"Скоро побачимося" і довічний "вирок". Як це – чекати коханого з Сибіру в XXI столітті
Першим українцем, засланим до Сибіру, був гетьман XVII століття Дем’ян Ігнатович (Многогрішний).
У радянські часи в Сибіру побудували десятки концтаборів ГУЛАГу, де зокрема утримували політвʼязнів, а також спецпоселення, куди були депортовані тисячі українців, кримських татар, естонців, литовців, латвійців, вірмен, німців, фінів та інших представників репресованих народів.
Століття потому Росія досі відправляє українців до Сибіру, увʼязнюючи їх в тюрмах з нелюдськими умовами. Одна з таких тюрем, відома як "Північний вовк", була сформована на базі законсервованих будівель колишнього 501-го табірного підрозділу ГУЛАГу.
Нині в сибірських катівнях перебуває 26-річний боєць "Азову", захисник "Азовсталі" Сергій Михайленко. За останньою інформацією, яку отримувала його дружина Тамара, азовця утримують саме в колонії "Північний вовк".
Про увʼязнення Сергія жінка дізналася з російських Telegram-каналів після того, як над ним провели незаконне судилище у Донецьку. Захиснику Маріуполя винесли "вирок" – довічне увʼязнення.
Тамара не отримувала від Сергія листів і бачила його лише на пропагандистських відео. Щоб врятувати чоловіка та інших незаконно засуджених полонених, жінка доїхала до самого Ватикану, аби зустрітися з Папою Римським.
Дружина азовця розповіла про своє кохання та боротьбу за чоловіка, виживання у Маріуполі, незаконні судилища над полоненими, нещодавній візит до Папи Римського та надію на обмін "Українській правді. Життя".
"Росія досі живе часом, коли людей засилали до Сибіру"
6 червня 2023 року – день, коли Тамара вперше побачила свого чоловіка після його виходу з "Азовсталі". Ну, як побачила…
Росіяни опублікували відео, на якому Сергія змусили зізнатися у злочинах, яких він не скоював. Чоловік був схудлий, блідий та зморений. Впізнати у ньому кремезного азовця тепер було важко.
"Я спочатку не звернула уваги на те відео, оскільки це дуже поширена практика серед росіян – публікувати ролики такого характеру. Але потім мені написали друзі і сказали, що це транслюють по всіх росЗМІ.
Коли я подивилась відео, я не могла повірити, що то мій Сергій. Його просто не впізнати. Чула, що він заїкається. Підозрюю, що це наслідки катувань. Я просто плакала весь день: здавалось, що всередині мене померла частинка душі", – пригадує Тамара.
Тоді дружина азовця вперше потрапила на психологічну реабілітацію. Але вона навіть не підозрювала, що їй доведеться бути ще сильнішою, адже з того дня Сергій перебував під російським фальшивим "слідством".
16 січня 2024 року. Росіяни опублікували фото з незаконного судилища у Донецьку, під час якого Сергія "визнали винним" за фальшивими звинуваченнями. "Вирок" – довічне увʼязнення у колонії особливого режиму.
Після цього, за словами Тамари, її чоловіка утримували у виправній колонії №3, відомій як "Полярний вовк", що у західній частині Сибіру за Полярним колом (ИК-3 УФСИН России по Ямало-Ненецкому автономному округу – рос.).
"Я побачила пустий погляд, бліде обличчя. Він був дуже-дуже худий і легко вдягнений, хоча на вулиці був мороз. Я знаю, що зараз він перебуває в Сибіру, в тій самій тюрмі, де був Олексій Навальний. Також, можливо, з квітня 2024 року він сидить в "одиночці". Це дуже страшно.
Я не могла в це повірити, тому що у XXI столітті люди літають в космос, розвиваються нові технології, але Росія досі живе у часі, коли людей засилали до Сибіру. Я читала про це лише в книгах і не думала, що можу опинитися на місці цих людей", – розповідає жінка.
