній напрузі, ніяк не міг розслабитися. Це і була головна причина, чому в нас не виходило зробити дитинку. Підсвідомо Юра все одно знаходився на війні.
Одного разу ми поїхали в Карпати, там знайшли чани. І тоді я вперше за довгий час побачила, що чоловік нарешті розслабився. Коли зникла психологічна напруга, тоді й вийшло завагітніти", – розповідає Соломія.
Про те, що при надії, дівчина дізналася у листопаді 2023 року. Юрій радісну звістку отримав на 3 тижні пізніше.
"У мене була затримка, і я вирішила перевірити здоров’я. Пішла до лікаря, там зробили УЗД. Виявилося, що я вже 3 тижні вагітна. Чоловіку одразу не сказала, бо хотіла зробити сюрприз на його день народження. Весь цей час він думав, що я прихворіла.
Я спеціально купила коробочку, поклала туди маленькі шкарпетки та тест на вагітність і відправила все це Юрі. Він дуже плакав, коли дізнався", – згадує Соломія.
У березні подружжя провело дві гендер-паті – одну у Львові, іншу на фронті. Так вони дізналися, що чекають на хлопчика.
29 червня, на 3 тижні раніше за визначений термін, народився їхній син Святослав. Юрій зміг побачити дитину лише через тиждень – на заваді стала тяганина з документами.
"Коли народжується дитина, військового мають відпустити додому на строк від 3 до 14 днів – це як вирішить командир. Чоловіку пощастило отримати відпустку на 2 тижні.
Щоб це оформити, треба надіслати у частину завірену копію свідоцтва про народження. Я думала, що зроблю свідоцтво у пологовому будинку. Але тоді були дуже сильні відключення світла, та ще й народила у вихідний", – ділиться Соломія.
Тому одразу після виписки з пологового дівчина почала бігати державними установами, постійно звіряючи графіки відключення світла. Як тільки вдалося зібрати потрібні документи та відправити їх поштою, Юрія відпустили додому.
Попри те, що дитина була запланованою та дуже бажаною, тривожні думки та хвилювання за її майбутнє Соломію не оминули.
"Коли я тільки дізналися, що вагітна, то думала, що не впораюся. В перші місяці будо дуже тяжко морально. Але я розуміла, що мені не можна нервуватися й думати про погане. Мене почали підтримувати мої близькі, які постійно говорили, що все вийде, обіцяли допомагати у будь-яких ситуаціях. Тому мені вдалося вибратися з того стану", – згадує Соломія.
Найбільше її хвилює, що чоловік пропускає багато цінних моментів із дитиною – перші УЗД, пологи, виписку з пологового.
"Коли я дивлюся, як гуляють сім’ями, як татусі гуляють з колясками – мене це морально вбиває. І чоловік дуже через це хвилюється. Він казав, що навіть плаче через те, що не може бачити сина", – ділиться дівчина.
Коли у липні росіяни поцілили в "Охматдит", Святославу було лише 1,5 тижня. Соломія зізнається, того дня їй ні з ким не хотілося говорити – настільки її зачепив цей злочин РФ.
"Тоді якраз чоловік приїхав, але не те, що настрою не було, навіть жити не хотілося. Мені було дуже образливо за постраждалих дітей та шкода їхніх батьків.
Втратити дитину – це гірше, ніж втратити своїх батьків. Бо ти розумієш, що рано чи пізно вони підуть. А дитина має ще жити й жити", – ділиться дівчина.
Через нерви у неї почало зникати молоко, тому вона намагалася відволікатися та звернула всю свою увагу на сина.
Час від часу у Соломії все одно виникають тривожні думки – переважно вночі, коли Святослав засинає. Але дівчина розуміє, що мусить брати себе в руки, адже дитина відчуває її тривожність – а це не йде на користь нікому.
"Напевно, я дуже наївна, але я вірю, що все буде добре. Я впевнена, що до того час, як Святославчик виросте, війна закінчиться. А поки він маленький і ще не розуміє, що відбувається, мені треба просто прикрашати його світ. Поки не показувати цю темну сторону. Він з нею все одно зіштовхнеться, коли підросте", – говорить Соломія.
Вона підсумовує: заради дітей дорослі мають навчитися жити із війною та сподіватися тільки на краще.
"Ти – це те, що маєш зараз, бо що буде завтра – невідомо. Ми мусимо жити далі, тим більше в нас є заради якого. Вони ж не розуміють, що відбувається, і просто зчитують все з емоцій матері. Якщо мама налякана, дитина теж налякана. Для неї це означає небезпеку. Якщо мама спокійна, то і дитина впевнена, що може довіряти цьому світу", – наголошує Соломія.
"Безсонними ночами я не могла не думати про те, як війна забирає мою дитину"
Тетяна Колісник та Андрій Любарець познайомилися за два місяці до початку великої війни. Тоді жінка точно зрозуміла, що це саме та людина, з якою вона б хотіла створити сім’ю.
