Ескізи Італії

Холодний дощ, який зустрів нас по прибутті в аеропорт міста Treviso, швидко вирівняв наші шанси. Ілюзії з глянцевих журналів та туристичних буклетів, що ми – холодні краї, а вони – теплі, зникли, як і рештки тепла, назбираного в літаку. В Італії посеред весни стояла до болю знайома погода: холод, дощ, вітер…

Але хіба за глянцем тягнеться душа українця, втомленого хамством, корупцією та двомовністю?

Італія – країна з обов’язкового списку відвідування. Вона там повинна стояти першою. Адже з неї все починалося. Принаймні для європейця. Італія – точка відліку цивілізаційних координат Європи.

Для освіченого українця Падуанський університет чи галерея Uficci повинні важити не менше, ніж Софія Київська чи музей у Каневі. Інакше, без цієї прив’язки, нас неминуче відносить протягом історії далі на схід. Самі знаєте, куди.

Контури, лінії та світло Італії – найкращі тональні креми для стурбованого вічним цивілізаційним вибором обличчя українського мандрівника. Їхнє осягнення – як результат медитації – приходить з відчуттям товщі книг, мелодій та форм, на яких стоїть твоя повернута до Європи душа. Тому гармонії душі зі світом – а це коли негаразди забуваються і приходить відчуття твоєї причетності до світу – в Італії досягаєш швидко.

Рельєф, пейзажна сила Північної Італії – той фундамент, на якому вибудований архітектурний настрій країни. Але гарні краєвиди – це приблизно рівномірно розподілена між народами згадка про Бога. Важливо інше – як з цього скористатися, як одухотворити природу.

У цьому італійцям майже немає рівних навіть серед першокласних націй. Міста, містечка і села – немов пензлі різних діаметрів, якими вправно працює єдиний майстер. На протязі майже двохсоткілометрового шляху, що ми долали між Венецією та Вероною, ландшафт – рівнинний поблизу першої, та гористий – починаючи від Падуї – додавав лише експресії краєвидам, створеним на одну тему.

Не полишало відчуття оглядання виставки циклу робіт одного автора, яким у даному випадку був колективний геній народу.

Якась дивовижна незаселеність простору найбільш розвинутих індустріально регіонів Італії... Порожні вулиці промоклих міст і містечок лежать готовими ескізами для художників. Звичайно, відчути таку свободу простору вдасться не усюди. Існує ряд міст, які неминуче, за будь-якої погоди і дати переповнені туристами. На півночі такими є Венеція і Верона.

Миритися з потоками цих організованих за віковою, національною чи фінансовою ознаками людей – обов’язкова моральна плата за можливість зануритися, нехай і самостійно, в історичну та культурну безодню цих міст. Натомість, мандрівник має достойну перевагу не поспішати і вирізняти собі подібних у людському потоці.

Верона, з якої почалася наша подорож, виявилась найбільш упізнаваним для розніженого львівського ока містом. Схожість ця не буквальна – адже Верона поблажливо старіша і дозволяє собі не розмінюватись на бароковий гламур декорованих фасадів.

Її перевага у ритмі геометричних фігур та пропорцій. Такий собі суворий, неемоційний контрапункт ширини вулиць – від проспектів до таких, що й двом не розминутись та висоти будинків, які не змінюються більше, ніж на поверх.

Вектор рухів потоків туристів легко прогнозований і завертає на головній площі міста до "будинку Джульєтти", легендарної героїні Шекспіра, який вирішив розмістити персонажів своєї безсмертної п’єси саме у цьому місті.

Тому зрозумілою є вдячність мешканців Верони цьому незнайомцеві, що писав під іменем Шекспір. Дивує, що вилилась вона у формі невеликого бюсту письменнику, а не щорічними грошовими відрахуванням Великобританії за величезну індустрію туризму.