Жінка не отримує жодних листів та дзвінків від чоловіка. Вона мусить стежити за російськими ресурсами, адже це єдиний спосіб дізнатися, що її коханий принаймні живий.
"16 січня я побачила відео із зали суду і почула, що йому присудили довічне. Але за що? За оборону Маріуполя? Здається, тоді вже була моя третя реабілітація, тому що я зрозуміла, що ситуація із судилищами критична", – ділиться жінка.
Із російських Telegram-каналів Тамара дізналася, що Сергій отримав струс мозку під час так званої "прийомки" (групового побиття). Він страждає від панічних атак через контузії і тортури. Тамара навіть не знає, чи видали йому теплий одяг.
"Я чула, що в Сибіру їх дуже погано годують, можуть відправляти на важкі роботи: не просто склеювати пакети, а тягати якісь камені, виконувати каторжну роботу. Це суперечить Женевським конвенціям, за якими росіяни взагалі не мають права судити полонених", – розповідає Тамара.
Ситуація жінки – не поодинока. Захисники Маріуполя отримують величезні "вироки": 20-30 років і навіть довічне увʼязнення лише за одне – оборону рідного міста.
За словами Тамари, їх відправляють у жахливі місця, зокрема, колонії для довічно засуджених: "Черный дельфин", "Полярная сова", "Северный волк" і "Вологородский пятак".
"Ситуація з незаконними судами вийшла з-під контролю, тому що у нас тільки з "Азову" понад сто засуджених. Наприклад, є азовці, яких утримують в "Чорному дельфіні". Це одна з найстрашніших тюрем в Росії.
Дуже важко психологічно, коли ти розумієш, що людина, із якою ти плануєш прожити все життя, перебуває за Полярним колом. І ти просто божеволієш від невідомості, тому що не знаєш, чи їв він сьогодні", – ділиться Тамара.
Кохання, Маріуполь та вогнище з античної літератури
23-річна Тамара Корягіна родом з Маріуполя, як і її чоловік Сергій. Вони разом уже понад 6 років. Колись навчалися в одній школі, але не знали про це і знову зустрілися вже у студентські роки.
"Мій чоловік – найкращий для мене. І я просто не уявляю своє життя без нього. Він душа компанії, веселий, надзвичайно чуйний, добрий, сміливий, завжди готовий прийти на допомогу", – так Тамара описує коханого.
З 2019 року Сергій долучився до лав "Азову", а Тамара навчалася в Запоріжжі на факультеті іноземної філології. У 2020 році, коли розпочався локдаун, закохані почали жити разом.
Тамара заснувала школу англійської мови для дорослих та дітей, а Сергій, окрім служби, цікавився графічним дизайном та античною літературою.
"Коли я була на першому курсі університету, ми просто спілкувалися. Почали будувати серйозні стосунки, коли мені виповнилося 19 років. Планували наше весілля. На жаль, поки що його не було і деякі гості вже ніколи не прийдуть, тому що ми втратили дуже багато друзів. Ми тільки розписалися", – сумує Тамара.
На момент початку великої війни Тамара була у Маріуполі, а Сергій – у Львівській області на навчаннях. 26 лютого він написав коханій "я вдома" і став на захист рідного міста.
Майже одразу в Маріуполі зник звʼязок, опалення та водопостачання. У небі постійно літали ворожі літаки, а вибухи лунали майже щохвилини.
Тамара намагалася вижити у місті разом із бабусею і тіткою Сергія. Аби зігрітися, Тамарі довелося спалювати на вогнищі примірники "Божественної комедії" та "Міфів Давньої Греції", які обожнював читати Сергій. А щоб дізнатися бодай якісь новини – дівчина приходила до маріупольського драмтеатру.
16 березня 2022 року, за кілька хвилин до російського авіаудару, дівчина вийшла з театру. Це врятувало їй життя.