На початку стосунків закохані мріяли разом досліджувати нічний Київ та подорожувати Європою. За день до повномасштабного вторгнення Андрій отримав запрошення на роботу своєї мрії, а вже о 5 ранку 24 лютого його розбудила Тетяна зі словами "Вставай, почалася війна".
Тоді жінка не планувала полишати Київ, адже працювала одразу на двох роботах – у розслідувальній агенції "Слідство.Інфо" та аналітичному центрі, який адвокатує впровадження судової реформи. Однак її переконали у зворотному.
Півтора місяця Тетяна провела у Вінницькій області у родичів Андрія. Як тільки вона повернулася до столиці – пара вирішила жити разом. А вже через рік вони одружилися.
"Отак романтичний період наших стосунків обірвала війна, але вона підштовхнула нас до створення родини", – каже Тетяна.
Невдовзі подружжя дізналося, що чекає на дитину. Вагітність була непростою, а її пік припав на літо й відключення світла.
"Постійно хотілося спати, але треба було ще й працювати. Сил геть не вистачало. Моя любов до двох робіт нікуди не зникла, просто роботи змінилися.
Іноді через нічні повітряні тривоги я цілий день не могла себе зібрати до купи, а треба було якось жити життя – їсти, працювати, готуватися до пологів", – згадує Тетяна.
Часом жінку наздоганяв страх – через те, що вона народжуватиме дитину у країні нестабільності й небезпеки. Тетяна хвилювалася, що вони з чоловіком можуть не впоратися.
"Після кожного прильоту, де жертвами були діти, я думала: "А це може бути й мій син". Після кожного повідомлення про те, що на фронті загинув молодий хлопець, я думала: "Колись це може бути й мій син". Іноді й досі таке накочує, але я намагаюся не панікувати сильно", – ділиться жінка.
Тетяна каже, що з вагітністю вона подивилася на материнство іншими очима – стала краще розуміти матерів. Особливо боляче жінці було чути про випадки втрати дітей. А війна створює багато таких історій.
"Безсонними ночами я не могла не думати про те, як війна забирає мою дитину. Я малювала тисячі страшних сценаріїв, і кожну почуту трагедію, пов’язану зі втратою дитини, приміряла до себе. Страх сковував моє тіло з ніг до голови. Це щось таке тваринне, де жодні логічні аргументи не працюють.
Попри цей страх я дуже хотіла дитину. І я хотіла її ростити у повній сім’ї у своїй країні зі своїми людьми", – говорить Тетяна.
Максим з’явився на світ на 6 тижнів раніше. Він не міг самостійно ані дихати, ані їсти. Тому перші 3 тижні свого життя немовля провело у лікарні.
"Там ми не відчували на собі труднощів воєнного життя у Києві. У нас завжди було світло, гаряча вода, тепла й смачна їжа. Війна нагадала про себе 8 липня, коли росіяни поцілили в "Охматдит". Наша лікарня була неподалік.
Максим, який тоді важив менш ніж 2 кілограми, лежав в інкубаторі, весь обтиканий крапельницями й дротами для моніторингу дихання й серцебиття. І я мусила його перекладати у спеціальний візочок, щоб вивезти у коридор. Він плакав. Мені знову було страшно. Особливо, коли прочитала новину про потрапляння в "Охматдит", – згадує жінка.
Відключення світла Тетяну не лякають. Вона більше переживає за тепло і воду взимку, але вважає, що до побутових труднощів людина звикає. І вони не такі страшні, як російська ракета.
"Мені дуже хочеться безпеки, спокою і стабільності, але, на жаль, Росія забрала у мене це. І не тільки у мене. Я знаю, що вона хоче забрати майбутнє у мене і мого сина, у всіх нас. А у когось вже забрала…
Без світла, води, у холоді й під вибухи, у нестабільності, небезпеці й бідності можна жити. Головне, щоб поруч були добрі люблячі люди. А от як жити без людей, яких ти любиш понад життя, яких ти виростив у собі, я не знаю. До вагітності я ніколи не відчувала такого великого страху. Тепер він, здається, став частиною мене", – говорить Тетяна.
Раніше жінка мріяла зробити світ кращим. Однак вона зрозуміла, що те, у що вона вірила, не спрацювало. Адже народити свою дитину їй довелося під час великої війни.
"А потім я озирнулася на той шлях, який пройшла я і моя країна (а я народилася у 1991 році), і зрозуміла: можливо, зараз неідеальний час і неідеальні обставити для народження дитини, проте вони за багатьма пунктами кращі за ті, у яких довелося рости мені. Перед моєю дитиною відкритий цілий світ, і вона матиме дуже багато любові. Бо, як на мене, у цьому світі головне – жити, творити й любити", – підсумовує Тетяна.
"Повномасштабна війна допомогла зробити переоцінку цінностей. Важливо те, що ти просто тримаєш дитину за руку"
Повномасштабну війну Марина Марченко з Києва зустріла як матір двох дітей. Однак вже за кілька місяців вони разом із чоловіком Сергієм почали задумуватися про поповнення у родині. Пара відчувала у собі сили впоратися з усіма можливими труднощами.