Справжній мандрівник, якщо й не омине нагоди побачити "балкон Джульєтти", "будинок Ромео" чи їх саркофаг, то принаймні, не буде стверджувати, що це було кульмінацією його квесту по Вероні. Адже альтернатив це місто приховує багато. Одна з них, на яку нам довелося натрапити – базиліка Santa Barbara.

Доволі типова ззовні – мов застиглий фрагмент діалогу між романським і готичним стилями – усередині своєю ренесансною розкішшю виносить душу з людини десь під неймовірної жовто-червоної палітри розписану стелю.

І так, спорожнілий, безсилий від захоплення, стоїш, чекаючи коли земна гравітація поверне душу в тіло і ти приголомшений, вирушиш назад, перетинаючи потоки туристів з гідами, які кумедно, немов хоругви, тримають вгорі султанчики або парасольки.

Мелодія вулиць Верони просто не залишає вам шансів пройти їх найвужчими відрізками і не натрапити на ресторан чи тратторію. Апетит, який встигаєш до цього нагуляти, довершує справу і ось ти вже перетворюєшся з естета на гурмана.

Нам пощастило з власником trattoria di Lorenzo. Хоча підозрюю, що трапляється по-різному. У Лоренцо все було смачно, всього багато. Дружина дібрала до своєї колекції смак місцевого тірамісу, я з задоволенням їв пасту, приятелі – ніжного індика у білому вині.

Найменший серед нас, мій молодший син, залюбки шматував телятину, яка слід визнати, була найвдалішою. Апофеозом трапези (та й дня загалом) стало чудове сухе біле Gorgo, яке нам запропонував сам господар.

Мантуя, що розташована неподалік Верони, контрастно підкреслює неповторність Ломбардії. Це чергова варіація на теми Середньовіччя і Ренесансу, але камерніша, витонченіша, скромніша.

Туристів значно менше, а вулички ширші. Італійська, ламана англійська та українська мови довершують звукову атмосферу міста.

У Мантуї значно легше відчути себе в декораціях фільмів, але знятих обов’язково талановитими режисерами. Дзеффереллі, напевно що знімав "Ромео і Джульєтту" у Вероні, але у Мантуї можна екранізувати чи не більшість класичного репертуару.

Місцеві середньовічні олігархи з сім’ї Гонзага були неабиякими естетами та поціновувачами мистецтва. Через це маленька Мантуя приголомшує концентрацією архітектурних шедеврів. Похмурі середньовічні фортеці (обов’язкового з червоної цегли і не штукатурені) сусідять з розкішними ренесансними і бароковими храмами.

Від них можна заховатися під нескінченими арками і насолоджуватись сухістю у дощ чи прохолодою у спеку.

Нокаутуючим викликом піднесеним почуттям мандрівника стає palacco del Te – шедевр Джуліо Романо, одна з вершин маньєризму у мистецтві.

Його треба просто побачити, не так із зовні, скільки з середини, щоб відчути глибоку провінційність не лише українських, але навіть і польських палаців.

Такі явища як палац del Te допомагають зрозуміти, що знаходишся в епіцентрі європейської культури, де почуваєшся, на щастя, не розгубленим чужинцем, а складником єдиного культурного простору. Особливо цікавим раритетом палаццо del Te є графіті, залишені на фресках різними хамами.

Найстаріші з них датують кінцем XVII сторіччя. У своє виправдання екскурсоводи стверджують, що це справа рук австрійців, хоча те, що довелось бачити нам, як от "Bettina e Antonio" навряд чи свідчить про неіталійське походження деяких надписів.

Втім, не виключено, що навіть і якийсь українець, який служив у австрійських військах, міг прикластися до такої "творчості", хоча доказів цьому нам, пощастило не віднайти.

Ще глибше відчуваєш, як в Італії проростаєш в історію, коли на завершення емоційно виснажливої подорожі Мантуєю зупиняєшся відпочити біля пам’ятника Вергілію, який народився в її околицях.

Розумієш, що десь такі краєвиди бачив хлопець, який згодом став славним письменником і навіть опосередковано дав імпульс народженню української сучасної літератури.