"Ми жили біля "Азовсталі", а в перші дні окупанти більше обстрілювали сусідні райони. Ми просто ходили до драмтеатру, тому що це було своєрідне серце новин. Там можна було отримати допомогу від військових і поліцейських, які залишилися в місті, взяти трохи гарячої води та їжі.
Я пам'ятаю, як я виходжу з драмтеатру, переходжу дорогу і падає бомба. Цей жах у мене досі стоїть перед очима. Я дивом вижила. Пам’ятаю місцевого чоловіка, який біг до мене весь в крові. Я бачила, як він помер, але не могла йому нічим допомогти", – пригадує жінка.
Тамара виїхала з Маріуполя 18 березня. Увесь цей час, з кінця лютого, у неї не було звʼязку з Сергієм. Наступного разу він зателефонував 26 березня.
"Я зрозуміла тоді, що Сергій на "Азовсталі". Кожен день був пеклом. Я запитала, коли він останній раз їв, і він сказав "я не пам'ятаю, але я ненавиджу снікерси". Це було єдине, чим вони могли перекусити", – каже дівчина.
7 квітня Сергій отримав осколкове поранення від авіабомби. Він втратив зв'язок з коханою, тому що його телефон був знищений. Деякий час військовий провів у шпиталі, але його не оперували через нестачу медикаментів. Осколки досі залишилися в його ногах.
"Скоро побачимося, готуйся до весілля"
Останній раз Тамара говорила з чоловіком 16 травня 2022 року, коли він з телефона друга написав: "Не хвилюйся, все добре. Ми отримали наказ виходити в полон. Скоро побачимося, готуйся до весілля".
"Із цим повідомленням я живу вже третій рік. Ми не отримуємо ніякої інформації про наших рідних. Ми бачимо тільки судилища над ними у Telegram-каналах і російських ЗМІ", – розповідає дівчина.
Тамара не уявляла, у якому стані був Сергій після виходу з "Азовсталі". Згодом вона дізналася, що у вересні 2022 року його перевезли у Донецький слідчий ізолятор.
Побратими Сергія, які повернулися з полону, розповіли, що росіяни перевозять його з місця на місце і катують.
"У травні 2023 року я отримала звістку від хлопця, який перебував поряд із Сергієм в камері. Він сказав, що на нього шиють якусь справу і росіяни звинувачують наших рідних в тих злочинах, які самі вони скоїли.
У справі йдеться, що він "скоїв злочин" у березні, але це неможливо навіть технічно, тому що в березні він наступив на щось гостре, у нього була пробита нога, він якийсь час був у госпіталі. Його навіть не було на позиціях", – каже Тамара.
Тамара тримається, згадуючи повідомлення Сергія із зізнанням у коханні та живе мрією, що скоро обійме чоловіка.
Кожного дня жінка думає лише про те, як повернути чоловіка додому. Вона уже не плаче, бо Сергій завжди казав, що сльозами не можна зарадити біді.
"Я чекаю його. Навіть навчилася готувати його улюблений борщ, хоч і сама не дуже люблю цю страву", – ділиться жінка.
Тамара постійно тримає зв’язок з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але Міжнародний комітет Червоного Хреста нічого не повідомляв їй про долю Сергія – лише підтвердив його вихід з "Азовсталі" у травні 2022 року.
"Червоний Хрест та ООН – це організації, які для мене не існують. Нещодавно мені зателефонували і запитали, чи є в мене якась інформація стосовно чоловіка. Я запитала, хіба це не ваша робота – дізнаватися, де знаходяться полонені? Вони кажуть: "На жаль, нас Росія не допускає". І все", – ділиться Тамара.
Дружина азовця зізнається: розчарувалася у міжнародних правозахисниках, бо ті так і не відвідали колонії, у яких росіяни утримують захисників Маріуполя. Але нещодавно у Тамари зʼявилася ще одна надія – зустріч із Папою Римським Франциском.