Коли почалася пандемія COVID-19, їхньому середньому сину Леоніду було лише 2 роки. Тому подружжя вже мало досвід виховання маленьких дітей під час кризових ситуацій.
"Були дві причини, чому ми вирішили народити третю дитину, – раціональна і нераціональна. На той момент ми мали досвід виховання двох дітей. Ми розуміли, що це нелегко, що це дуже важка і кропітка робота. У нас були знання та ресурси, особливо внутрішні. Тим паче поруч були родичі, які завжди готові допомогти та підтримати.
Однак нераціональна частина була дуже сильною. Повномасштабна війна допомогла зробити переоцінку цінностей. Ми зрозуміли, що багато речей насправді неважливі. А важливо те, що ти просто тримаєш дітей за руку. Вони твоє багатство, і разом ви зможете все", – пригадує Марина.
Вагітність пара зустріла із радістю та відповідальністю. Однак легкою її не можна назвати. Під час першого триместру Марина мала дуже сильний токсикоз, через який не могла їсти, лежала під крапельницями та схудла на 8 кілограмів за 2 місяці. Це збіглося із важким для Києва травнем 2023 року.
"Обстріли були щоночі. Постійно летіли ракети, ми тоді вперше дізналися, що таке "Шахеди". Я було виснажена, а треба було бігти до укриття. Я інстинктивно хапала середню дитину на руки, чого взагалі не можна було робити, збирала старшу доньку, й ми бігли.
Я начиталася розумних книжок про роботу з тривогою, про те, як психологічний стан мами впливає на дитину. Але нічого з цим зробити не могла, бо летять ракети", – розповідає Марина.
Потім обстріли трохи вщухли. Однак хвилювання жінки про те, як формується дитина в її утробі, чи зчитує її страх, не припинялися.
У листопаді 2023 року вона народила здорового хлопчика, якого назвали Дем’яном.
"На етапі вагітності я дуже переживала, щоб зберегти її. Бо стрес, постійна біганина в укриття вночі – статися може будь-що.
Зараз я постійно думаю про те, скільки війна може тривати, як вона позначиться у довгостроковій перспективі, які наслідки можуть виникнути", – ділиться Марина.
До укриття родині довелося спускатися з перших місяців життя Дем’яна. Взимку вони носили із собою велику сумку з усім необхідним для немовляти, адже не знали, на скільки затягнеться тривога. Значно полегшувало життя грудне вигодовування, адже прикласти сина до грудей Марина могла у будь-який час.
"Війна має дуже сильний вплив на життя. Ти можеш зменшити якісь її наслідки, стати освіченішою в питаннях ментального здоров'я, дисциплінованішою. Але глобально нічого не зміниш.
Коли я бачу свою дитину, коли прикладаю його до грудей, коли ми обіймаємося, коли він починає казати свої "звукослова" – це затьмарює всі складнощі, які могли та можуть бути", – наголошує Марина.
У жінки також є її четверта "дитина". Це громадська організація "Лада", яка з 2018 року допомагає молодим мамам із післяпологовим відновленням та надає їм психологічну підтримку.
"Ми звикли піклуватися про жінок під час вагітності, під час пологів. Потім народжується малюк, і всі свою увагу звертають виключно на нього. А мама, як головна героїня цього народження, лишається просто поза увагою. Це дуже неправильно. Від періоду післяпологового відновлення залежить багато чого – і здоров’я жінки, і її подальше життя.
Ми дотепер працюємо з цим стереотипом. Тому підхопили період від народження до повернення жінки на роботу, щоб допомагати їй відновитися, покращити ментальне здоров'я, соціалізуватися, знайти свою спільноту і повернутися до кар'єри", – каже Марина.
Зараз "Лада" має багато проєктів, до яких можуть долучитися усі молоді мами абсолютно безоплатно. Зокрема, йдеться про індивідуальне планування післяпологового відновлення, налагодження грудного вигодовування, групові психологічні сесії, освітні зустрічі та навіть навчання домедичної допомоги.
"Одна з найпоширеніших проблем, з якою до нас звертаються, це емоційне виснаження. Материнство – складна робота, ще й без вихідних. Тривоги, вибухи, внутрішнє переміщення, відсутність допомоги – все це посилює виснаження мам, веде до апатії та нездатності адекватно доглядати за дитиною.
Друга проблема – відсутність опори. У багатьох жінок чоловіки зараз захищають Україну. Вони залишаються без допомоги, їм немає з ким поділитися цією відповідальністю за батьківські рішення, навіть банально порадитися.
Третя – стереотипи на ринку праці. Жінок з маленькими дітьми часто не хочуть брати на роботу. Та і самі вони можуть мати низьку самооцінку, недооцінювати власні здібності. І з цим потрібно працювати", – розповідає Марина.
Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"