Віченца, куди ми приїхали наступного дня, зустріла нас дощем і тишею.

Немов підкресливши свою окремішність від інших міст. Місто Andrea Palladio, цілком і заради цього геніального архітектора занесене до спадщини ЮНЕСКО, було порожнім і відкритим для мандрівника.

Найбільш раціональне з усього побаченого в Північній Італії, воно нагадує надзвичайно красиву, але занадто холодну і правильну жінку, з якою можна одружуватися, але не надто хочеться кохатися.

Симетрично сплановане, з врівноваженою шириною вулиць, з несподівано розташованими палаццо, красу яких можна розгледіти хіба що з протилежного вікна верхнього поверху, Віченца ідеальна для самотності. Її темперамент більше нордичний, ніж італійський – такий собі відзвук присутності лангобардів, який резонує поміж довгими вулицями до сьогодні.

Тому цілком доречно сприймаються церковні дзвони, які награють хоральну прелюдію Баха, а не фугу Фрескобальді. Заслуховуєшся і розчиняєшся, відчуваючи себе складником доброго класичного фільму.

Andrea Palladio, безумовно переріс масштаби Віченци. Його численні творіння стали окрасою Венеції та її околиць, а впливи розкидані від Парижу аж до Петербургу. Адже Palladio – безсумнівний геній, який в архітектурі зробив приблизно те ж, що й раніше у живописі Джотто – закінчив середньовіччя і розпочав ренесанс.

Тож якщо ви хочете побачити останні зразки синтезованого переходу від готики до класицизму, Віченца має стати обов’язковим пунктом призначення.

Повертаючись до Венеції я очікував побачити імперське місто. Адже подорож від Верони до Венеції допомогла мені доповнити та наочно усвідомити розміри і велич Венеціанської республіки, яка у кращі свої часи перемогла у конкуренції Геную, успішно воювала з Туреччиною і була торгівельним центром Європи.

Тому коли пробираючись неймовірно вузькими вуличками я побачив яскраве світло, а ступивши ще декілька кроків – величаву Piazza San Marco, то зрозумів, що саме так і мала виглядати головна площа імперської столиці у розквіті італійського мистецтва.

Площа Сан Марко і вся Венеція загалом змушує полюбити Європу. Не зрозуміло чому росіяни, яких до Венеції приїжджає чимало, залишаються такими впертими, сліпими та глухими. Але це окрема розмова. Навіть гламур сувенірних крамниць, натовпи туристів та африканські торговці китайськими підробками не спотворюють враження від міста.

Душа Венеції – звичайно не у палаці Дожів і не у головному соборі, а у павутинні вуличок та каналів, кольорових, затінених від сонця, у раптово виринаючих церквах, щедро розкиданих містом.

Одного дня на Венецію мало, щоб відчути душу цього міста. У ньому потрібно прокинутися або ж загубитися пізно увечері серед безіменних вуличок, потрібно розпитати щось особисте у гондольєрів або тих італійців, які залишилися жити у цьому місті-музеї, повністю відданому на поталу туризму.

Не допомагають навіть кінематографічні підказки – фільми зняті у Венеції та про Венецію. Їх перелік – окрема радість для кіногурманів, яка, безумовно, підсилює емоції при зустрічі з містом, але остаточну версію Венеції ти повинен зробити самостійно.

Венеція справді гарна. Не брудна і не смердюча, як це періодично говорять нерозважливі та недалекі туристи. Принаймні посеред весни. У Венецію справді варто приїжджати з жінкою. Це не канон, звісно, але, відчуваю, що один з найкоротших шляхів до її серця або ж принад.

І на завершення слід згадати про діамант, який випав з корони Північної Італії під час нашої короткої подорожі. Одного дня забракло нам на Падую. А Падуя – це вагомий аргумент, щоб повернутись до Венеції і розпочати нову захоплюючу подорож.