Візит до Папи
11 травня 2022 року дружини азовців Катерина Прокопенко та Юлія Федосюк приїхали на аудієнцію до Папи Римського та передали йому фотографії поранених з "Азовсталі". Рідні захисників "Азовсталі" благали про екстракцію бійців з Маріуполя на територію третьої країни.
26 червня 2024 року до Папи вкотре приїхали дружини полонених захисників "Азовсталі", тепер – незаконно засуджених Росією. Однією з учасниць делегації була Тамара.
Жінки передали понтифіку книгу "Очі Маріуполя", перекладену італійською мовою, список незаконно засуджених азовців, дитячий малюнок про полонених військових, а також зменшену копію рук у кайданах – інсталяції, встановленої на Софіївській площі на честь захисників "Азовсталі".
"Багато родин розповідали іноземним ЗМІ про незаконно засуджених полонених, їздили до Женеви… Ми вирішили, що Ватикан – це наша остання сходинка. Папа Римський уособлює впливову людину в усьому світі.
Я сподіваюся, що Папа пройнявся нашою історією, тому що я бачила, як він дивився на нас. Я пам’ятаю його очі", – ділиться Тамара.
Поїздка до Ватикану також мала допомогти надати розголосу незаконним судилищам. Дружини азовців спілкувалися з десятками іноземних медіа та пояснювали, що ці сфальсифіковані процеси повністю суперечать Женевській конвенції. Утім, за словами Тамари, деякі італійські журналісти не розуміли, чому Росія не має права увʼязнювати полонених.
Дружина азовця просить українців та міжнародну спільноту нагадувати про полонених захисників Маріуполя, вимагати обмінів та відвідувати мирні акції.
"Обмін незаконно засуджених – під великим питанням. Ми дуже боїмося, що у них мало шансів повернутися додому, але все ж таки продовжуємо боротьбу, розказуємо всім, що незаконні судилища – це дійсно величезна проблема, і просимо міжнародну спільноту допомогти нам, вплинути на країну-агресорку", – каже Тамара.
Чому судилища над українськими військовополоненими незаконні?
Відповідно до Женевських конвенцій, військовополонених не можуть судити за участь у бойових діях на стороні своєї держави. Водночас конвенції дозволяють притягати їх до відповідальності у разі вчинення серйозних порушень Женевських конвенцій.
Тому РФ намагається звинуватити українських військовополонених у воєнних злочинах: зазвичай бранцям інкримінують вбивство цивільних або руйнування цивільної інфраструктури. Але справи переважно базуються на фальшивих свідченнях і вибиванні "зізнань" під тортурами, пояснюють у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.
Женевські конвенції вимагають від сторони, яка утримує військовополонених, гуманного ставлення і справедливого суду. "Не можна чинити будь-якого морального чи фізичного тиску на військовополоненого, щоб примусити його визнати себе винним у порушенні, в якому його обвинувачують", – йдеться у статті 99. Але жодного з цих пунктів РФ не дотримується.
"Росія не має права хапати іноземців на території іншої країни та піддавати їх російському "правосуддю". Ці люди не зробили нічого протизаконного, вони боронили свою країну, особливо якщо це військовослужбовці у складі законних збройних формувань.
А те, що Росія здавна використовує фейкове правосуддя та імітацію, – це доконаний факт. Судова система часів Путіна є спадкоємницею фейкової радянської системи і сталінських репресій. Тут весь арсенал методів, відшліфованих в часи совєтського псевдоправосуддя", – сказав речник Координаційного штабу Петро Яценко.
94% українських військовослужбовців, які повернулися з російського полону, розповіли, що зазнавали тортур і негуманного поводження. Тому "щиросердне визнання провини" не має нічого спільного з реальністю, наголошує Петро Яценко.
"Росіяни намагаються звинуватити цивільних переважно по статті за тероризм, а військовослужбовців по статтях, які стосуються воєнних злочинів. Також у них є формулювання на кшталт "протидія спеціальній воєнній операції". Це неймовірний нонсенс, свавілля і порушення будь-яких міжнародних норм і правил.
Фейкові суди дають їм якісь фантастичні терміни ув'язнення. Ми знаємо, що судові вироки отримують навіть куховарки, які працювали на кухні "Азовсталі", – каже Петро Яценко.
Також РФ не надає українцям у полоні адекватної правової допомоги, а адвокати здебільшого виконують номінальну функцію у зрежисованому процесі. Лише у рідкісних випадках адвокати цікавляться долею "підсудного" і виходять на контакт з рідними полоненого – так сім’ї принаймні можуть дізнатися, що він живий.
Чи можливо визволити незаконно засуджених полонених?
У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими кажуть, що так.
"Звісно, отримання якогось фейкового вироку – це великий стрес для родин військовослужбовця чи незаконно увʼязненої цивільної особи. Але з точки зору перемовин, отримання вироку не є перешкодою для обмінів.
Потрібне тільки бажання протилежної сторони забирати колаборантів і своїх військових. Наразі цього бажання у них дуже мало", – пояснює речник Координаційного штабу Петро Яценко.
Станом на 30 червня 2024 року, Координаційному штабу відомо про кримінальне переслідування 620 військовослужбовців у російському полоні, але реальна кількість може бути більшою. Всупереч Женевським конвенціям, російська сторона не повідомляє Україні про відкриті кримінальні провадження, тому Координаційний штаб може лише моніторити повідомлення російської прокуратури та ЗМІ.
Координаційний штаб відстежує всі місця утримання українців на території Російської Федерації та на тимчасово окупованих територіях України – вже нарахували 104 таких локацій.
Наразі лише 29 незаконно засуджених бійців були звільнені з полону. Основною проблемою, за словами Петра Яценка, є недостатньо часті обміни. Попри те, що багато росіян потрапляє в полон, Росія не хоче забирати своїх військовиків та намагається сповільнити процес обміну.
"Тюрми розташовані на досить великих відстанях одне від одного. Це і сумнозвісна Мордовія, і Таганрог. Фактично ставлення всюди негуманне, наші люди зазнають тортур і принижень, а умови абсолютно не відповідають Женевським конвенціям.
У 1949 році були зміни до Третьої Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими, де йшлося про медичну допомогу, достатнє харчування, можливість зв'язку з рідними, повагу до людської гідності, відсутність тортур. Нічого цього немає. Навіть у тих місцях, де нібито трохи краще годують і трохи менше бʼють, умови значно гірші, ніж забезпечує Україна для росіян", – каже Петро Яценко.
Росія не дає представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста можливості відвідати місця утримання і поспілкуватися з полоненими. Координаційний штаб наголошує, що міжнародна спільнота має тиснути на РФ, щоб вона припинила тортури, надавала військовополоненим медичну допомогу та можливість зв'язатися з рідними.
"Стан здоровʼя полонених стрімко погіршується. Багато хто не може зв'язатися з рідними понад два роки, на відміну від росіян, які мають можливість і посилку отримати, і поговорити телефоном.
Дуже важливо, щоб світова спільнота тиснула на Росію, посилювала санкції, всіма можливими дипломатичними та економічними методами спонукала росіян припинити тортури. Тому що наші люди повинні повернутися живі", – наголошує Петро Яценко.
Також речник Координаційного штабу пояснив, що повернути військовополоненого, який вже отримав "вирок", може бути простіше, ніж повернути людину, "процес" над якою триває.
"Коли йде так зване "слідство", то росіяни відмовляються міняти людину, посилаючись на те, що, мовляв, процес не завершений. Були такі прецеденти. Коли вже людина має цей вирок – хоч і величезний, і фейковий, – для судової системи країни-агресорки це вже може не бути перешкодою.
Якщо росіяни все-таки захочуть когось зі своїх забрати, то людину, яка має термін, можна буде поміняти. Вирок – це не привід для зневіри, хоч це і важко для родин", – каже Петро Яценко.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя
